Розділ 47 — Передвіщення (2)

— Як і очікувалося, прем'єр-міністр має гострий розум.

Тільки тоді Імператор розслабив свій вираз обличчя та ледь помітно посміхнувся.

Існували проблеми, які варто було вирішити, перш ніж розпочинати війну. До того часу краще приховувати будь-яку інформацію про це.

Він опустив очі та зосередився на документі, який читав хвилину тому.

Імператор пробурмотів, переглянувши зміст про культ, вплив якого останнім часом швидко поширювався в нетрях.

— Навіть якщо уникнути виникненню псевдорелігій під час війни неможливо, ми повинні навести лад перед початком кампанії.

Коли країна перебуває в хаосі, псевдорелігії стають надзвичайно поширеними.

Це було зрозуміло. Для психологічно слабких людей єдиним місцем, куди вони можуть звернутися у такі часи, — це релігійні організації.

Однак, місця для переосмислення псевдорелігій, які існують навіть у мирні часи, бути не повинно. Тим більше, якщо це релігія, масштаб якої загрозливий для Імперії.

Щойно почнеться війна, їхня влада лише зростатиме, а не зменшуватиметься, тому їх потрібно повністю викорінити до її початку.

«Кому я маю це доручити...»

Він махнув рукою зайнятому на вигляд прем'єр-міністру, щоб той міг йти, і на мить задумався. Роздуми тривали недовго.

— Зрештою, використавши покарання як виправдання, найкраще залишити це Деону Харту...

Оскільки йшлося лише про ліквідацію фанатиків, навіть попри поранення, він зможе завершити це завдання без особливих проблем.

Якщо він виконає це у найкращому вигляді, його можна навіть буде винагородити.

Ці думки вирвались з вуст Імператора.

У будь-якому разі, єдиною людиною, яка могла це почути, був Немезеус, і це було не так важливо порівняно з війною, тому він просто випалив це.

— Ваша Величносте, ви щойно сказали «Деон Харт»?

— ...

У ту мить Імператор закрив рота.

На деякий час він забув про це. Немезеус був людиною, яка рішуче виступала проти залучення Деона Харта до будь-яких справ.

Він мовчки торкнувся чола, дивлячись у рішучі очі, що зустрілися прямо з його поглядом, ніби питаючи, чому це знову має бути Деон Харт.

***

— Капітане.

— Завтра ми знову вирушимо на поле бою, тож чому ти не спиш? В тебе бліде обличчя.

— Мені наснився кошмар.

— ... Не кажи цього тут, заходь. Твій колір обличчя зараз....

— Не раз чи два. Щоночі люди, яких я вбив, з'являються в моїх снах. Вони виглядають так, як в момент їх смерті. Понівечені фігури наближаються до мене, стікаючи кров'ю...

— ...

— Будь ласка, допоможіть мені. Як і наказав капітан, я жорстоко вбивав ворогів. Я знову і знову повторював собі, що в мене немає вибору, якщо я хочу вижити, але було важко залишатися тверезим, тому я приймав наркотики, як ви мене навчили. Тим не менш, здається, що я божеволію. Це боляче. Наркотики діють лише під час бою, але після його закінчення спогади повертаються...!

— Заспокойся. Чому б тобі не заспокоїтися і не подумати про це під іншим кутом?

— Що?

— Ти прийняв препарат не для того, щоб убити іншу людину, а навпаки, ти вбив когось, бо був під впливом препарату. Ти нічого не міг з собою вдіяти через наркотики.

— Лідере...? Хіба цей спосіб мислення не жахливий?...

— Хах-ха, справді? Тоді як щодо цього? Ох, я не знав, як сказати про це раніше, але ти поранився ось тут.

— Що? Е-е? Коли...

— ...

— Ах! Не чіпайте! Боляче!

— Тепер боляче, коли ти усвідомив, що поранений, правда? Власне, я натискав на цю рану трохи раніше. Але ти не помітив.

— ...

— Вдавай, що не знаєш. Навіть не думай про це. Ти сказав, що спогади були яскравими, так? Вони такі саме тому, що ти їх усвідомлюєш. Залиш свої спогади про те, коли ти приймав наркотик, у туманному стані. Навіть якщо вони спадуть тобі на думку, просто ігноруй їх. Тому що це не ти зробив.

— ...

— Ти цього не робив.

***

Коли я прийшов до тями, то знову опинився у своєму маєтку.

Перш ніж втратити свідомість, я був біля кордону, але коли отямився, вже був вдома!

Якби не рана на плечі, я б подумав, що це мені наснилось.

З того, що я чув, з людьми, які на мене напали, якимось чином вдалося розібратись. Я більше не ставив жодних запитань і просто мовчки кивав.

Оскільки разом зі мною були Криваві Лицарі, все, мабуть, вирішилося саме по собі. Чесно кажучи, я не хотів серйозно заглиблюватися в подробиці.

