Розділ 55 — Церква Спасіння (5)

— Це...

— ...

— Про це ти дізнаєшся, коли станеш відданим віруючим.

Мої мізки були готові закипіти. Я вже почувався виснаженим.

Хіба це не означає, що для того, щоб отримати інформацію, мені потрібно буде продовжувати нишпорити тут?

Мене раптово затягнули в розслідування під прикриттям, і це виявилася довготривала битва. Жах.

Поки продовжував розмірковувати, залишаючись безмовним, жінка м'яко посміхнулася та встала.

— Як швидко летить час. В мене ще багато роботи, тож я піду.

— Ах...

— Якщо ти поговориш з охоронцям на виході, вони одразу дадуть тобі їжу, тож не хвилюйся. А поки що сміливо можеш оглянутись тут.

« ... Для початку, що ж тоді мені робити зараз?»

— Охоронці стоять перед місцями, куди вхід заборонено, тому тобі не варто туди ходити.

Сказавши ці слова, жінка без вагань обернулася.

Тільки коли постаті жінки вже не було видно, я випив остиглий чай одним махом і зручно відкинувся на спинку стільця. Моє тіло, звільнене від напруги, з запізненням обм'якло.

«Цій жінці дуже не пощастило».

Вона була так впевнена, що я прийду знову.

Звичайно, вона думала, що я бідняк, тому це було природно. Це місце, де роздають безкоштовний хліб і воду, тож було цілком нормально повернутися сюди знову після того, як дізнався про це.

« ... Варто спочатку все тут оглянути».

На мить я задумався, де дама Лієн, що вона робить і чому досі не прийшла, але це було лише на мить.

Вона була лицаркою. Лицарка, яка контролює божевільних собак, яких називають Кривавими Лицарями. Було б розкішшю саме по собі так хвилюватися за неї.

Якщо за когось і варто було хвилюватись, то це за мене самого.

Таким чином я відкинув свої думки про неї та почав повільно ходити по будівлі.

Тут не було нічого особливого. Будівля виглядала як звичайний храм, і навіть охоронці нічим не відрізнялись від лицарів.

Це все робило цю справу ще більш підозрілою.

«Не можу повірити, що тут чисто, хоча так і тхне чимось підозрілим. Це не має сенсу».

Чи варто мені проникнути до кімнати, яку охороняв вартовий?

Поки я тихо оглядав входи до кімнат під охороною, хтось з'явився в моєму полі зору.

Щаслива посмішка на обличчі цієї людини, яка, здавалося, не мала жодних турбот у світі, була настільки чужорідною тут, що я не міг не потягнутися до неї.

Невисока статура. Хоча матеріал грубий, одяг був по-своєму чистий.

Людина, яка без вагань перетнула внутрішню частину зали і кудись попрямувала, ймовірно, бувала тут не раз чи два...

« ... дівчинка?»

Їй на вигляд близько дванадцяти років. Невже вона одна з послідовників Церкви Спасіння? Гадаю, вона одна з бідняків.

Хоча колір її обличчя був непоганий і вона навіть щасливо посміхалась, виразний голод все одно залишив свої сліди на її зовнішності. Мабуть, минуло не так багато часу відтоді, як вона втекла від голодної смерті.

Крім того, дивлячись на буханець хліба в її руках, я був майже переконаний, що це бідна дитина, яку навернули в віру. Дівчинка, здавалося, відчула мій погляд і повернулася.

Наші погляди зустрілися, і навколо запанувала незручна атмосфера.

— ...?

Очі дівчинки бігали, ніби вона намагалась вгадати мою особу.

Перевіривши обличчя, дівчинка оглянула мене з голови до ніг, а потім знову підвела погляд вгору. Побачивши моє обличчя, що було вимазане в бруд задля маскування, вона плеснула в долоні, ніби щось зрозуміла.

— Ах!

— ...?

— Ти новонавернений!

— Т-так?

— Приємно познайомитися! Мене звати Шія!

— Е-ем, приємно познайомитися...?

Чому вона так яскраво посміхається? Вона точно біднячка? Чи я помилився?

У будь-якому разі, ця дитина явно проявляла до мене доброзичливість. Мені просто потрібен був спосіб отримати якусь інформацію, тому я вдячний, що вона підійшла до мене саме так.

Вона потисла мені долоню своєю тоненькою, як папороть, рукою. Раптом на обличчі дівчини розквітла посмішка.

— Оскільки твоє обличчя мені незнайоме, гадаю, ти прийшов сюди недавно. Ти прибув сьогодні чи вчора?

— Сьогодні...

— Ага, тоді ти, мабуть, досі почуваєшся незручно і підозріло до всього. Але нема про що турбуватися. Це місце, де справді дають їжу без жодних умов.

Дівчина продовжувала свої пояснення, природно ведучи мене кудись.

Голос дитини містив лише непохитну віру без жодних сумнівів.

