Розділ 52 — Церква Спасіння (2)

Була більше ніж одна підозріла річ.

Це було навіть природно для псевдорелігії, але «Церква Спасіння» відрізнялася від інших псевдорелігій, які з'являлися та зникали незліченну кількість разів.

«Наразі вона широко відома серед простолюдинів, а також отримує підтримку від деяких дворян».

Можливо, справи трохи покращилися зараз, коли кілька дворян почали спонсорувати її, але створення організації, мабуть, коштувало чимало грошей.

Іншими словами, вони почали з рівня бюджету, який звичайні люди просто не могли мати.

Оскільки їхньою відправною точкою були нетрі, використання ними грошей на той час було майже як наливання води в бездонний горщик.

Якщо приблизно підрахувати, це сума, яку навіть порядна дворянська родина не змогла б собі дозволити...

«Гроші — не головна ціль, і той, хто їх спонсорує, здається не хоче стати головою релігійного культу або отримати повагу людей. Яка ж насправді їх мета?»

З розпачу я вилив собі в горло теплий чай, що залишився в чашці. І одразу ж пошкодував про це.

Чорт забирай, я випив чай без причини. Не можу повірити, що захотів до туалету через це в такій серйозній ситуації.

Мені потрібно трохи більше подумати про звіт, але...

«Спочатку сходжу до туалету. Після цього знову подумаю про це...»

— Ви впевнені, що бажаєте вирушити туди один?

— Що?

Я зупинився на півдорозі до дверей.

Я знову почув якусь нісенітницю.

На відміну від мене, який на мить був приголомшений, дама Лієн подивилася на мене з повагою та урочисто заговорила. Мені одразу кинулось в очі те, як вона поправляє меч на поясі.

— Небезпечно йти самому. Я піду з вами.

— Що? Ні... е-ем... га?

... Зрештою, мене потягли геть, через що я навіть не встиг сходити до вбиральні.

Дама Лієн мовила з ясними очима: «Я вас поважаю». Сказавши це, вона закрокувала вперед, відчинила двері та стала чекати мене, тож як в такій ситуації я міг сказати: «Будь ласка, відпусти мене до туалету...»?

Через це я не міг вжити активних дій і просто сподівався, що рятівник з'явиться, перш ніж я покину маєток, але реальність була безжальною як завжди.

«Трясця, моя удача як завжди».

Не те щоб я нікого не зустрів по дорозі. Там були покоївки та слуги. Я навіть натрапив на Ремембера, спускаючись сходами.

Але мій дворецький, який зазвичай був таким здібним і здогадливим, мабуть, не помітив мого виразу обличчя, ніби мене тягнули на бійню, тому він просто спитав, куди ми йдемо. А коли дама Лієн відповіла, що до нетрів, він мовчки дав їй дві пошарпані мантії та особисто провів нас до виходу, побажавши безпечної дороги. Це були не акуратні мантії і навіть не чисті мандрівні плащі.

Судячи з пошарпаних мантій, які він дав нам, мені здавалося, що Ремембер мав загальне уявлення про те, що ми збираємося робити. Цікаво, чому людина з таким добрим чуттям не помітила мого виразу обличчя. Можливо, він навмисно мене проігнорував?

— Гадаю, нам варто вдягнути мантії.

Пробувши в заціпенінні всю дорогу, я опинився біля входу до нетрів. Дама Лієн, яка провела мене до найближчого провулку, простягнула мені пошарпану мантію.

Я подивився на неї темними очима і повільно взяв одяг тремтячими руками.

«Ми справді ось так просто підемо туди?»

Мені потрібен час, щоб, принаймні, морально підготуватися. Або хоча б час сходити до туалету.

Мені здавалося, що якщо я піду от так, то спричиню проблеми зовсім іншого штибу, тому я один раз прикусив губу і обережно розтулив рота.

— ... Це. Можна мені сходити декуди спочатку?

— Що? Куди...

— В одне місце на мить... Це ненадовго, тому не йди за мною.

Щоб підготуватися, мені потрібно було позбутися всієї рідини з тіла.

В мене не було подібного досвіду, але я чув подібне від інших людей. Дехто каже, що, переживши щось страшне, можна зробити свої справи у власні штани. Це справді було жалюгідно. Мені не хотілося б, щоб мене бачили у такій ситуації, тому краще бути готовим заздалегідь. Навіть якщо це нетрі, я б не хотів ходити у брудних штанях.

... Але дама Лієн завагалась із тривожним виразом обличчя. Про що вона взагалі думала?

— З вами все в порядку?

— Так.

Гадаю, вона хвилювалась, бо це нетрі...

