Розділ 46 — Передвіщення (1)

— ... Гей, як гадаєте, якщо травма така серйозна, скільки часу знадобиться на одужання?

— Гадаю, знадобиться трохи більше часу, ніж зазвичай, оскільки вона відрізала древко стріли близько до рани.

— То скільки?

— Схоже, вона застрягла досить глибоко, тож загоєння займе щонайменше місяць. Враховуючи наслідки...

— Так, це правда...

Він потер своє шорстке підборіддя.

Минуло лише два роки з моменту закінчення Восьмирічної війни. Навіть з точки зору Імперії, починати нову війну було б обтяжливо.

Крім того, Деон Харт був поранений. Під час війни його відправляли ледь не на кожен фронт, використовуючи скрізь, тому малоймовірно, що вони розпочнуть війну без нього.

Тож хіба не можна було б скористатися цим?

— Як не дивись, хіба це не схоже на демонстрацію сили?

— Що?

— Хіба це не схоже на демонстрацію сили проти нашого королівства?

— Це схоже радше на внутрішній конфлікт, ніж на демонстрацію сили... Угх!

На щастя, знайшовся один кмітливий хлопець.

Чоловік, який швидко наступив колезі на ногу, щоб закрити йому рота, жваво підтвердив.

— Так! Це схоже на демонстрацію сили!

— Точно. Зв'яжись із палацом. Ні, я доставлю повідомлення особисто.

Йому необхідно було пояснити всю історію королю. Якщо він добре впорається, можливо, вони навіть зможуть отримати велику компенсацію від Імперії.

Схоже, вони прийшли шпигувати під прикриттям підкорення монстрів, тому справедливо буде запросити компенсацію.

Зловісна посмішка з'явилася на губах командира.

***

Слова Деона Харта несли пронизливу правду, яку вони намагались ігнорувати.

Здавалося, він не особливо очікував відповіді, та й лицарі не мали настрою відповідати, тому над цим маленьким полем бою запанувала холодна тиша.

Не тому що вони боялись. Так, їм було страшно до певної мірі, але існувала інша причина.

«Він завжди так добре вмів говорити?»

«Граф висловився так, як ніколи до цього, достатньо різко».

«Він навчився у дворецького?»

«Ремембере, чому ти його навчив?»

Лицарі струшували з себе гіркоту.

Хоча він навіть не лаяв їх, менш боляче від цього не ставало.

Поки члени ордену були загіпнотизовані словесною атакою, що вдарила в саме осердя рани, серед ворогів повисла тиша з іншої причини.

«Хто перший ворухнеться, той помре».

Це була можливість для них, коли супротивник у запалі битви застиг на місці, але інстинкти, натреновані в численних битвах, попереджали про смерть.

Це передчуття перетворилося на впевненість, коли вони зустрілись поглядами з Деоном Хартом.

Червоні очі кольору крові були злегка вигнуті, і навіть куточки рота злегка підняті, ніби він чекав, що хтось із них зробить перший рух.

«Трясця».

Вони обрали не ту людину за ворога.

Насправді, попереджувальний крик інстинкту пролунав ще коли були промовлені умови запиту. Однак клієнт запропонував багато грошей, тож найманці погодились.

Навіть не обов'язково було його вбивати, варто було лише поранити, щоб отримати винагороду, тож хто б відмовився?

Насправді, навіть якби вони погодились виконати це замовлення, цієї ситуації можна було уникнути, якби вони відступили одразу після першого вистрілу стріли. Але вони зайшли занадто далеко.

«Чорт, наша марна жадність нас погубила».

Окрім того, що їх засліпила жадоба до грошей, коли вони перевірили ступінь його травми, найманці вирішили, що варто спробувати добити його і тому напали.

Дивлячись на його ставлення та поведінку, здавалося, що чутки були перебільшеними.

Але вони ніколи не могли подумати, що все так різко зміниться.

Був лише один спосіб переломити цю ситуацію, не жертвуючи ніким.

Усі знали цей факт, навіть не виголошуючи його вголос.

Але проблема полягала в довірі.

— Якщо ми нападемо одночасно на рахунок три...

Раз, два, три!

— ...

— ...

— Брудні покидьки.

— Хто б казав.

Вони намагались зробити це вже в третій раз.

Дивовижно, але ніхто не поворухнувся. Ніхто навіть не здригнувся.

Поки вони уважно дивилися один на одного, почувся голос, який розірвав тишу.

— Я вже спіймав одного хлопця, з якого можна буде витрусити інформацію, тож не соромтеся і вбийте всіх інших.

— ...!

— Це пасуватиме вам більше, ніж верхова їзда, хіба ні?

Очі членів ордену змінилися.

Ще трохи часу тому вони були просто «божевільними», які насолоджувалися кров'ю, але тепер вони навіть не дивилися на своїх ворогів як на людей.

Вони посміхались тим, хто був попереду.

Видовище було настільки незвичайним, що щойно коні зупинились, хлопці вискочили з сідел та кинулись вперед.

Це був сміливий вчинок, ніби про небезпеку падіння з коня ніхто навіть не думав.

— Божевільні!

