Розділ 49 — Передвіщення (4)

Я тільки хотів запитати, де знаходиться туалет, тож чому він біжить до мене з ножем?

Відкинувши абсурдність ситуації, яка охопила мене та скрутила моє тіло, я мав впевнитись, що виживу.

Можливо, через те, що він кинувся на мене з усіх ніг, чоловік втратив рівновагу та впав уперед. При цьому лезо його ножа зачепило моє передпліччя, але мені було байдуже.

Це ніщо в порівнянні з тим, що я пережив досі.

«Тоді що мені тепер робити?»

Час зупинився.

Ні, так здавалося лише на мить.

Я повільно перевів очі та оглянув хлопця, який ніби зупинився в повітрі.

Розчервоніле обличчя. Якщо трохи опустити погляд, можна побачити руку, яка тримала його за шию.

Хлопець не зупинився, хтось раптом простягнув руку та схопив його за шию.

Коли я повільно підвів очі, щоб знайти власника цієї руки...

— ... Брат?

Мій погляд зустрівся з непохитними зеленими очима.

Чому, чорт забирай, ти тут?

Ніби мої сумніви не привернули його уваги, Круель мовчки подивився на мене, а потім перевів погляд на людину, яку тримав у повітрі.

Його рука стиснулась, ніби він хотів убити його на місці.

Сухожилля на тильній стороні його долоні і передпліччі випнулись, а обличчя хлопця, якого він схопив його за шию, почервоніло, а очі налилися кров'ю.

— Кхауу!

Ого, це жорстоко.

Неприємно було бачити, як він намагається вирватись, схопившись за руку Круеля обома руками, тому я відвів погляд із здивованим виразом обличчя. У цей момент щось раптом упало до ніг слуги.

— ... документ?

Цей хлопець справді шпигун?

Перш ніж я несвідомо потягнувся до паперів, чиясь рука підняла його.

Круель все ще душив хлопця, тож, ймовірно, це був не він.

Тоді власник цієї руки...

— Здається, це важливий документ, який належить імператорській родині.

— ... Герцогу?!

— Давно не бачились, графе.

Фіолетові очі посміхнулись. Я швидко випрямився.

Що? Чому комусь, хто не в добрих стосунках з Імператором, бути тут?

— Я якраз повертаюсь із зустрічі з Його Величністю, щоб нагородити собаку, який мене слухається. Я ніяк не думав, що ми ось так зустрінемося.

Його погляд коротко зупинився на моєму пораненому плечі.

... Чи може герцог, який не належить ні до королівської родини, ні до прихильників Імператора, виховувати собаку в імператорському палаці?

Мої сумніви, здавалося, відверто відображалися на моєму обличчі.

Мене збентежила відповідь, яку він мовив з посмішкою на обличчі, але голос герцога продовжував, ніби йому ще було що сказати.

— Я чув, що граф також прибув, щоб зустрітися з Його Величністю. Чи можу я запитати, яка ваша мета?

— Ах, є дещо, що я хотів би обговорити щодо території, яку я нещодавно отримав...

— Це тому, що вам її недостатньо? Вона мала, або земля неродюча.

— Ні, я просто хочу повернути цю територію.

— Цікаво.

Дивлячись в очі герцога, які були м'яко вигнуті від зацікавленості, я таємно висловив своє занепокоєння.

Що, як він розпитуватиме далі? Я не хочу говорити про свої причини тут.

Особливо перед Круелем.

На щастя, герцог не ставив подальших запитань, можливо, тому, що помітив, що я вагаюся.

Але мене це все одно не радувало. Адже тема, яку він порушив далі, щоб змінити напрямок розмови, була для мене не менш складною.

Він поглянув униз і побачив слугу, що лежав на підлозі.

Круель, який тримав покидька за шию, раптом опинився позаду герцога.

Його вираз обличчя був таким же спокійним, як завжди, настільки, що неможливо було зрозуміти, що він душив когось ще мить тому.

— Неймовірно, що ви змогли спіймати шпигуна, поки очікували аудієнції.

— Ні, це...

— Немає потреби бути скромним. І бути напоготові теж не варто. Я не маю наміру перехоплювати ваші заслуги. Навіть якби не пан Круель, я впевнений, граф легко здолав би цього чоловіка.

— Ні, я маю на увазі...

— Графе!

Боже, ну що ще!

Я з розчаруванням озирнувся назад у бік, звідки долинав звук, і одразу ж заплющив очі.

Люди, що наближалися здалеку, були не ким іншим, як кронпринцом і принцесою.

— Здавалося, минуло багато часу, тож я почав хвилюватися, бо ти не повернувся...