Звичайно, все було нормально. Я не якась дитина. Вона хвилюється, що я не можу сходити в туалет сам? До того ж вона жінка. Я дивився на даму Лієн із суворим обличчям. Незважаючи на її спокійний вираз, її наміри були очевидними.

Це продовжувалось ще деякий час.

Перестань тягнути час і відпусти мене зараз же. Невже ти не бачиш мого блідого обличчя? Невже просто не можеш вдати, що все зрозуміла? Я боявся, що вона прибіжить, поки я буду займатися своїми справами, тому рішуче наказав не йти за мною. Я поспішно побіг до кута провулку.

«Зачекайте хвилинку...!»

Думаючи про можливість того, що дама Лієн все одно нишпоритиме навколо, я ще раз оглянувся навколо і ледве встиг зробити свої справи, але раптом мені на думку прийшло дещо.

Заради чого я все це роблю? Чому маю проходите через усі ці клопоти? Я навіть не роблю це заради того, аби отримати якусь землю, а навіть навпаки, щоб позбутись її!

Якби справа була тільки в цьому, я б вже давно здався, але оскільки Круель також був у цьому замішаний, мені ніяк не можна було відступати.

«Чорт забирай...»

Я поправив штани та одягнув мантію.

А коли вийшов з провулку та повернув в бік, то побачив когось посеред вулиці, кого раніше там не було. Було схоже, ніби ця людина також намагалась кудись непомітно прослизнути.

Пошарпана мантія на ньому — це те, що впадало в око. Це підтверджувало мою здогадку, але ця людина виглядала якось знайомою. Чоловік з чорним волоссям...

В точно такій же мантії, як в мене, також почав оглядатись, ніби перевіряючи, чи немає когось поблизу. Оскільки я ще не надів капюшон, звісно, наші погляди зустрілись.

... «Намагається кудись непомітно прослизнути»?

Маю виправити себе. Схоже, ця людина також намагалась проникнути до Церкви Спасіння. Ні, я був впевнений у цьому.

— Ти...

Він, мабуть, виконує ту саму місію, що й я.

Круель Харт.

Хоча переді мною була ненависна істота, я не міг висловити своїх неприємних почуттів.

Тому що я був так здивований зустріччю, до якої не був готовий...

Я спробував щось пробурмотіти.

— ...!

— Ох, чорт... Кхах.

Але зрештою тільки почав кашляти кров'ю.

З якоїсь причини останнім часом все було добре, але саме зараз мені знову мало стати погано. Трясця.

Я не хотів виглядати жалюгідно перед ним, тому прикрив рота. Я дивився на червону рідину, яка наповнила мою долоню та капала на підлогу, потім підвів погляд і поглянув на Круеля.

Він стояв нерухомо, дивлячись на мене та закривавлену підлогу прямо під моїми ногами.

— ...

— ...

Зелені очі, що дивилися на землю, повільно підвелись і зупинилися на кутику моїх губ.

Я одразу опустив голову. Мені було так соромно, що я навіть не міг її підняти.

Я виблював кров'ю лише тому, що був «здивований», жодної іншої причини не існувало. Це саме по собі було ніяково, але чому це мало статись на очах саме цього хлопця?

Залишати все як є було марною тратою часу, тому я швидко відштовхнув його, намагаюся вийти з провулку, але чийсь знайомий силует повільно з'явився позаду нього, ніби вагаючись.

— Вибачте, графе. Я хвилювалась...

Дама Ліен, яка хотіла перевірити мій стан, сповільнила мову, але врешті-решт закрила рота повністю.

Її погляд переходив то на мене, то на Круеля, який стояв переді мною.

Спостерігаючи, як її рука повільно потягнулась до меча на талії, ніби вона невірно витлумачила поточну ситуація, я міг подумати лише про одне.

«Як добре, що вона не прийшла мене перевірити, поки я робив свої справи».

***

Хоч він і прикрив рота рукою, але не міг приховати кров, що текла між пальцями.

Дивлячись на кров на землі та заплямовані червоним руки Деона Харта, командирка лицарів Лієн Райнер відчувала жаль.

«Мені не слід було відпускати його самого».

Чому вона не помітила того, що була єдиною, хто міг захистити графа Харта нині?

Коли вона подумала про це зараз, все стало так очевидно.

Окрім блідого обличчя, тремтячих рук, холодного поту та щільно стиснутих губ, ніби він стримував біль, він навіть поводився незвично для себе — кинувся в провулок, ніби щось приховував.

Прокляття Диявола активувалося.

«Це справжнє приниження для мене».

Тож, коли він сказав, що буде відсутній деякий час, Лієн запитала його через занепокоєння.

[З вами все в порядку?]

[Так.]

Було помилкою слухняно відпустити його, але вона не могла не послухати його, коли він твердо наказав із серйозним обличчям не йти за ним за жодних обставин.