Їх здивування набуло форми в лайливих словах та вирвалося назовні.

Бух! Хляц!

Глухі звуки та тихі стогони залунали з усіх сторін.

Справжня брудна битва розпочалася на місці, сповненому божевіллям та кровопролиттям, яке було незрівнянним з попереднім.

Це був справжній хаос.

Чоловік, який першим атакував без страху і був притиснутий до землі, забув про біль і заціпеніло подивився на ситуацію перед собою.

Навколо лунала лайка та крики, вони користувались брудними трюками.

Крім того, ще найгіршою була їх жорстокість.

Кидати бруд в очі чи кусати ворога — це можна було зрозуміти.

Але чи справді необхідно було розривати когось, хто вже явно був мертвий? Він просто не міг цього зрозуміти.

Його тіло раптом затремтіло.

«Криваві Лицарі».

Хоча у них інша офіційна назва, лицарі перед ним все ще носили титул «кривавих».

Він дивувався, чому ніхто не кличе їх по імені, наданому їм Імператором, але тепер нарешті він зрозумів.

Вигляд того, як вони сміялись і розривали своїх ворогів на шматки з очима, налитими кров'ю, нагадав би будь-кому божевільних привидів, що впивались кровопролиттям.

Якщо ці хлопці були на передовій Восьмирічної війни, їх перемога вже не видавалась чимось дивним.

Як можна було зберігати здоровий глузд, стоячи перед цими хлопцями? Незалежно від того, хто їх супротивник, він, мабуть, був би наляканий.

Навіть слова, які вони бурмотіли, посилювали страх.

[Все заради виживання.]

Це були абсолютно невідповідні слова для тих, хто рубав своїх ворогів з широкою посмішкою.

Але це було настільки ідеальне виправдання.

Ці хлопці почуватимуться менш винними завдяки ньому. Тож в їх діях буде менше вагань.

«Диявольські виродки».

Він поглянув на ситуацію втомленими очима і відвів погляд.

Якщо підлеглі такі, то яким же мав бути їх начальник?

«Очевидно».

Він був ще божевільнішим.

Деон Харт. Було смішно, адже він носив титул «Герой Імперії».

«Герой». Це настільки абсурдно, що не мало жодного сенсу. Про що, заради всього святого, думав Імператор, коли нарікав таку людину «Героєм»?

Він вільно ходив простором, від одного погляду на який перехоплювало подих від жаху, і яскраво посміхався, ніби божеволів від щирої радості.

Незважаючи на його сміх, будь-хто, до кого він торкався, неминуче перетворювався на криваве місиво.

Трупи, які він залишав за собою, були настільки понівечені, що важко було розібрати, хто є хто.

Щойно він приєднався до бою, ситуація швидко вирішилася.

— ...

— ...

У тиші, що миттєво заповнила простір, тут і там чулося важке дихання, яке не могло заспокоїти хвилювання.

Чоловік не міг дивитися в очі лицарям, чиї очі були червоними та налитими кров'ю, ніби вони все ще перебували під впливом наркотиків, тому він зупинив свій погляд на Деоні Харті.

Він дихав повільно.

— Схоже, ситуацію приблизно вирішено.

Ніби відчуваючи чиюсь увагу, червоні очі повернулися в цьому напрямку.

Щойно їхні погляди зустрілися, він посміхнувся, підійшов швидким кроком і наступив на кинджал, що застряг у плечі полоненого.

Кинджал встромився ще глибше, і від раптового болю чоловік рефлекторно видав тихий стогін.

— Вас засліпили гроші чи ви просто дурні? Можливо і те, й інше...

— ...

— Незалежно від того, скільки людей ви приведете, хіба це не абсурдно атакувати мене лоб у лоб, коли я разом із лицарями?

Нога на кинджалі повільно тремтіла. Водночас кинджал гойдався вгору-вниз, збільшуючи рану.

— Боляче?

— ...

— Я теж не дуже люблю тортури. Тож, якщо можливо, я хотів би, щоб ти слухняно все виклав і мені не довелось трощити твій хребет...

Здавалося, що це буде нелегко.

— Дамо Лієн, йдіть і потурбуйтесь про все інше.

Диявол, все тіло якого було забарвлене в червоний колір, непрямо висловив своє бажання залишитися на самоті з полоненим.

***

— З королівства Іреон надійшов протест.

Імператор, який читав документ млявим поглядом, підвів очі.

Золоті райдужки, немов у дикого звіра, ставили під сумнів те, що він щойно почув.

Який протест. Хто б наважився протестувати проти «Імперії»?

— Схоже, почесний граф Деон Харт займався приборканням монстрів неподалік кордону. Потім на них напали, і в них не було іншого вибору, окрім як вступити в неминучу битву...

— Ти сказав, що на них напали?

— Так, це правда.

— Граф Харт у безпеці?

— Повідомляють, що він не зможе нормально користуватися рукою протягом місяця після того, як в його ліве плече потрапила стріла.

— Один місяць...

Він поклав документи, які тримав в руках, сперся ліктями на стіл, і торкнувся куточків рота.

Між гладкими бровами залягла зморшка.

