Розділ 51 — Церква Спасіння (1)

— ... Але як!

— Хіба це не власний вибір Деона Харта? Він, мабуть, обдумав все і зробив цей вибір, і навіть якщо щось трапиться, йому доведеться взяти на себе відповідальність.

Нудьгуючий голос тихо пролунав, ніби це не мало до нього жодного стосунку. Немезеус заціпенів і якусь мить не міг говорити.

Це не може не мати значення. Якщо меч пошкоджено, наслідки також вплинуть на власника, який його використовував.

Хоча він знав, що Імператор ніяк не міг не знати цього факту, він все одно не міг цього зрозуміти, тому змусив свій рот, який не міг відкритись, все ж заговорити.

— ... Ваша Величність, можливо, вам доведеться розділити цю відповідальність з ним.

— Це не має значення. Хіба не в цьому сенс бути Імператором?

— ...

— Я жартую. Ти б бачив свій вираз обличчя.

Імператор тихо промовив слова, супроводивши їх дивним звуком. Звуком, схожим на сміх, що застряг у нього в горлі.

Абсурдно, що людина, яка називає себе тираном, говорить речі, які міг би сказати святий, але було дивно, що він показав такий відвертий вираз обличчя.

Думаючи, що йому потрібно навчитися приховувати свої емоції, Імператор повільно придумав відповідь на слова Немезеуса.

Це не було чимось грандіозним.

Насправді все було дуже просто.

— Я не настільки некомпетентний, щоб бути не в змозі приховати помилки навіть тих, хто мені небайдужий.

— ...

— Чи достатньо цієї відповіді, генерале?

Хоча він не міг бути достатньо святим, щоб приховувати помилки кожного, він був здатен проявляти достатню щедрість до тих, хто йому небайдужий.

Даруючи щедрість, гроші, час і владу, які слід було б однаково розділити між іншими, хоч і менш потрібними речами, лише кільком людям.

Імператор Едуардо мав владу та здібності зробити це, і не було нікого, хто міг би це спростувати.

Тому, якщо це не досить серйозний інцедент, такий як державна зрада, більшість проблем можна було вирішити.

— Якщо я не зможу впоратися з проблемою, це означатиме, що я помилився в судженнях.

Навіть так нічого не зміниться. Це лише збільшить відповідальність.

Крім того, ймовірність того, що щось подібне станеться, буде дуже малою.

— Я нізащо не оточив би себе небезпечними людьми.

— Тоді він...

— Я тримаю його на повідці.

Круель Харт.

Імператор повільно посміхнувся, згадавши старшого брата Деона Харта.

[Щоб знищити цю родину, я навіть погодився стати товаришем Героя, тож чому...]

Розмова з Деоном Хартом, який щойно повернувся зі Царства Демонів і увірвався до бенкетної зали, залитий кров'ю, почала загострюватися в той момент, коли Круель Харт став основною темою.

Можливо, саме тому, що він щойно почув новину про те, що Круель Харт отримав титул Героя, він не зміг контролювати свої емоції.

Ніби всі його емоції, які він стримував досі, вибухнули, манера мовлення змінилась, а тон голосу підвищився.

Голос, який ставав дедалі гучнішим, ніби ось-ось зірветься на крик, раптово стих, щойно Імператор зустрівся з ним поглядом.

Він зрозумів це надто пізно. Хто та людина, що сиділа перед ним?

Імператор не потурбувався критикувати його грубість.

Бо він знав, наскільки сильними були почуття Деона Харта до його родини. І наскільки це було йому вигідно.

Ненависть, вбивча лють.

З точки зору Деона, саме вони штовхнули слабку дитину, якій було лише чотирнадцять років, на поле бою.

Після восьми років боротьби на полі бою ненависть Деона до своєї родини збільшувалась, як снігова куля, і коли він нарешті став перед Імператором, який визнавав його внесок у війну, той відмовився від усіх нагород і попросив лише одного.

[Будь ласка, дозвольте мені знищити родину власними руками.]

Не було причин відмовлятися.

Хоча родина графа Харта й була сім'єю, яка відома вірністю королівській родині протягом поколінь, в очах Імператора, який зійшов на трон через повстання, вона не мала жодних переваг. Іншими словами, у нього не було причин залишати їх біля себе.

Неймовірна родина графа Харта або окремий Деон Харт, якого можна використовувати як чудовий меч, якщо все зробити правильно.

[Добре.]

Без вагань Імператор став на бік окремої людини.

