Розділ 54 — Церква Спасіння (4)

«Як і очікувалося, він дивовижний».

Хлоп.

Лієн, яка закопувала свій меч, була глибоко вражена, розрівнюючи розкопану лише хвилину тому землю навколо себе. Вона думала про Деона, коли той проникав до Церкви Спасіння.

Він навіть використав стан свого тіла для проникнення!

Він упав і качався по землі, поки не дістався до жінки. Будь-хто міг бачити, що він схожий на бідну людину, яка голодувала кілька днів і чиї ноги були слабкими.

Вона не бачила, як він зайшов всередину, але, мабуть, йому це вдалось. Бо не було жодних підстав сумніватися в цьому.

Проблема полягала в тому, що якщо він зніме мантію...

«Граф про це подбає».

Він справді був графом. Тож був готовий і до цього.

Лієн, яка відмахнулась від цього важливого аспекту через свою надзвичайну віру в Деона, підняла невеликий камінь неподалік і поклала його на місце, де був закопаний меч.

З цим їй не доведеться турбуватися про втрату меча.

Тепер їй лише потрібно було потрапити до Церкви Спасіння та зустрітися з графом...

— Ох, вибач. Сьогодні нам важко буде прийняти ще нових віруючих...

— ... Га?

— Гадаю, ти прийшла отримати хліба та води, так? Ось тримай трохи, тож можеш прийти трохи пізніше? Мені дуже шкода.

— ...

Це було навмисно. Було зрозуміло, що вони не впустили її навмисно.

Лієн взяла хліб і воду і порожньо подивилась на жінку перед собою.

Жінка з вибачливим виразом обличчя — це явно та сама жінка, яка стояла перед графом, коли той упав.

Але чому ставлення до неї та графа таке різне? Вона щось помітила? Чи справа в дискримінації. Ну, граф гарний... але ж на ньому мантія, чи не так?

Хоча вона не могла зрозуміти, Лієн не мала іншого вибору, окрім як піти геть, бо якби вона просто стояла тут, то могла б викликати підозру.

«Мені доведеться почекати неподалік».

Коли граф повернеться, вона вибачиться за свою некомпетентність.

***

«Ти справді думала, що я тебе впущу?»

Хай приходить сюди хоч щодня, її все одно ніхто не впустить.

Серін, обличчя Церкви Спасіння та фактичний директор, подивилася в спину Лієн, коли та попленталась геть, з яскравою посмішкою на обличчі.

Була причина, чому вона раніше впустила чоловіка, але жінку відправила назад.

«Тому що ця жінка вміє вправлятися з мечем».

В неї була хода людини, яка навчалась майстерності фехтування. Дисциплінована, потужна та надмірно рівна хода.

Навіть якщо припустити, що вона лицарка, яка збідніла і опинилась у злиднях, це не мало сенсу.

Неможливо, щоб відчайдушно бідна людина, яка голодувала днями поспіль, могла ходити з такою силою.

«З іншого боку, чоловік, якого я нещодавно впустила, мав нормальну ходу, як і у більшості людей».

Він навіть втратив силу в ногах і впав.

Коли вставав, рух однієї його руки був неприродним. Мабуть, з його рукою було щось не так.

«Плюс ця кров».

Це було щось, що не могло з'явитися просто через акторську гру.

Недоречно використовувати таку людину як шпигуна.

Щоб зібрати важливу інформацію, треба бути достатньо вправним, щоб викрасти бухгалтерські книги. Чи може людина, яка має хронічну хворобу, від якої блює кров'ю, не може нормально користуватися однією рукою, не має сили в ногах через тривале голодування, проникнути на головну базу і викрасти бухгалтерські звіти?

Таким чином, ймовірність того, що ця людина була шпигуном, близька до нуля.

«На даний момент ми зможемо навернути ще одного віруючого».

Серін, яка не могла знати, що чоловік, якого вона впустила, був Деоном Хартом, який формально не навчався фехтуванню, оскільки самостійно оволодів мечем, коли опинився на полі бою, зайшла всередину будівлі, щоб приглянути за ним, не маючи жодних сумнівів.

***

— Ось, випий чаю.

— О, дякую.

Я простягнув руку і взяв чашку. Звісно, я не випив її без жодних сумнівів. Бо не знав, що було всередині.

Коли я спробував непомітно і природно понюхати його, жінка яскраво посміхнулася, ніби зрозумівши, що я намагаюсь зробити.

— Це просто звичайний, дешевий чай. В нього нічого не домішували, тож не хвилюйся і просто пий.

— ... так.

