Розділ 56 — Церква Спасіння (6)

Це точно була кров. Коли граф закашляв, вона побачила, як з його рота витекла рідина.

Окрім крові, це могла бути блювота або слина, але він не видав жодного звуку, який наштовхував би на думку, що він блював. Також вона не мала жодного кольору чи відповідної текстури, щоб можна було так подумати, та й навряд чи він міг виплюнути таку кількість слини, тому зрештою залишався лише один варіант...

«Це прокляття Диявола? Чи на нього напали, бо розкрили його особу?»

Будівля не виглядала так, ніби там зчинився галас через здійснений напад. Чи вони намагаються приховати інцидент, ніби нічого не сталося, щоб уникнути плутанини?

Прокляття Диявола або травма, отримана в наслідку нападу.

Перший варіант був поганим, але другий — ще гіршим. Якщо обидва варіанти наклались один на один, то це взагалі найгірший розклад подій.

Не задумуючись над тим, який з двох зол обрати, Лієн припустила найгірше.

«Коли справа доходить до захисту свого господаря, завжди варто припускати найгірше».

Отже, граф проник всередину і зіткнувся зі смертельною небезпекою, коли його особу було розкрито. Він ледве втік, але був поранений, і, що ще гірше, якраз активувалось прокляття Диявола.

А оскільки він прийняв Лієн за переслідувача, йому довелося знову втікати, перш ніж він навіть встиг перевести подих.

«Невже він вирішив знову повернутись всередину?»

Можливо, задовільних доказів не було отримано.

«О боже мій, він не здавається, поки не отримає свого. Як і очікувалося від графа...»

Вона поспішно придушила почуття, які тільки зростали. Лицар не повинен втрачати самовладання.

Тепер було важливо зрозуміти, що робити далі.

Чи варто їй піти слідом за графом, стан і ситуація якого здавались поганими, чи варто продовжувати чекати зовні?

«Якщо зайду всередину, то можу завадити йому».

У такому разі все стане тільки складніше.

Але що, як граф опиниться у справді критичній ситуації? Якщо йому знадобилася допомога?

« ... лайно».

Вона протяжно зітхнула і опустила голову на руки. Побідні вибори не були її сильною стороною.

Ось чому Лієн була надзвичайно задоволена своєю роботою лицарки, де їй доводилося лише слідувати чужим наказам, але вона ніколи не думала, що зіткнеться з таким випробуванням.

Лієн, яка опинилась на роздоріжжі перед головним вибором усього свого життя, не могла прийняти рішення і вагалась, коли раптом до її вух, що стали чутливими через нервозність, долинув голос, який вона чула раніше.

Пройшовши трохи далі та обернувшись, вона побачила вхід до храму.

— Негайно покличте капітана варти.

— Га? Чого це ви раптом...

— Раптом?

— ...

Лієн була впевнена, що чула цей голос раніше, хоча він і був їй незнайомий. Чи справді це та сама людина, що й раніше?

Ні. Голос точно належав жінці, яка яскраво посміхалась біля входу в храм та прогнала її. Просто атмосфера навколо неї настільки відрізнялась, що виникало питання, чи це та сама людина.

Голос, від якого дрижаки брали.

Коли інша людина також замовкла, ніби збентежена чисось, холодний голос жінки продовжив.

— До нас проник шпигун. Ви навіть не помітили цього досі.

— ...!

— Якби порушник не був Героєм, ви всі вже не дорахувалися б голови на плечах. За таку некомпетентність слід карати. Вважайте, що вам пощастило.

Герой!

Лієн була тихо шокована цим відкриттям.

Отже її передбачення було вірним. Особу графа було викрито.

Те, що сталося далі, було ще більш шокуючим.

— Наразі я з ним розібралась сама, тож не здіймайте метушні та покличте командира варти. Нам потрібно обговорити посилення заходів безпеки.

Вона розібралась з ним, не може бути! Це означає, що граф...!

Не було причин думати далі чи вагатися. Лієн розвернулась і побігла до місця, де зник Деон.

«Графе!»

Вона не звернула уваги, що жінка сказала «Герой», а не «Деон Харт» і що зараз тут перебував не один «Герой».

Гух!

Оскільки він зник так швидко, вона, не знаючи напевно, через яке вікно проскочив Деон, з шумом перестрибнула через перше вікно на її шляху.

І таким чином хаос спіткав Церкву Спасіння.

***

Звісно, у Церкві Спасіння були молитовні кімнати. Перед ними стояли вартові, щоб запобігти будь-кому зайти всередину без дозволу поза спеціально відведеним часом.

Звісно, лише звичайні люди не могли ввійти без дозволу, герой Круель був винятком.

Бух.

Кімната була пустою і лише тихий, але чужорідний звук поширився в просторі, сповненому тишою.