Всупереч поширеним чуткам, граф Харт — добродушна людина, яка ненавидить турбувати інших.

Звичайно, під час битви він проявив іншу жорстоку сторону та спричинив справжній шок... але це обмежувалося лише «битвою».

Зазвичай він був дуже стриманим і добрим.

Це стосувалось й цього разу. Хіба він не вагався, вступивши в це брудне місце, сказавши, що все перевірить сам, адже якщо інформації виявилось би недостатньо йому довелося б наказати комусь провести повторне розслідування?

Можливо, причина, чому він так намагався приховати свій стан, полягала в тому, що він думав, що якщо у нього проявляться симптоми, його попросять повернутися. Він, мабуть, не хотів нікого турбувати і бажав закінчити розслідування.

Як же вона могла бути байдужою до цього?

«Але...»

Вона відвела очі та перевела погляд на чоловіка, який стояв перед графом Хартом.

Хто це? Через розташування було видно лише його спину, тому неможливо чітко визначити, хто це, але судячи з виразу обличчя графа, схоже, що дружніх стосунків вони не мали.

Можливо, це вбивця, який чекав нагоди? Він планував атакувати, поки граф слабкий?

Однак, вбивці рідко так просто показуються.

« ... Він вже намагався його вбити до цього?»

Навіть якщо він ослаблений прокляттям, граф — Герой. Він би не дозволив так легко напасти на себе.

Було б правильно сказати, що замовлення провалилось завдяки грізним здібностям графа, і після цього виникло протистояння.

«Спочатку варто приборкати цього виродка».

Нехтування станом та безпекою графа було непрощенною помилкою, але бути настільки збитою з пантелику, щоб опинитися не в змозі виконати свою роботу, було ще більшим гріхом.

Вона лицарка. Лицарка, яка повинна захищати графа.

Лієн швидко відновила самовладання і повільно посунула руку до меча.

Можливо, відчувши щось підозріле, людина в капюшоні та мантії запізно повернулась, щоб подивитися на неї.

Щойно Лієн відчула на собі погляд з-під мантії, вона негайно вихопила меч і кинулася до хлопця.

Квааанг!

Пролунав різкий звук.

***

Круель схрестив мечі та мовчки оглянув обличчя супротивника. Хоча це була раптова атака, він не видав жодного подиву.

Обличчя було знайомим. Чи була це лідерка лицарів під командуванням Деона?

Вона без вагань розмахнула мечем. Кваанг! Різкий звук знову сколихнув барабанні перетинки.

Оскільки він отримав звання Героя не просто так, Круель вміло заблокував атаку та подивився на Деона жахливими зеленими очима.

«Все ж таки це через ту місію?»

Він чув, що Деон отримав таку ж місію, як і він.

Тож голос герцога, який наказував йому не програти, знову відлунював в його голові. Водночас кількість його роботи збільшилась.

Він тримав це в своїй голові, але й подумати не міг, що вони так швидко зустрінуться. Він був дуже здивований, коли зустрівся з ним поглядом.

Не бувало такого, щоб він не впізнавав Деона з першого погляду.

Бліда шкіра та червоні очі — не дуже поширене явище. Хіба не смішно, що маючи такі очевидні характері риси, він вважає, що його може приховати пошарпана мантія?

Круель був приголомшений несподіваною зустріччю, але подібні думки недовго займали його голову. Деон, не в змозі стримати свого хвилювання, виблював кров.

Це сталося через його вроджений фізичний стан чи через прокляття Диявола?

Його молодший брат був слабким від народження. Якби на його тіло до того ще й було б накладено прокляття, скільки б йому залишилося жити?

Він не був упевнений, але однозначно не довго.

— ...

Круель подумав так, дивлячись на кров у куточку рота Деона з надзвичайно спокійним виразом обличчя.

«Він не повинен брати участь у цій місії».

Які б там не були умови, цього потрібно запобігти.

Хіба пораненої руки було недостатньо?

Круель, який розмірковував, чи варто йому подати ще один запит, не виявляв жодних ознак сумніву в тому, що Деона «прокляли».

Бо він чітко бачив, що це так.

Чорне тавро з дивним візерунком, вигравіруване на межі між ключицею та шиєю Деона.

Як зазвичай думали ті, хто знав про існування мітки, Круель також вважав, що вона шкодить фізичному стану та тривалості життя Деона.

«Тож доки не закінчиться той невеликий термін життя, що йому залишився».

Все, що йому потрібно було зробити, це протриматися до того часу.

Повторюючи це, Круель подивився на Деона.

Зелені очі, які здавалися безжиттєвими, були зосереджені лише на одній людині.