Наслідний принц швидко проаналізував ситуацію.

Ніби доводячи, що він недарма кронпринц, чоловік швидко зрозумів, що сталося, та посміхнувся.

— Ніколи не думав, що тобі вдасться спіймати шпигуна таким чином.

— Це...

— Як і очікувалося, ти неймовірний!

— Кхкх, Ваша Високість...

Ви обоє, ви не можете просто тримати язика за зубами?

Вони робили це навмисно? Щоб обманути мене. Інакше вони б так делікатно не тиснули на мене, вдаючи, що це зовсім не так.

Але з якоїсь причини навколишня атмосфера була дивною. Здавалося, що повітря раптово змінилося.

Повільно піднявши голову, подумавши, що щось не так, я зустрівся поглядом з тими, чиї очі були широко розплющені.

— Графе, з тобою все гаразд?

— ... що?

— Що ж нам робити? Кров!

— ...?

— Покличте палацового лікаря! Швидше!

На додаток до метушні принцеси, голос кронпринца, який кликав прислугу, луною розносився коридорами палацу.

Тільки тоді я відчув, як тепла рідина стікає по моєму підборіддю.

Ах, я думав, що це просто кашель, але, здається, це слабке тіло постраждало навіть від найменшого поштовху. З якоїсь причини мені стало трохи не по собі всередині.

Неможливо, щоб щось таке просто сталося, тому думаю, що такий результат був пов'язаний з несподіванкою від раптового нападу.

— Зі мною все гаразд...

— Не бреши, просто розкажи, що сталось до цього. Ти ж дійшов до якогось висновку, чи не так?

— Ні, справді...

— Тепер, якщо поглянути ближче, у тебе на руці рана. Здається, вона свіжа.

Погляд кронпринца впав на рану, завдану мечем мить тому.

Вона була не серйозніша подряпини. Насправді не було жодної проблеми.

Ні, яким би слабким я не був, я не міг почати кашляти кров'ю тільки через це.

Поки я розмірковував, як пояснити це королівській родині переді мною, члени якої мовчки спостерігали за ситуацією, Круель випалив дещо.

— Схоже, це сталося під час сутички з шпигуном.

— Тоді... гадаю, нам слід розглянути можливість того, що зброя була покрита отрутою. Лікар ще не прибув?

... що? Отрута?

Поки я сидів з приголомшеним виразом обличчя, спостерігаючи за ситуацією, верх рани був обгорнутий тканиною.

Можливо, щоб запобігти подальшому поширенню отрути, кронпринц обгорнув тканину близько до плеча і зав'язав її вузлом... але зав'язав занадто туго.

«Він передавив мені кровотік».

Ні, якщо не враховувати це, моя рука відчувалась так, ніби вона ось-ось відвалиться. Більше того, оскільки вона була міцно перев'язана, з рани витікало ще більше крові.

Спочатку вона була звичайного червоного кольору, але незабаром її колір змінився на каламутно темно-червоний.

— Це через отруту?

Це відбувалося, бо кров не циркулювала. Якщо так туго перев'язати руку, то кров почорніє, можна навіть померти.

До речі, де він взяв цю тканину? Хто взагалі зробив щось подібне... Ах.

Я зустрівся поглядом з Круелем. Поруч з ним стояв герцог, він посміхався з широко розплющеними очима і багатозначним тоном хвалив його за хорошу роботу...

«Це справа рук цього виродка».

Мій настрій раптом погіршився. Я хотів негайно викинути цей непотріб, але не міг розв'язати вузол, який зав'язав мені сам кронпринц.

У мене не було сил говорити ще щось, тому я просто змирився й заплющив очі.

Це було моїм власним рішенням ігнорувати всю цю кляту ситуацію, але...

— Графе! Ти не можеш закривати очі зараз! Почекай ще трохи!

— ... Ха...

***

Лікар оглядав людину з суворим обличчям. Його руки ледь помітно тремтіли, що навіть ті, хто стояли близько, не могли цього помітити.

Якщо ця ситуація викликає у вас відчуття дежавю, то ви не помилились.

Саме цей лікар вже оглядав почесного графа Деона Харта, який минулого разу кашляв кров'ю в бенкетній залі.

Ох, це була не кров, це був пудинг. Навіть подумавши про це знову, він розумів, що це справді абсурдно.

Тож, навіть коли цього разу лікар прибув за наказом кронпринца, у нього десь у глибині душі виникли сумніви.

«Цього разу це правда».

Запах не був підробкою. Іншими словами, це справді небезпечна ситуація...