Круель, чоловік з чорним волоссям, зістрибнув зі стелі й озирнувся навколо звичним чином. Холодні зелені очі оглянули інтер'єр.

Простір точнісінько відповідав кресленню. Він прибув куди потрібно.

Круель тихо опустив очі, згадавши про папір у своїх руках.

Йому було шкода Деона, адже ця гра була несправедливою з самого початку. Він мав креслення храму, чого не мав його брат.

[Це креслення храму. Тож постарайтесь закінчити цю гру якомога безпечніше. Тільки не кажіть, що не можете цього зробити навіть із цим?]

[ ... ]

Якомога безпечніше.

Він не міг зрозуміти, що означали ці слова. Круель просто тримав язика за зубами та опустив голову.

Але...

Чи зможе Деон справді прийняти результат цієї односторонньої гри?

Все може вийти з-під контролю. Він може щось запідозрити та спробувати побитися з братом прямо перед герцогом. Якщо це станеться...

« ... »

Круель, щільно стуливши губи, ніби щось згадавши, зробив крок уперед. Не вагаючись, він попрямував до вікна і потягнувся до замка.

Рука, яка, здавалося, на мить завагалася, зависла над ним, але вже невдовзі почала вправно його відчиняти.

— Що ти робиш?

На мить усі його рухи зупинились. Рука, що торкалася замка, відлинула.

Серін глянула на повністю розібраний замок і знову відкрила рота, дивлячись в спину Круеля.

Її тіло, яке рефлекторно напружилось від думки, що перед нею невідомий зловмисник, ніяк не могло розслабитись, тож її голос, який пролунав за цим, також був насторожений.

— Ні, тобі не потрібно відповідати. Це очевидно, навіть якщо ти мені нічого не скажеш. Ти зайшов через вікно? Я впевнена, що всі вікна в цій будівлі замкнені, тож не розумію, як ти зміг проникнути... Тож.

Вона пильно подивилася на нього гострими очима.

Вона говорила так спокійно і навіть не викликала охорону лише тому, що вони служили одному господареві.

— Я знаю, навіщо ти тут. Чого ти прагнеш і де це.

— ...

— Звичайно, я не маю наміру тобі допомагати.

Серін була розумною. Щойно вона зрозуміла всю ситуацію, вона усвідомила намір свого господаря.

Він міг дати їй наказ допомогти Круелю, якби хотів, щоб все пройшло легко. Отож, він випробовував його.

Можливо, вона була б поблажливою до нього, але, на жаль, вона була з тих, хто ставився до Круеля з обережністю.

— Герцог, схоже, хоче випробувати тебе. Я маю намір сумлінно слідувати його побажанню. Справді необхідна тобі інформація вже давним-давно була передана, тож мені не варто тобі допомагати.

— ...

— Я й так достатньо великодушна, наскільки можливо, адже навіть не покликала одразу охорону, тож, будь ласка, закінчуй зі своїми справами та тихо йди, не створюючи метушні. О, і обов'язково замкни вікна. Мені ж необхідно зустрітися з командиром варти.

Вона чула, що Деон Харт отримав таке ж завдання.

Якщо їх охорона дозволила Круелю, міцному воїну, без проблем проникнути всередину, то Деон Харт, який набагато спритніший, був би взагалі невловимим для них.

Враховуючи, що інша людина була Героєм, що було природно, Серін швидко вийшла з кімнати, бо не мала наміру приймати удар з відкритими очима.

У тиші, що знову запанувала, Круель глянув на двері, через які вона вийшла, а потім повернувся спиною. Він навіть не поглянув на замок на вікні.

Він застрибнув на виступ, уважно оглянув підлогу, а потім швидко відкинув фіолетову завісу за собою. За нею була білосніжна стіна.

« ... ця молитовна кімната має найбільш підозрілий дизайн».

Чи це просто його припущення?

Герцог дав йому креслення, але воно було неповним. Це було недосконале креслення, яке навіть не містило інформації про таємні ходи та приміщення.

Герцог надав йому лише мінімальну інформацію, але не забезпечив жодною підтримкою.

Що ж, це точно була «перевірка».

У будь-якому разі, якщо тут не було необхідного йому, чоловіку доведеться повернутися до початку та розслідувати все ще раз. Саме тоді, коли Круель подумав про це і повернувся, щоб відпустити завісу.

Клац.

Він почув, як відчиняється вікно.

Він швидко вловив звук і сховався за завісою, і майже одночасно з цим хтось зайшов всередину.

***

Місце, куди я потрапив, виглядало досить священно. Чи можна взагалі називати її «кімнатою»?

Довгі ряди дерев'яних стільців були вишикувані в ряд. Попереду них був подіум, дорога до якого була ніби вимощена з мармуру, а стіни були акуратними і білосніжними. Все це не давало повірити, що все це знаходилось в нетрях.