— Будь ласка, продовжуй.

— Так, королівство Іреон протестує, стверджуючи, що битва була демонстрацією сили. Схоже, вони хочуть компенсації.

— Війна — це не те, що можна вести легковажно, а оскільки граф Харт був поранений, вони, мабуть, вирішили, що ми будемо за будь-що уникати війни. Мир тривав занадто довго.

Їх думки були справді поверхневими.

Якщо ви не маєте сили, ви повинні хоча б усвідомлювати це. Здавалося, що королівство Іреон не мало інстинкту самозбереження, не кажучи вже про те, щоб помічати власну слабкість.

Вони думали, що «Імперія» названа так без причини?

Імператор силою присвоїв цій країні титул імперії. Це Імперія, бо вона має відповідну силу.

Відсутність незамінного авангарду? Звичайно, це розчаровувало.

Але це не означало, що Імперія програє війну. Деон Харт був лише однією з багатьох карт, які збільшували шанси на перемогу, але його відсутність не означала, що влада Імператора впала.

— Я чув, що їх уряд у безладі, тож все зрозуміло. З їхньої точки зору, вони могли б звинуватити почесного графа Деона Харта в нападі на їх кордони.

Правда не мала значення. Важливою була правдоподібна причина для протесту та національна сила.

Імперія все ще перебуває на піку своєї могутності, а королівство Іреон на межі. Це було очевидно, навіть не дивлячись на те, яку сторону підтримують інші королівства.

— Тоді давайте відповімо згідно з планом, про який згадала Ваша Величність...

— Ні.

Куточки губ, що були приховані під рукою, піднялись.

Люто посміхнувшись, ніби показуючи ікла, Імператор Едуардо мовив:

— Схоже, ми дуже довго зберігали тишу.

— ...

— Немезеусе.

— Так, Ваша Величність.

— Готуй війська до війни.

— Ваша Величносте!

Відповідь пролунала не від Немезеуса, а від іншого вельможі.

Прем'єр-міністр, який покликав Імператора, поспішно спробував відмовити його з блідим обличчям.

— Минуло лише два роки, як закінчилася війна.

— Я дав їм аж два роки відпочити.

— Війна коштує багато грошей.

— Чи потрібно мені турбуватися про гроші, коли в мене є це?

Рука Імператора торкнулася карти.

Так, гроші та матеріали отримуються шляхом завоювань.

Вони зробили це під час Восьмирічної війни, тому немає жодної причини, чому не можуть зробити це і цього разу.

Прем'єр-міністр не мав жодних слів і здивовано подивився на Імператора.

Інше королівство вело б переговори у подібному випадку, або, якби це не спрацювало, покарало б того, хто спричинив проблеми, і надало б фінансову компенсацію іншій країні, навіть просто для виду. У будь-якому разі, війна — це засіб, що заподіє велику шкоди обом сторонам.

Більше того, нинішня Імперія має достатньо контрзаходів навіть без застосування сили.

Але Імператор навіть не думав про це.

— Ви не будете... карати графа Харта, який спричинив цю ситуацію?

Напевно, ні. Якби в прем'єр-міністра була б подібна влада, він би особисто зробив йому догану.

Хіба він не розпалив в Імператорі воєнний інстинкт, який ледве встиг загаснути?

— Що він зробив не так? Я не маю наміру карати його, ні формально, ні фактично. Він просто дбав про свою територію. З того, що я чув, він вирушив у експедицію по підкоренню монстрів лише з одним лицарським загоном. Хіба це було не для того, щоб не провокувати вороже королівство? Він зробив достатньо.

— Ваша Величність...

— Прем'єр-міністре.

Сміх Імператора був гострим, як меч.

— Я — тиран.

— ...

— Навіть якби цього не сталось, я планував продовжити завойовувати континент, тож насправді все вийшло вдало.

Завоювання континенту було метою, поставленою ним з моменту його сходження на трон.

У будь-якому разі, він убив своїх братів і сестер і отримав престол. Якою б не була причина чи правда, він не мав наміру діяти безвідповідально.

Ось яку мету він собі поставив.

Прем'єр-міністр, який збирався сказати ще щось, закрив рота та опустив голову, почувши цей різкий сміх, який ніби міг порізати.

Імператор був надто одержимий відповідальністю, яка перетворилася на кайдани, які в свою чергу загрожували катастрофою.

«Якщо ви називаєте себе тираном, вам слід позбутися почуття відповідальності, Ваша Величносте».

Почуття відповідальності — це не погано. Але хіба не варто мати міру?

Пріоритети були неправильними з самого початку. Він надавав пріоритет відповідальності перед своїми померлими братами та сестрами більше, ніж перед народом Імперії.

Він дуже добре знав, що причиною було почуття провини. Через це він називав себе тираном. Але все одно не міг не любити це.

«Якщо станеться катастрофа, сподіваюся, що вона не вплине на Імперію».

Прем'єр-міністр Ардал повільно відкрив рота, сподіваючись, що навіть якщо той збожеволіє, це вплине лише особисто на Імператора.

— ... Я підготую таємний бюджетний план.