Розділ 53 — Церква Спасіння (3)

На моїх очах розвивалась запекла битва. Ні, дама Лієн наносила односторонні удари.

Однак це не означало, що Круель був у невигідному становищі. Здавалося, він був заглиблений у інші думки та неквапливо блокував одну атаку за іншою. Він навіть час від часу поглядав на мене.

Тож як почувалась дама Лієн, яка завжди пишалась своїм титулом лицарки?

Її очі звузились, коли вона вперше у своєму житті зіткнулася з ситуацією, де її відверто ігнорували.

— Ти...! Ти!

— Зачекайте хвилинку...!

Якщо битва так і продовжиться, дама Лієн може опинитися у небезпеці. Я не міг дозволити їй померти, тому швидко зробив крок уперед.

Я не хотів цього визнавати, але мій супротивник — Герой Круель. Я добре знав, що звання Героя, яке він отримав нещодавно, не було здобуте за перемогу в якісь дитячій грі.

Тому що я бачив його майстерність у фехтуванні з юності.

— Будь ласка, відійдіть убік, дамо Лієн.

— Графе...! Але!

— Це наказ.

Якби стороною у скруті був би Круель, а не дама Лієн, я б не втрутився.

Дама Лієн, яка на мить заціпеніла, можливо, шокована моїм рідкісним використанням наказів, закусила губу та відступила назад.

Я трохи хвилювався через її зіпсований настрій, але було дещо інше, про що мені потрібно було потурбуватися спочатку, тому поки що я тримав погляд прямо перед собою.

Я зустрівся поглядом із Круелем, який мовчки вкладав меч у піхви. Як завжди, саме тоді, коли я збирався заговорити першим, він зруйнував мої очікування та відкрив рот.

— Ви намагаєтеся проникнути до Церкви Спасіння?

— ...

Зміст його слів був дуже неприємним.

Від збентеження я рефлекторно закрив рота. Щойно зрозумів це, я спробував знову розтулити губи, ніби нічого не сталося, але Круель ніяк не міг втратити такої можливості.

Голос, сповнений впевненості, пролунав.

— Ви намагаєтесь проникнути.

Я зітхнув.

То що ж мені робити? Оскільки ти теж працюєш під прикриттям, ти просиш мене піти з тобою?

Звісно, я ніколи на це не погоджусь.

Я з силою підняв куточки губ. Він, мабуть, дивився мені в очі, зовсім не посміхаючись.

— Не думаю, що це тебе стосується.

— Не йди туди.

— ...

Що?

Я не знав, як реагувати, коли в мене кинули подібну фразу.

Звісно, окрім того, що я не знав що сказати, я не мав наміру слухняно слідувати його словам. Для початку, хто б слідував вказівкам «ворога», який має ту ж ціль?

« ... Так, мені дали те саме завдання».

Коли я згадав про це, моя голова охолола. Відчуття ніяковості зникло, а мій закляклий язик розв'язався.

Я одразу широко посміхнувся. З-поміж губ пролунав холодний голос, який не відповідав виразу обличчя.

— Піду я чи ні — це моє рішення.

— ...

— Хіба зараз не надто пізно, щоб виявляти до мене турботу, брате?

— ...!

Круель здригнувся. Можливо, його вкололо сумління, або він зайшов у глухий кут, або ж його приголомшило, як я назвав його.

Ну, це не мало значення. Можливо, він щось і мав на увазі, але я не надав великого значення цим словам.

Я не зволікаючи обернувся. Я міг би підтримувати цю розмову і продовжувати говорити з ним, але залишатися тут з цим хлопцем — надто велика трата часу.

— Тож не потрібно хвилюватися за мене. Мене це зовсім не радує.

— ...

— Якщо ти мене зрозумів, то я піду, брате.

Я покликав даму Лієн, яка з тих пір, як почула звернення «брат», дивилась то на мене, то на Круеля широко розплющеними очима, і вийшов із провулку.

Я — це я, але дама Лієн — це дама Лієн, зрештою теж. Тож вона поводилась як типовий лицар, чи не так?

«Це не перший раз, коли я бачу, як Круель так робить. Гадаю, час звикнути».

Чи її так здивувало те, що вона не впізнала Круеля та схрестила з ним мечі? Оскільки він був у мантії, цілком природно, що вона не змогла його впізнати.

Коли я швидко перевів свою увагу на щось інше та почав йти, я почув позаду тихий голос.

— Твоє волосся.

Я зупинився.

— Було б краще хоча б вимазати його в бруд. Але от очей не сховаєш.

Круель закрив рота після цих слів. Я вдав, що нічого не почув, і вийшов з провулку.