Весь світ знав, що вони були жорстокими, і було не дуже приємно згадувати про стрілу, яка влучила в мене тоді, і пекучий біль, що послідував за цим.

Ось так минуло кілька днів, і сьогодні Ремембер прийшов до мене з проханням про бесіду, несучи велику кількість документів.

« ... величезну кількість документів. Як зловісно».

З самого початку, я погодився, бо це було прохання про розмову, але кількість цих папірців лякала.

Мені навіть здалося, що в кімнату спочатку зайшла купа документів, а потім вже сам Ремембер. Здавалося, що це буде марнуванням часу через стрес від паперової роботи.

У будь-якому разі, ми не могли нормально поговорити, поки він носив ці папери. Він поклав їх на сусідній стіл з красномовним звуком «Гуп!» Стіл злегка завібрував від жахливого ваги.

— Кахх!

— З вами все в порядку?

— Так.

— Ви не кашляли кров'ю?

— Ні.

На жаль.

— Це добре... Якби окрім пошкодження плеча ви б ще й кашляли кров'ю, це було б дуже ніяково.

Ти зараз жартуєш?

Коли я подивився на нього з надутим виразом обличчя, Ремембер м'яко посміхнувся і зробив крок назад.

Потім він делікатно прокашлявся і заговорив із серйозним виразом обличчя.

— Поки граф був на завданні, я спіймав щура.

— О.

— На жаль, мені не вдалося з'ясувати, хто за ним стояв. Вибачте.

Він вклонився. Я був вражений його невимушеними жестами.

Більш елегантними, ніж у більшості дворян Імперії. Хто ж, заради всього святого, цей дворецький? Я чув, що він родом з маленької, ізольованої країни в центрі континенту... Він з високопоставленої дворянської родини?

Мої думки, сповнені сумнівів, швидко перервав голос, який продовжив.

— Я чув, що граф також не зміг з'ясувати, хто стояв за нападом.

— Ах...

Це те, про що я чув. Але чому? Хто тоді розпочав битву?

— Це означає, що людина, яка стоїть за цим, не з легких. На мій погляд, це міг би бути герцог Іллюстер, голова аристократичної фракції, Революційна армія чи вороже королівство.

Ремембера там навіть не було, але він зробив подібні висновки. Мій дворецький справді талановитий.

Він вправно керує маєтком, гарно розбирається в паперовій справі, має гарні манери та вміє міркувати.

Хіба він не справжній геній? Якщо б ще добре бився, то був би справді універсальним у всьому, чи не так?

«Ні, здається, битись він теж вміє...»

Я згадав, як він переміг члена Революційної армії.

Слова Ремембера на цьому не закінчилися.

— На мою особисту думку, це герцог Іллюстер, але в будь-якому разі, графу буде занадто важко подужати цю проблему самотужки, тому краще вам було б піти звідси на деякий час або попросити у Його Величності про допомогу. Вибачте, якщо мої поради звучали самовпевнено.

— Ні... дякую.

Схоже, моя відповідь була занадто емоційна. Загадкові сріблясто-блакитні очі на мить пильно на мене поглянули.

Настала коротка тиша, і він посміхнувся, ніби намагаючись змінити атмосферу, а потім зробив крок до стопки паперів, яку поклав на стіл хвилину тому.

О ні, зачекай, чому це...

— Залишилось ще багато паперів, що потребують вашого розгляду.

— Умм...

— На щастя, пошкоджена ділянка — ліве плече, тому не буде проблем із триманням ручки та писанням. Адже граф — правша.

Гуп! Глухий звук і вібрація, що доносилися з сусіднього столу, цього разу заполонили мій власний.

Залившись холодним потом, я подивився на купу документів переді мною, глянув в очі Ремемберу та взяв верхній документ.

[Креслення будівництва дамби на території Харт....]

— Ах!

— В чому справа?

— Я мушу побачити Його Величність.

Мені потрібно попросити Імператора забрати територію Харт назад. Через те, що сталося, я на деякий час забув про це.

Це не була спроба втекти від паперової роботи. Це те, про що я думав вже давно.

Я зібрав свій верхній одяг, думаючи, що якщо атмосфера буде сприятливою, я зможу попросити повернути ще й Кривавих Лицарів Його Величності, які зараз влаштовували метушню в моєму маєтку.

Я ігнорував погляд Ремембера, який стежив за мною до самого кінця.

***

Я подивився ліворуч. Кронпринц п'є чай.

Я подивився праворуч. Принцеса тримається за мою руку.

Де я? Хто я?

Я щойно прибув у палац, щоб побачити Імператора, то чому я зараз п'ю чай з королівською родиною?

Коли я знову усвідомив ситуацію, то відчув, як у мене запекло в горлі, тому випив чай з незворушним виразом обличчя.