... Це було дивно. Як ти можеш бути такою впевненою?

— Вони навіть не змушують нас вірити в їх релігію. Вони просто дають більше їжі тим, хто до них приєднався. Ти бідняк? Я теж біднячка, тож можеш повірити мені, хто пережив це на власному досвіді.

— Розумію.

— І... це молитовна кімната. Тут моляться ті, хто тільки встав на шлях віри заради їжі.

— ... Отже, для справжніх побожних віруючих є окрема кімната?

Ого, як ніяково. Мені доводиться говорити про подібне з дитиною, щоб вивідати хоч якусь інформацію.

Розмова обірвалась трохи незграбно, але, на щастя, дівчинка спокійно кивнула, ніби не відчувала нічого підозрілого.

— Так. У підвалі є окрема молитовна кімната. Там священник проводитись проповідь про справжнє спасіння. Спасіння реальне.

Очі дитини були затуманені, коли вона це сказала. Я на мить затамував подих.

Це промивання мізків? Мабуть, так і було. Говорити з такою впевненістю було б важко без промивання мізків.

... але.

«Дивно».

Її погляд не нагадував ті типові каламутні очі тих, кому промили мізки. Швидше, очі дитини сяяли надією.

Її очі, які на мить затуманились, вже за мить розслабилися, ніби вона уявила собі сповнене надій майбутнє.

«Чому?»

Що вони зробили з нею?

Я подивився на дівчинку, що продовжувала сипати похвали, зі складним виразом обличчя. Мій погляд, мабуть, зараз видавав мою розгубленість.

Навіть якщо здавалося, що я щось упустив, зараз немає способу дізнатися, що саме. Тому спочатку мені потрібно більше дізнатися про молитовну кімнату, розташовану в підвалі.

Я стер з обличчя складний вираз і м'яко посміхнувся. Так, це була незграбна і слабка посмішка, але оскільки я «бідняк», для якого зазвичай і подібне видавити з себе було складно, цього буде достатньо.

Як і очікувалося, дитина подивилася на мене без найменшої підозри.

— Як потрапити до молитовної кімнати?

— Ах, до «справжньої молитовної кімнати»? Я не знаю.

— ... Га? Ти не знаєш?

— Так. Я знаю, де розташований вхід, але тільки священик знає, як його відчинити.

Схоже, так і є? Ну, будь-кому було б важко прокрастися всередину.

— Тоді, чи можеш ти хоча б сказати мені, де знаходиться вхід до молитовної кімнати? Я б хотів вірити у «спасіння», про яке ти казала, але мені цікаво, де я молитимуся, якщо стану побожним віруючим.

— Справді? Тепер ти також можеш бути врятованим. Це чудово!

— Так, отже...

— Гм, але місцезнаходження входу до молитовної кімнати заборонено розголошувати. Я хотіла б тобі сказати, але священик заборонив.

... Звідки вона все це знає? Вона поводиться так, ніби відповість на все, про що б її не запитали, але насправді вміє тримати язика за зубами. Невже вона грається зі мною?

Інстинкт або можливо інтуїція говорили мені це. Це не та людина. Скільки б я не питав, вона не відповість.

Я маю з'ясувати це сам або знайти когось іншого та запитати.

Не вагаючись, я вирішив з'ясувати це самостійно.

Часу в мене було не так багато, тож як я зможу знайти когось, такого ж доброго, як ця дитина? Буде добре, якщо не викличу підозр, продовжуючи ставити питання без причини у всіх підряд.

Спочатку варто якось відчепитись від цієї дитини, яка продовжувала волочитися за мною.

Щойно я подумав про це, як хлопець, що стояв вдалині, підвищив голос і крикнув в цей бік.

— Шіє! Що ти робиш? Нам пора!

— Ох, Поле! Вибач, здається, мені час йти.

— Справді? Тоді ми нічого не можемо вдіяти. Бувай.

Я все одно не планував її затримувати... але погляд хлопця на ім'я Пол був досить суворим.

На відміну від дівчинки, його очі були сповнені обережності.

Здається, йому років шістнадцять чи сімнадцять. В цьому справа? Він мав більше досвіду, ніж вона, чи не так?

Я відчував, що він одразу ж повідомить охоронця, якщо виявить хоч найменшу підозру в мій бік, тож спробував зробити своє обличчя якомога невиннішим, але знову почув чіткий голос дівчинки, яка ще не пішла.

— Ох, ти виглядаєш втомленим. Якщо ти прийшов здалеку, було б краще залишитися тут на ночівлю. Важко ходити туди-сюди, так?

— Так, дякую за пораду.

— До зустрічі!

Дівчинка побігла за хлопчиком. Він невизначено сказав: «Я ж казав тобі не розмовляти з людьми, яких ти ніколи раніше не зустрічала». Почулись їх кроки.

Я дивився йому в спину якусь мить, але щойно хлопчик озирнувся, я швидко відвернувся.