Від нього точно не пахло жодними препаратами... неважливо. З точки зору цієї жінки, вона б нічого не отримала, вбивши мене, просто бідну людину.

Я обережно наповнив чаєм рот та проковтнув його. Тепла енергія проникала та поширилась по всьому тілу, знімаючи напругу.

Якби зараз була зима, це було б вдвічі ефективніше, тож це трохи розчаровувало. Чай найкраще пити взимку.

— Ти відчуваєш себе некомфортно?

— ... ах.

Я рефлекторно поправив капюшон мантії. Він мало не впав назад, але мені вдалося це зупинити.

Мені це лише здалося? Ніби очі жінки заблищали.

Ні, зараз не час про це турбуватися.

«Що мені відповісти?»

Якщо я зніму мантію, існує ризик того, що мою особу розкриють. На щастя, моє обличчя було не широко відомим через мою рідкісну присутність на соціальних заходах, але червоні очі були занадто характерною рисою...

Що мені сказати?

— ... Все гаразд. Я просто потворний...

— Га? Якщо причина в цьому, можеш сміливо зняти мантію. Ніхто тут не буде перейматися твоєю зовнішністю.

— А!...

Лише за мить цупкий капюшон, що закривав моє обличчя, відкинули назад.

Я поспішно опустив погляд. Мені хотілося закрити обличчя руками або опустити голову, але об'єктивно кажучи, це була надто надмірна реакція, тому це було найкраще, що я міг зробити.

... Чорт забирай.

Хоча я чітко бачив, як жінка простягає руку в цьому напрямку, я нічого не міг вдіяти.

Якщо відмовлюсь, вона точно щось запідозрить.

Мантія була знята, відкриваючи тьмяну голову, заляпану брудом про всяк випадок.

Згори пролунав м'який жіночий голос.

— Все гаразд, підніми голову.

— ...

Після хвилинного вагання її тендітна рука без зволікання простягнулася в мій бік. Вона обхопила долонями мої щоки і припідняла мою голову.

Мої червоні очі зустрілися з очима жінки, яка прикидалась доброю.

І в ту ж мить підозра в очах жінки чітко відбилася на її сітківці.

— Твої очі... червоні?

— ... Ем...

Хоча я був готовий до цього, на мить я втратив дар мови, бо чітко бачив її підозру.

Мій розум абсолютно спорожнів, і жодна думка не приходила до голови.

Якщо так продовжуватиметься, на мене чекає найгірший можливий кінець.

«Схаменись!»

Мені не слід було втрачати самовладання зараз. Я швидко відвів очі.

Ніби це була правда, що їх кількість останнім часом значно зросла, адже я зміг побачити спину вартового, який охороняв вхід. Усередині теж кілька озброєних чоловіків стояли на варті.

« ... Мені слід було просто почекати на даму Лієн».

Якби вона була зі мною в цей момент, я б відчув себе спокійніше.

Я навіть не міг мріяти про втечу, і єдине, на що я міг вільно покладатися в цій ситуації, це власний язик. Тож я мусив щось сказати.

«Але що?»

Що мені сказати, щоб позбавити її сумнівів, які вже почали виникати?

«Думай».

Коли та жінка наполягала на тому, щоб я зняв капюшон, що я сказав, щоб відмовитись?

Продовжувати оборонятися було неефективно, час для природної відповіді теж спливав. Якщо мовчання триватиме довше, вона, ймовірно, запідозрить щось недобре.

Час минав. У ту мить, коли сумнів в очах жінки поступово перетворювався на впевненість, я відкрив рота.

Я повільно схилив голову, без жодних ознак терміновості, а радше з натяком на вагання, ніби ховаючи очі.

— ... Як я і думав...

— ...

— Вони потворні, чи не так...?

— ...

Настала коротка тиша.

Чи спрацювало це? Я не міг сказати, бо не бачив виразу її обличчя, адже опустив голову вниз.

Просто чекати її реакції мовчки може здатися хорошою ідеєю, але, дивлячись на ситуацію, мені здалось, що було б краще додати ще кілька слів.

Мовчання — це свідчення сумніву.

Було б набагато краще однозначно схилити чашу терезів в одну сторону.

— Я знав, що ви так відреагуєте, як і очікувалось...

Я відкрив рота зі стражданням, смутком, покірністю та образою в голосі.

Акторська гра не була занадто складною. Хоча вона була лише частково правдивою, в ній явно була щирість.

— Кому сподобаються ці очі, якщо навіть моя родина покинула мене через них?

— Ох ні! Вони зовсім не потворні!

Вдалось!

Наполегливий, але добрий голос продовжив.

— Ти знаєш Деона Харта? Деона Харта, Героя Імперії! У нього теж червоні очі. Як і у тебе.