«Аромат чаю неймовірний».

Ха...

Кого я маю звинувачувати? Це все моя вина, що я неправильно обрав час для візиту.

Прийшов би я трохи раніше або пізніше, але ж ні, я прибув тоді, коли Імператор зайнятий зустріччю з кимось ще.

Враховуючи, що я завжди міг одразу зустрітися з Імператором, сьогодні мені незвично сказали почекати.

Сказали, що є гість який прибув першим, але це не моя справа.

Я точно намагався терпляче чекати. Мені сказали, що це не займе багато часу, тому я справді намагався терпляче почекати...

— Графе!

— Ваша Високість, принцесо?!

— Вибачте, графе.

— Ваша Королівська Високість, кронпринце!

Раптово з'явилися кронпринц і принцеса.

З якоїсь причини це була дивна ситуація, бо кронпринц стримував принцесу, але завдяки цьому я зміг швидко розібратися.

Принцеса знову спробувала мене здивувати раптовою появою, але кронпринц запобіг цьому.

Ох, я мало не помер. Це слабке тіло не може витримати навіть важких обіймів принцеси, тому краще уникати таких ситуацій, наскільки це можливо.

Я висловив свою вдячність поглядом та спокійно показав свою повагу, але кронпринц, який подивився на мене якусь мить, раптом кинув бомбу.

— В якості вибачення, я хотів би пригостити тебе чаєм, то як?

Я не міг відмовитись.

Його очі, здавалося, про це говорили.

Він навіть заздалегідь заблокував всі щілини для моєї можливої втечі.

— Як тільки Імператор звільниться, я надішлю супроводжуючого з тобою. Можеш вважати це коротким відпочинком перед аудієнцією у Його Величності.

— Ох, це...

— Хіба ти не обіцяв, що будеш навідувати мене, коли приходитимеш до імператорського палацу? Можливо, це була брехня...

— Ні. Для мене це велика честь, тож я запізнився з відповіддю. Дякую за запрошення, Ваша Королівська Високість.

Тож в цю мить.

Я вже пив четверту чашку чаю, щоб зволожити сухі губи.

... Ні. Це не відпочинок.

Хто взагалі може назвати щось подібне відпочинком? Ця ситуація створює лише психологічний тиск.

— Схоже, чай тобі до смаку.

— Так, так...

— Я принесу тобі трохи, коли будеш вирушати додому.

— Дякую.

Насправді, мені це не дуже потрібно.

Звичайно, він добре пахнув.

Смак... звичайно, не занадто солодкий чи солений. Переді мною стояла цукорниця, але я не міг дотягнутися до неї, щоб цього не помітили принц з принцесою. Чай такий прісний, що здавалося, ніби я пив просто сильно ароматизовану воду.

Іншими словами, цей напій був не в моєму смаку. Я пив його просто тому, що хотів пити.

Кронпринц підніс чашку до рота і легенько зігнув зап'ястя.

Хоча він просто пив чай, його дії випромінювали грацію та гідність. Зрештою, він кронпринц.

Порівняно з ним, принцеса...

— Хіба один чай може втамувати апетит, графе? Скуштуй печиво.

— ... Так, дякую.

Тільки не думай про це.

Приймаючи печиво, запропоноване принцесою, я скоса подивився на принца, який все ще мовчав.

Він поставив чашку і подивився на свою молодшу сестру, яку не міг зупинити, з очима, що запитували: «Що мені з нею робити?»

Потім, ніби в покорі, він похитав головою і перевів погляд на мене.

Моє відображення відбилося в його золотих очах, характерних для королівської родини.

— Я чув, що ти був поранений. Ти в порядку?

— Ох так, все гаразд.

Я ледве стримався, щоб рефлекторно не торкнутися плеча.

Очі кронпринца звузилися.

— Твоє тіло ослабло через прокляття, тому тобі потрібно бути якомога обережнішим. Я не розумію, чому ти особисто пішов приборкувати монстрів.

— ... Вибачте.

Я пішов туди не по власній волі, мене туди затягнули.

Але навіть якщо я скажу про це, мені не повірять. Хто повірить, що на графа вплинули лицарі, які йому служать?

— Не вибачайся переді мною, вибачся перед своїм тілом. Хіба ти не маєш ще довгий час допомагати Його Величності?

Довгий час? Які жахливі перспективи.

Я не міг мовити «ні» вголос, але й «так» не міг сказати, тому мовчки підняв чашку з ледь помітною посмішкою.

« ... повний».

Мій шлунок повний по вінця.

Поки мене на мить відволікло неприємне відчуття булькання в шлунку, кронпринц продовжив говорити.

— Сподіваюся, ти добре подбаєш про Його Величність. Я кажу це, бо це саме ти, але чесно кажучи, я не хочу ставати імператором. Я навіть не можу собі цього уявити.

— ... що?