Звісно, він не одразу планував виконати його прохання. На цьому етапі краще використати його для вирішення інших проблем, поки є можливість, і якщо вже він збирався використовувати його як меч, чи не краще було б трохи ретельніше його вдосконалити?

[Однак, я трохи сумніваюся, чи варто мені відмовитися від цілої родини та обрати тебе, окрему людину?]

[ ... Що мені зробити?]

[Так сталося, що нині Герой планує покинути Імперію, щоб здолати Короля Демонів.]

Як товариш Героя, він вирушить розібратися з Дияволом.

Хоча це й запропонував герцог, що було трохи дивно, але це був чудовий спосіб удосконалити меч під назвою Деон Харт.

Результати були чудовими.

Він зміг повернути тіло переможеного Героя. На цьому етапі навіть ті, хто виступав проти нього, бо він не мав «фрагмента Героя», не мали іншого вибору, окрім як визнати його «Героєм».

З точки зору Імператора, здавалося, що йому слід було дати Деону більше обіцяного.

Однак.

Незважаючи на позицію Імператора, який не бажав, щоб Деон Харт був знищений, той дотримувався своєї початкової позиції, відмовляючись від грошей та землі.

[Схоже, граф Харт сьогодні ввечері буде дуже тихим. Як гадаєш?]

[ ... Дякую за вашу увагу.]

Оскільки обіцянка є обіцянка, Імператор слухняно задовольнив його прохання.

Щойно рішення було прийняте, вагання марні. Імператор таємно заборонив непов'язаним з ситуацією людям приходити до маєтку графа Харта тієї ночі, і Деон Харт убив усіх у резиденції, не будучи спійманим.

Однак несподіваною деталлю стало те, що Круеля Харта того дня не було в маєтку. Що ще гірше, він повернувся якраз тоді, коли Деон Харт був зайнятий роботою.

Історія могла скластись зовсім по-іншому, якби він перебував у резиденції з самого початку або повернувся додому лише наступного ранку, коли вже все закінчилося.

Однак, вже як сталося, і Круель на власні очі став свідком убивства всіх членів його родини Деоном Хартом, а сам вижив.

Все сталось трохи інакше, ніж очікувалося, але зрештою це була хороша можливість для Імператора, щоб взяти Деона під контроль.

Навіть якщо інцидент зі зникненням родини Хартів приверне увагу, і Круель Харт, єдиний вцілілий із родини, буде вбитий після, наслідки будуть значними.

Скільки людей можуть це зупинити?

Зрештою, вбивши Круеля Харта, можна втратити довіру Імператора.

«Причина, чому герцог Іллюстер довіряє Круелю Харту та тримає його поруч, ймовірно, подібна до цієї».

Деон Харт був повідцем Круеля Харта.

Хіба існує щось смішніше за це? Вони тримали повідці один одного.

Імператор підняв руку, стримуючи зітхання, сповнене складних емоцій, яке мало ось-ось зірватися з вуст.

— Будь ласка, більше нічого не кажи про Деона Харта.

***

Ого, що це за двір повний таких милих і дивних речей? Це якийсь новий вид інсталяційного мистецтва? Що, як хтось це все вкраде?

Або у когось просто до біса багато грошей? Ви намагаєтеся похвалитися, що в вашої родини стільки грошей? Я, звісно, міг би позаздрити власникам цього будинку.

... Але чий же це будинок? Це мій будинок!

— Що це таке!?

Я ніколи не купував нічого подібного!

Невже лицарі знову зчинили проблеми? Мені потрібно було позбутися їх.

Я встав і грюкнув по столу, маючи намір побігти вниз й подивитися, що відбувається, як тільки зрозумію причину.

Кілька паперів упали додолу, але видовище за вікном було надто вражаючим, щоб звертати на такі речі зараз увагу, тому я навіть не помітив цього.

Ці блискучі речі утворювали невеликий пагорб на моєму подвір'ї. Як я можу думати про якісь там документи?

Коли я був наполовину в заціпенінні, спокійний голос старого неквапливо пролунав у моїх вухах.

— Його Величність надіслав це як нагороду за затримання шпигуна.

— Мені це не потрібно, це обтяжливо. Відправ це назад негайно!

— Якщо ви це зробите, дух графа, ймовірно, теж повернеться туди, звідки прийшов, тому цей старий насмілиться виступити проти цього, поставивши на кін свою вірність.

— ...

Що б я не казав, так воно і було...