Звісно, мої думки були в хаосі.

«Що з цим хлопцем? Чому він так метушиться, даючи погані поради?»

Звісно, самі поради мали сенс. Однак мені було важко їх прийняти...

— Дамо Лієн, так нормально?

— Так, воно зараз більше схоже на сіре.

— Але чому ви так далеко...?

— Вам так здається.

— ...

Сіре? Не коричневе? У будь-якому разі, я незграбно пригладив волосся, колір якого тепер не здавався білим.

Коли бруд шматками впав мені на плечі, дама Лієн швидко віддалилась від мене, тривожно кліпаючи очима.

... Чому мені було від цього неприємно?

— Дамо Лієн, ми маємо проникнути до Церкви Спасіння.

— Так, я знаю.

— Я впевнений, що нас туди просто так не пустять.

— ...!

Це тривало лише мить, але на її обличчі з'явився розчарований вираз.

Людина, яка завжди була прямолінійною і не змінювала виразу обличчя, ось так виказала свої емоції, це по-своєму освіжало.

Я трохи підняв куточки губ і з приємним відчуттям жестом вказав на неї.

— Ходіть сюди. Я зроблю все можливе, щоб допомогти вам замаскуватися.

Бам.

— ... Тепер, якщо подумати, краще мені піти самому, а дама Лієн просто почекає зовні...

— Ні... ні. Я лише мить тому пообіцяла, що не залишу графа самого. Як лицарка, я дотримуюся цієї обіцянки. Це те, що не можна порушити.

— Зі мною все гаразд...

— Це не так.

Її вираз обличчя зараз. Здається, що вона будь-якої миті когось зарубає.

Я на деякий час забув про це. Дама Лієн також сильна лицарка, яка могла би вбити мене одним махом, якби захотіла.

Щойно я усвідомив це, куточки мого рота, які були трохи підняті, незграбно сіпнулися.

Я ж не помру так, правда?

Вона ж мій супровід.

Відчуваючи, що моє життя в небезпеці, я відчайдушно намагався її відмовити, тому дама Лієн вирішила просто злегка забруднити своє обличчя.

Було очевидно, як їй не хотілося цього робити, тому маскувалась вона тремтячими руками... Що ж, це все ж краще, ніж бути у багнюці від маківки до п'ят, чи не так?

І ось, біля входу в провулок, де знаходився вхід до Церкви Спасіння, я ще раз щільно натягнув капюшон на голову і серйозно сказав:

— Тоді ходімо.

— Так.

— ...

— ...

... Чому мені здавалося, що нас одразу виженуть, якщо вона зайде туди з таким виразом обличчя?

Її вираз був занадто страхітливим, і якщо вона так і продовжить, то що б вона не робила далі, її маскування одразу ж розкриють. Невже забруднитися в багнюку було настільки жахливо для неї?

— Дамо Лієн.

— Так, графе.

— Чому у вас такий вираз обличчя?

— Просто так.

Просто так.

Я проковтнув сарказм, який ось-ось мав вирватися назовні, і тихо зітхнув. Тим часом вона злегка здригнулася, мабуть, тому, що почула мене своїм чудовим слухом.

Якусь мить я думав про те, як розрядити цю атмосферу, але, можливо, відчувши це як невисловлений тиск, дама Лієн опустила голову і раптом заговорила. Її вираз обличчя спотворився від болю.

— Вибачте.

— Гм?

Я не хотів її сварити. Ні, я навіть не впевнений, що вона вибачається з тих причин, про які я думаю.

Погане передчуття. Чи то у Царстві Демонів, чи в Імперії, щоразу, коли люди навколо мене реагували так, вони робили невірний висновок.

Тож я рефлекторно насупився, а вона поспішно додала, ніби її якось підганяли.

— Починаючи з наступного разу я більше не залишу вас самого.

— ... Е-е...

Тепер я зрозумів, що викликало цей вираз обличчя. Але...

«Тоді як щодо мого особистого життя?»

Як я маю займатись своїми справами? Чи нормально мені відмовлятися від особистого життя заради безпеки?

Як і очікувалося, моя інтуїція була права. Коли я почув ці несподівані вибачення, мені слід було якось змінити тему.

Подумавши про те, як відхилити її обтяжливу відданість, я дійшов простого висновку.

— ... Дякую.

Поки що я погоджусь, а наступного разу, коли мені слід буде вирушити кудись, візьму когось іншого у супровід.

— Тоді ходімо.

Я хвилювався, що вона може продовжити цю тему, тому, зупинившись лише на мить, почав швидко рухатися.

Ніби мені стало трохи краще, я відчув легкий крок позаду себе.