Він проковтнув сльози, що навернулися на очі.

Стан пацієнта змінився з минулого разу, але люди навколо нього — ні.

Їх Королівські Високості кронпринц та принцеса, Його Світлість герцог і навіть Герой Круель. Він намагався втішитися тим, що Його Величності Імператора та генерала Немезеуса тут не було, але...

— Що тут відбувається?

Ніби небеса його зненавиділи, адже навіть генерал Немезеус зрештою прийшов.

Ніби маючи якість справи до почесного графа Деона Харта, виявивши люб'язність до кронпринца та принцеси, він сів поряд та почав спостерігати за ситуацією. Холодний піт стікав по спині лікаря.

Якщо зробити помилку, він неодмінно помре. Навіть якщо він вчасно не надасть лікування пацієнту, також помре. Відчуваючи, що його життя в небезпеці, придворний лікар зайнявся справою.

Він перевірив рот, пульс і рани.

Під час огляду обличчя палацового лікаря ставало все білішим.

Видовище було настільки серйозним, що навіть ті, хто спостерігав, занепокоїлися, і зрештою, кронпринц, який не міг більше за цим мовчки спостерігати, відкрив рота.

— Все так серйозно?

— Це...

— Все гаразд, тож скажи мені.

— ... В його стані нічого незвичного.

— ... що?

Настала мить мовчання, оскільки відповідь лікаря була зовсім не такою, як всі очікували.

Очі кронпринца затремтіли, ніби він не міг повірити в це, а принцеса закрила рота обома руками та широко розплющила очі. Круель просто дивився на лікаря із закритим ротом.

Поки інші почали розмірковувати над причиною такого стану, першим заговорив Немезеус, який прибув пізніше інших та просто спостерігав за ситуацією.

— Це, мабуть, означає, що це наслідки прокляття Диявола.

— Ах...

Усвідомлення промайнуло на обличчях всіх інших.

Тому Деон сказав, що все нормально? Тому що це все одно неможливо було вилікувати.

Здається, він вирішив, що немає потреби викликати зайве занепокоєння та витрачати час інших людей.

Вираз подиву з'явився на обличчі кожного, але так само швидко зник. Зокрема, кронпринц з сумом подивився на Деона Харта.

«Правда набагато глибше всередині».

Шкода, що інші цього не знають.

Кронпринц, згадавши добре відомий образ Деона Харта, спробував виправити свій спотворений вираз обличчя та змінити тему.

«Бо він не хоче, щоб хтось цікавився його прокляттям».

Співчуття тільки образить його.

Принц ледве відвів від нього погляд і поглянув на міцного чоловіка, який прибув із запізненням.

— Генерале Немезеусе. Що сталось, що ти прибув сюди особисто?

***

Увага кронпринца була зосереджена на чомусь іншому. Оскільки я хвилювався, що мав сказати щось стосовно прокляття, я тихо зітхнув з полегшенням.

З якоїсь причини щоразу, коли згадувалася історія з прокляттям, якого не існувало насправді, атмосфера навколо ставала ще більше обтяжливою.

Але вже через мить.

— Його Величність чекає почесного графа Деона Харта.

— Кх-ку-ху!

Я ледве стримав кашель, який ось-ось мав вибухнути з більшою силою.

Мені варто стримуватись. Якщо знову закашляю кров'ю тут, може статися щось божевільне.

Погляд генерала пильно стежив за мною. Я притиснув рота тильною стороною долоні, опустив очі та спробував стримати калатаюче серце.

... Мені вдалося заспокоїтись, але все ще було те, чого я не розумів.

Генерале, чому ви прийшли особисто? Хіба немає підходящої людини, слуги, для подібної роботи, тож чому генерал прийшов особисто?

Він навіть виглядає так, ніби йому незручно. У його очах було невдоволення, коли він мене оглядав.

Заклопотаний погляд генерала пройшовся по людям на місці події та зупинився на шпигуні з роздратованим виразом.

— Схоже, у нас непроханий гість. Ви не заперечуєте, якщо я цим займуся?

— Я якраз планував тебе про це попросити. До речі, шпигуна спіймав саме граф Харт, тож переконайся, що немає помилки.

— ... Добре.

Мені було дуже незручно, що моє ім'я згадувалось в цій розмові, але бесіда все одно закінчилася.

Тож тепер залишалося лише вивести його звідси та кинути до в'язниці... Але чому він дивився на мене?

Навіть погляд всіх інших був незрозумілий.

— Мені все одно треба побачити Його Величність, і оскільки ви той, хто спіймав шпигуна, ходімо разом.

— Що?