Завдяки йому я схаменувся. Так, Імператор дав мені це як нагороду, тож як би він почувався, якби я відмовився, сказавши, що мені це не потрібно? Оскільки він тиран, не було б нічого дивного у його радикальному рішенні, тож варто просто тримати язика за зубами та прийняти це.

« ... Якщо він збирався винагородити мене, замість того, щоб присилати мені все це, йому варто було просто забрати територію Харт назад».

Можливо, причина, чому він не згадав про винагороду за затримання шпигуна під час нашої розмови в палаці, полягала в тому, що він передбачив мої думки. Чорт забирай, хоч він і тиран, але має гарний розум.

Відчувши, що в мене пече горло через напругу, я взяв чашку зі столу.

«Як і очікувалося, аромат гарний».

Однак, я не зміг зробити більше кількох ковтків і знову поставив її на стіл. Сталось так, що цей аромат викликав у мене бажання побігти в туалет щоразу, коли я його відчував.

Це був той самий чай, який я пив з кронпринцом і принцесою під час чаювання. Кронпринц подбав про те, щоб передати мені його перед тим, як я покинув палац.

Я не міг просто викинути подарунок принца, тому заховав його в шухляду столу в своїй кімнаті, щойно повернувся додому, але коли дворецький Ремембер знайшов його, він почав часто заварювати його і приносити разом із частуваннями під час нашої роботи з документами.

Це було не єдине, що придумав Ремембер.

Тук тук. Пролунав обережний стукіт. Ремембер відчинив двері, взяв щось із рук іншої людини, підійшов до мене і поставив це на стіл.

На підносі стояла чаша з трав'яним відваром, який виглядав так, ніби я мав його випити.

— Час приймати ліки.

— ... Мені справді потрібно це випити?

— Його надіслав палацовий лікар. Навіть якщо зараз ви почуваєтесь добре, від ліків гірше не стане, тож швидше випийте. Я вже провів тест на отруту.

Мені здавалось, що останні слова палацового лікаря були просто проявом ввічливості, але він справді надіслав ліки до графської резиденції. Тут мало вистачити не на тиждень-другий. Порцій ліків було на цілий місяць, якщо не більше.

Я був вдячний, але мені не подобався його смак...

Звісно, моя відмова ніяк не вплинула на Ремембера.

Він посміхнувся і простягнув відвар. Поведінка ввічлива, але що ж це за відчуття невисловленого тиску?

— Я вже ситий.

Мій шлунок був повний, бо я пив чай до цього.

— Все ж таки, випийте це.

— ...

Відвар був надзвичайно гірким.

Коли я насупився, шматочок цукерки потрапив мені в рот. Я здригнувся, підвів голову, і мій погляд зустрівся зі сріблясто-блакитними очима, що ніжно посміхалися.

... Цей дворецький, ну справді. Я не дитина.

«Але цукерки смачні. Вони з полуничним смаком?»

Я перекотив цукерку на язиці та знову визирнув у вікно. У мене досі боліла голова, коли я дивився на всі ці блискучі речі, нагромаджені на подвір'ї.

Це була серйозна проблема, тож як мені з цим розібратись?

Я постукав пальцями по столу та відкрив рота в заціпенінні.

— Ремембере.

— Так, графе.

— Половину цих речей я довіряю тобі. Використай їх, як частину бюджету маєтку. Інша половина піде в мої особисті збереження.

— Так, я розумію.

— Ах, і будь ласка, відклади трохи. Є одна справа, для якої мені знадобляться гроші.

— Скільки ви хочете, щоб я виділив?

— Достатньо, щоб зібрати інформацію.

Потім я смикнув за мотузку та покликав служницю.

— Приведіть даму Лієн.

Підсумовуючи, відкладені гроші потрапили до рук дами Лієн, командирки нашого Ордену Кривавих Лицарів та єдиної розсудливої людини серед них.

Метою було не що інше, як дослідити інформацію про «Церкву Спасіння».

Як сумлінна лицарка, вона... Через кілька днів вона прийшла із двома пачками документів, один із яких детально описував, де і скільки грошей було витрачено, а інший — інформацію, яку вона змогла дістати. Тож вона мовила:

— Церква Спасіння — це нова релігія, яка розширює свій вплив переважно в нетрях. Вони залучають віруючих, роздаючи хліб і воду.

Вона чемно повідомляла мені інформацію, яку змогла знайти.

— На відміну від звичайних псевдорелігій, вони не змушують своїх послідовників вірити в «ідола» або робити пожертви. Все, що вони просять — це вірити в «спасіння»...

— «Спасіння»... Це надто абстрактно...