Повільно прямуючи до виходу, я обережно торкнувся обличчя, щоб не зачепити бруд. Це сталося після того, як я подумав про коментар дівчинки про те, що я виглядав втомленим.

«Невже я справді виглядаю таким виснаженим...?»

Що ж, це було цілком природно, адже мене закинули сюди одразу після паперової роботи, навіть не дозволивши зробити перерви. Чорт забирай моє кляте життя.

Впевнено пройшовши через вихід, я розвернувся і мовчки попрямував до безлюдної території біля будівлі.

Звичайно, я не забув взяти з собою трохи їжі, коли йшов.

Якщо вони займались промиванням мізків, найлегше зробити це було б змішуючи їжу з наркотиками, тому я взяв трохи для підтвердження цієї теорії.

« ... Нічого незвичного».

Це просто звичайний хліб і вода. Несподіваний результат на мить змусив мене зупинитись.

Тоді... як вони змогли так швидко зібрати таку кількість віруючих? Чи є щось, про що я не знав? Чи вони справді змогли затягти так багато людей подібними нісенітницями про спасіння? Використовуючи звичайний хліб і воду як приманку?

— ...

В моїй голові було порожньо. Було таке відчуття, ніби мене чимось вдарили. В горлі запекло, тому я підняв пляшку з водою, яку перевірив до цього, і підніс її до рота.

Але перш ніж я встиг її проковтнути, почув питання:

— Хто ти?

— Бваак! Кваак-ках-кух-кх-кух...!

Холодний голос ніби стиснув мене.

Чорт забирай, вода пішла не в те горло. Закашлявшись, я опустив голову й побачив мокру землю. Через бруд я не міг розрізнити колір, але був впевнений, що то була не кров.

Ну, крім того, я не відчував жодного різкого металічного присмаку в роті. На щастя, здається, я просто виплюнув воду...

« ... чи справді на щастя?»

Мене спіймали? Мене все-таки спіймали?

Якщо мене тут спіймають, то я матиму багато проблем. Ні, це буде не просто складно, це буде небезпечно. Я грубо витер рота та зосередився на звуку кроків позаду себе.

«Три... два... один... зараз!»

Оскільки ситуація була нагальною, рішення було прийнято миттєво, і виконання також було швидким.

Без жодних зайвих роздумів я чкурнув уперед.

— А!...

На щастя, голос, в якому було чутно нотки розчарування, вчувався все далі й далі, ніби його власник не став за мною гнатись.

Я продовжував бігти, не сповільнюючи темпу, перевіряючи вікна кожного будинку на шляху, який здавався безлюдним, на випадок, якщо мене все ж наздоженуть. Заскочив в єдине відкрите.

***

Невідома особа блискавично зникала. Лієн дивилась безпорадно йому в спину.

Вона могла б наздогнати його, якби захотіла, але в цьому не було потреби.

Якщо здійняти метушню без причини, можна наразити на небезпеку не лише себе, а й графа, який все ще був всередині.

«Але чому ця спина виглядала так знайомо...»

Навіть звук кашлю був знайомий.

Де вона могла бачити цю людину раніше? Вона вперше опинилась в цій місцевості. Крім того, вона не мала жодних контактів з бідняками... га? Бідняки?

Тепер, коли вона про це подумала, хіба граф не замаскувався під бідняка, щоб проникнути всередину?

... о боже.

Обличчя Лієн зблідло.

«Як він там опинився?»

Як, заради всього святого, людина, яка мала бути всередині, опинилась тут?

Для початку, вона була рада, що він виглядав так, ніби був у повній безпеці. Ні, ні! Важливо зараз не це.

« ... Чи варто мені його наздогнати?»

Ніби оцінюючи відстань, її примружені очі оглянули вулицю та зупинились в одному місці, де вона, здається, щось помітила.

Посеред дороги була ділянка з мокрою землею.

Через особливості ґрунту, земля здавалась чорною, незалежно від того, яка рідина була на неї розлита, тому за кольором визначити, що то було, було неможливо. Але враховуючи навколишню ситуацію та довкілля можна було висунути кілька гіпотез.

«Схоже рідину розлили нещодавно, а це означає, що вона має відношення до графа. Крім того, я чула як Його Світлість тільки що сильно кашляв...»

Зазвичай вона б вирішила принюхатись, але це ж були нетрі.

Сморід стічних вод йшов звідусіль, навіть із землі. Отже Лієн відкинула цю думку.

Ніщо не заважало їй підійти ближче і понюхати, але... як лицарка із знатної родини, вона ніяк не могла доторкнутись чи навіть всунути носа в невідомий мокрий бруд, якщо це навіть не був наказ графа.

Ось чому Лієн, яка висунула найправдоподібнішу гіпотезу, виходячи з усіх можливостей, що склались, здивовано звела брови.

Не може бути...

«Кров?»