Крім того, фіолетові завіси гармоніювали з фоном, тому я відчув дивне відчуття священності та таємничості.

«Схоже на молитовну кімнату...»

Кімната була більша, ніж я думав. Повільно озирнувшись, я попрямував до платформи, яка найбільше виділялася.

Намагаючись піднятися на виступ, що доходив мені до грудей, за допомогою рук, я побачив сходи в кутку та спокійно піднявся ними. Моє тіло було не настільки сильне.

«Це не така велика справа, як я думав».

Швидко втративши інтерес, цього разу я зосередився на дивній завісі.

Я міг зрозуміти, чому штори вішали на вікна, але було трохи дивно, що ця завіса висіла на стіні за подіумом, де не повинно було бути вікон. Звичайно, якби там були звичайні білі стіни, це було б нудно і не змогло б створити нинішню таємничу атмосферу, але це все одно нетрі, чи не так?

Здавалося трохи недоречним дотримуватися аристократичного способу мислення при розміщенні штор на голих стінах у вигляді декору.

«Або там справді є вікно?»

Але зараз крізь завісу було видно лише стіну.

Я обережно взявся за тканину. Її потрібно було відсунути, але, на жаль, мої дії не досягли своєї мети.

Бо я почув кілька кроків за дверима.

Що мені робити?! Де мені сховатися?

Клятий інстинкт самозбережння зреагував у цей момент. Я поспіхом покинув завісу, що була поруч, спустився на платформу та сховався за шторою на вікні, через яке зайшов.

Приблизно через три секунди я усвідомив свою дурну поведінку.

« ... Що я накоїв, придурок?»

Мені хотілося битися головою об стіну. Але потім двері відчинилися, і мені довелося застигнути на місці та затамувати дихання.

Крізь щілину в завісі було видно близько двадцяти людей. Між ними також були знайомі мені обличчя.

Чітко було видно дівчинку на ім'я Шія, яка розмовляла зі мною, та хлопця на ім'я Пол, який пильно дивився на мене.

Це означало, що це молитовна кімната?

— А тепер давайте сьогодні також помолимося за спасіння.

Кожна людина сіла на дерев'яний стілець, а чоловік у ризі священника, який їх привів сюди, піднявся на подіум та відкрив книгу.

Це була книга з досить розкішною обкладинкою.

«У них навіть є своє священне письмо? Вони гарно підготувались».

Чоловік почав читати книгу. Зміст, як і в інших священних писаннях, був настільки химерним і нудним, що мої очікування щодо того, що вона міститиме щось цікаве, виявились безглуздими.

« ... крім того, вона довга».

Хіба ця частина має обов'язково бути такою. Хіба ті люди, які моляться, заплющивши очі, насправді не сплять?

... Гадаю, той хлопець справді впустив голову? Тож я дійсно вгадав?

Скільки разів я мовчки позіхав? Мої ноги почали нестерпно німіти, і я подумав, що це справді небезпечно, аж ось священик нарешті закінчив говорити.

Він закрив книгу та посміхнувся.

— Отже, сьогодні до нас приєднався ще один побожний віруючий? Більшість із вас, мабуть, вже це знає, але я коротко поясню для новенького серед нас.

— ...?

— Відсьогодні, наші зустрічі не будуть закінчуватися такою простою молитвою, натомість я розповім вам більше про справжнє «спасіння».

Спасіння? Якщо це спасіння, то це спасіння. Як можна пояснити щось подібне ще більш детально?

Я інстинктивно відчув, що це буде дуже важливо, тому нашорошив вуха.

Промова священника, який, здавалося, збирався щось коротко пояснити, була довшою, ніж я думав. Можна було просто все підсумувати!

Зрештою, він хотів сказати: «Спасіння реальне». Навіть різкі слова Ремембера, замасковані під повчання, були коротшими за це!

— Ви будете слухати проповідь в окремій кімнаті, куди можуть увійти лише побожні віруючі.

Ох, ці щойно промовлені слова, сказав зовсім не священник. Це сказала жінка, яка відчинила саме вчасно двері та увійшла, ніби навмисно.

Мої очі на мить розширилися, коли я побачив ще одне знайоме обличчя.

« ... Я її знаю. Це ж та дівчина, з якою я говорив нещодавно, так?»

Жінка, яка зняла з мене капюшон.

Хоча вона ось так увірвалася до кімнати, ніхто її не зупинив, навіть священик, який тримав слово, тому, здається, вона мала вище становище, ніж я думав.

Коли вона прискорила кроки та піднялась на платформу, священик тихо відступив убік. Це був дуже природний рух.

Жінка поклала руку на стіну між шторами за подіумом.

Ця дія була настільки природною, але результат був зовсім неочікуваним.

«Е-ем? Га? Зачекайте хвилинку, що це?!»