— Деон Харт... ви маєте на увазі?

— Так! Звичайно, про нього ходить багато сумнозвісних чуток, про те, що він вбивця і вампір...!

Мені не слід було питати. Це було трохи образливо.

Що ж, я радий, що її підозри натомість, здається, були відкинуті.

Жінка також на мить закрила рота, можливо, подумавши, що її останні слова були помилкою, а потім швидко змінила тему розмови.

— Ти знаєш, чим займаються в цьому місці?

Загалом знаю, але деталі мені були невідомі. Ось чому я й прийшов сюди.

Відкинувши той факт, що сталось це зовсім не з моєї волі, я похитав головою.

— Ні. Я тільки чув, що якщо прийти сюди, можна отримати якусь їжу...

— Так, багато людей приходять сюди з такою думкою. Це нормально, тож не хвилюйся про це.

Я забувся. Жінці, мабуть, здалося, що я опустив голову, боячись показати своє обличчя.

Жінка з доброзичливою посмішкою ніжно заговорила, ніби хотіла щось пояснити. Я також вдав, що уважно її слухаю, зосереджуючись нп кожному її слові.

«Вірно, саме так вони вербували людей і перетворювали їх на своїх послідовників. Цікаво, що саме вони говорили, щоб привабити стількох людей?»

Тож спробуй переконати мене.

— Це Церква Спасіння.

— Церква Спасіння...?

— Це релігійна організація, створена для порятунку тих, хто страждає за правління тирана Едуардо.

О боже мій.

Шановний Імператоре, я нічого не казав. Я просто слухав. Ні, я навіть не слухав. Насправді, у мене поганий слух.

Тож, будь ласка, пощадіть мене.

Вона збожеволіла? Чому вона, не вагаючись, робить такі небезпечні зауваження? Що, як хтось це почує?

«Не видавай емоції обличчям! Не видавай емоції обличчям!»

Я зміг привести до ладу свій вираз обличчя, який ледь не видав моєї розгубленості.

Зараз я бідняк, який нічого не знає. Бідна людина, яку легко вразити кількома словами. То як я маю відреагувати?

— Тож, хліб...

— Так, це через Імператора ви всі так важко живете. Якби Імператор правив належним чином, чи жили б ви так?

— Мабуть, ні.

Ваша Величносте, Імператор, якого я не можу не поважати і шанувати! Я нічого не казав. Це хтось інший замість мене патякає подібне. Я нічого не знаю!

« ... Але якби Імператор почув це, він міг вбити мене, сказавши, що не можна уникати відповідальності, розділяючи розум і тіло...»

Однак я нічого не міг з цим вдіяти. Я навіть не міг крикнути, щоб вона перестала зводити наклеп на Його Величність.

Чому ця жінка продовжувала кидатись такими словами, ніби бомбами? Хіба вона не дорожила своїм життям?

А може, вона просто розкрила мою особистість? Тож вирішила затягнути в могилу й мене...?

Стало ще страшніше від того, що це мало сенс. Але дивлячись на вираз обличчя жінки, мені не здавалося, що все так. Здавалося, що її метою насправді було підбурити мене...

Я зітхнув.

«ЇЇ аргументи ненадійні. Вони настільки незграбні, що майже смішні...»

Причина існування бідних полягала в некомпетентності Імператора з її слів. Але благополуччя всіх і кожного — це те, чого жоден правитель протягом всієї історії не зміг досягти.

Але якщо все так і піде, доведеться звинувачувати Імператора.

— Ти впав і постраждав, бо Імператор проклав погану дорогу...

Хіба в цьому була справа?

Я заховав обличчя в долонях, щоб приховати свій вираз. З губ зірвалось ледь помітне зітхання.

Це абсолютно абсурдне твердження. Але з точки зору бідняків воно, мабуть, мало сенс.

Їм була потрібна не правда, а місце, де вони можуть висловити своє обурення та гнів через негаразди, яких вони зазнали через свою бідність.

Простіше кажучи, жінка переді мною кидала бажану здобич тим, кому потрібно було на щось поскаржитися, і затягувала їх сюди.

І все це під прикриттям «Церкви Спасіння».

Тим часом пояснення жінки не припинялися.

— Ти можеш подумати, що це псевдорелігія, але Церква Спасіння відрізняється від подібних організацій. Ми не хочемо грошей і просто віримо в «спасіння» і ні в що більше.

— ... Якщо я повірю, чи справді я буду врятований?

— Так, звичайно.

— Ким?

Зрештою, всі питання зводились до одного.

Ким? Хто мене врятує?