Тим не менш, я озирнувся на неї про всяк випадок і на мить втратив дар мови.

— ... Сховайте меч.

— Ах.

Я мовчки торкнувся свого чола, побачивши незвично збентежений вираз обличчя дами Лієн.

Я вже відчував це раніше, але ця людина, здається, не дуже цікавилась чимось, окрім «лицарів» та «мечів».

У будь-якому разі, хіба це не трохи занадто?

Чому хтось, хто має вдавати «бідну людину, яка прийшла, почувши чутки про Церкву Спасіння», так відкрито носить меч?

— ... Просто закопайте його десь неподалік. Я піду першим.

— Вибачте, але це небезпечно.

ЇЇ вигляд був неспокійним. Було безсоромно просити мене почекати її, бо це була її власна помилка, але вона занадто хвилювалась, щоб просто відпустити мене самого. Тож було чітко видно, що вона не могла вирішити, що робити.

Все стало ще складніше, оскільки вона лише мить тому пообіцяла, що не залишить мене самого.

За звичайних обставин я б почекав, поки вона сховає меч, але, на жаль, зараз ситуація не передбачала затримок.

«Мені потрібно розібратися з цим швидше, ніж Круель».

Я ніяк не міг дозволити собі опинитися позаду нього, а якщо ми випадково зіткнемось з ним усередині, це було б ще гірше.

Тож був лише один спосіб. Зробити це швидше за того хлопця.

— Сховайте меча якомога швидше та рушайте за мною. Я вже йду.

— Ах...! Ваша Світ...!

Голос, що поспіхом пролунав, так само раптово стих.

Цк. Вона навіть не могла до мене правильно звертатись через місцевість. Оскільки ми не обговорили заздалегідь імен для прикриття, це було важко.

Що ж, для неї це було погано, але для мене навіть добре. Завдяки цьому, вона не могла і далі мене кликати, тож я більше не витрачав зайвий час.

«Чи варто мені поговорити з тією жінкою?»

Тут, біля того, що здавалося входом до Церкви Спасіння, стояла жінка. Я вдав, що не помічаю відчайдушних, безмовних криків, що доносилися позаду, і зробив крок уперед...

Сковзь.

Бух! Бах!

— Ааа! Ти в порядку?

— ...

— Як давно ти не їв? Тобі боляче? Давай, я допоможу тобі піднятись.

Я впав і на мить замовк, не сміючи підняти голови. Прямо над моєю головою почувся жіночий голос.

«Чорт, чому все зайшло так далеко?»

Болі я не відчував, але було дуже соромно. Настільки, що навіть біль відійшла на другий план?

Все ще лежачи на землі, я повільно перевів погляд в сторону, і побачив як дама Лієн дивиться на мене з захопленим поглядом.

«Чого ти на мене так дивишся?»

Вона, навіть не вагаючись, відвернулась, не стираючи з обличчя ніяковий вираз... Ти йдеш? Ти справді йдеш? Чому я так хвилююсь? Вона ж не збирається зробити щось дурне, чи не так?

Мені здавалося, що я хотів залишитися лежати ось так назавжди, але хіба це можливо? У будь-якому разі, мені потрібно було щось сказати, щоб увійти до Церкви Спасіння, тому я насилу відкрив рот.

— Ее... кхх!

— Кров!

Я грубо витер куточок рота тильною стороною долоні.

Як і очікувалось, мені було так ніяково, що я навіть не відчув болю. Не можу повірити, що мене так збило з пантелику падіння.

Для початку, мені варто було заспокоїти жінку переді мною. Хоча вона й думала про мене, як про бідняка, вона, мабуть, також не могла відкинути думки про якусь болячку. Якщо я швидко не виправдаюсь, мені можуть взагалі заборонити зайти всередину.

— Ох, це... Це хронічне захворювання, яке в мене з народження... Все в порядку. Воно не заразне...

— Ах... давай спочатку зайдемо всередину. Там багато місця, де можна відпочити.

— До цього...

Краще заздалегідь розвіяти будь-які сумніви.

— Я чув... що можна отримати хліб і воду, якщо прийти сюди.

— О, так! Звичайно!

— І мені нічого не доведеться віддавати натомість...?

— Так, тож, будь ласка, заходь.

Жінка яскраво посміхнулась, ніби заспокоюючи мене.

Ого, це змусило мене ще більше нервувати. Не думаю, що мені потрібно було діяти прям зараз. Зараз мої психологія мала співпадати з мисленням бідняків, які жили тут.

Я нерішуче пішов за жінкою, не приховуючи своєї тривоги і сумнівів.