Розділ 4 — Командир Нульового Загону Деон Харт (2)

— Приємно познайомитися. Я чув, що ти садівник, котрий доглядає майже за всіма рослинами в Замку Короля Демонів?

Дружній голос, сповнений доброти. Хієн, забувши про власну ситуацію, наважився підняти голову і ошелешено подивився на нього.

... Ця безглузда випадковість справді сталась.

Командир Нульового загону виявив доброту, яка значно перевершила його очікування, і сказав:

— Замок Короля Демонів досить великий і дивовижний.

Хієн відчув, як якесь дивне відчуття заворушилось всередині нього.

Його признав сам Король Демонів і надав йому статус командира Нульового загону. Навіть якби він був зарозумілим, ніхто б нічого не сказав.

Тим не менш, він ввічливо спілкувався та виявляв повагу до іншої особи.

«Це та сама поведінка, що притаманна сильним світу цього, про яке я лише чув?»

Чим менше людина впевнена в собі, тим більше вона буде перебільшувати свої здібності, підвищувати голос і намагатися принизити інших.

У цьому сенсі, з його слів і дій було видно, що командир Нульового загону принаймні мав впевненість у собі.

Він міг знати про це, а міг і не підозрювати, але така поведінка підсилювала його репутацію...

— Мені цікаво, які є рослини в Замку Короля Демонів. Чи можу я попросити показати мені сад?

Просто визнати присутність інкуба було достатньо, але він навіть попросив його провести по саду, а не наказав це зробити.

Тут Хієн розслабив свій напружений вираз обличчя та посміхнувся.

[Як його звати?]

[Як ти сказав, я не розчув...]

[Демон. Демон Арут.]

Ім'я, яке більше було схоже на демонічне, ніж на справжнє.

Того дня Хієн кілька разів згадував це ім'я.

Після цього він намагався потоваришувати з ним.

Ні, не те щоб він наважився стати йому другом. Він просто хвилювався за його здоров'я, оскільки пан Арут часто перебував у своїй кімнаті, тому Хієн намагався поговорити з ним при кожній нагоді, сподіваючись, що зустріне його на прогулянці в саду.

Як і очікувалося, на відміну від інших командирів загонів, пан Арут не ігнорував його слів. Жодного насильства чи словесних образ з його боку ніколи не було.

Він часто гуляв садом, відповідаючи на запитання спокійно, хоча й зі скутим виразом обличчя.

Хоча він міг би вигнати інкуба або хоча б відштовхнути, сказавши, що хоче побути наодинці, але він був настільки уважним, що завжди йшов поруч, коли виходив на прогулянку.

Схоже, саме через це він став таким зарозумілим.

Як він, інкуб, посмів зробити щось таке?

«Не можу повірити, що я припустився такої помилки».

Сьогодні він перетнув межу.

***

Я досі шкодую про те, що сталося того дня.

Спочатку я просто випадково побачив сад здалеку перед тим, як увійти до Замку Короля Демонів, і дізнався про існування садівника, розмовляючи про це з Королем Демонів.

Мені слід було просто сказати «Мабуть, так і є» і рухатись далі.

Але я, який нічого не знав, був щасливий. Садівник. Я ніколи не думав, що така нормальна професія існуватиме в Замку Короля Демонів.

У цьому місці, повному кровожерливих демонів, хтось нормальний відчувався, як оазис посеред пустелі. Щойно я виконав усі необхідні процедури, я почав його шукати.

І мені вдалося зустріти юнака із гарною зовнішністю швидше, ніж я очікував.

— Приємно познайомитися. Я чув, що ти садівник, котрий доглядає майже за всіма рослинами в Замку Короля Демонів?

Це лігво демонів. Яким би незначним він не здавався, він точно сильніший за мене, тому повага — це елементарна міра застереження.

Якщо я когось роздратую і отримаю по макітрі, то кого, окрім мене самого, можна буде винуватити? Хіба така смерть буде не надто марнославною?

— Замок Короля Демонів досить великий і дивовижний.

Однак, надмірні почесті — це надто складно. Якщо перестаратися, можуть виникнути проблеми. Все, що потрібно зробити, це показати, що певною мірою поважаю його. Звичайно, я боявся образити його, тому робив помірні компліменти.

У будь-якому разі, я був такий радий, що почав говорити швидше.

Я на мить замовк, потім удав спокій, прокашлявся і знову заговорив.

— Мені цікаво, які є рослини в Замку Короля Демонів. Чи можу я попросити показати мені сад?

На мить його обличчя мало порожній вираз, але яскрава посмішка невдовзі розпливлася по вустам, немов квітка, що розпустилась.

Він був готовий це зробити.

І він показав мені пекло.

Демон — це все одно демон!

Ця болісна цитата закарбувалася в моїй життєвій філософії.

З того дня, щоразу, коли ми зустрічалися, Хієн запрошував мене прогулятися садом. Я не міг відмовити, бо не знав, яку шкоду мені можуть завдати його страшні рослини, якщо я відмовлюся, тому я ходив садом, стримуючи сльози і стиснувши зуби.

Звісно, я подбав про те, щоб Хієн, демон, який і покликав мене на цю прогулянку, був поруч зі мною.

Що, як ці жахливі рослини спробують з'їсти мене, поки цього хлопця не буде? Я не можу померти на самоті! Навіть якщо мені судилося померти, краще померти разом! Ну, приблизно так це й було.

... З якоїсь причини він, здається, стає доброзичливішим з кожним днем.

***

Я стурбовано подивився на Хієна, поки він продовжував вибачатися.

Чому він знову вибачається? Я не міг зрозуміти причину, тому закотив очі та почав пригадувати ситуацію, що сталась напередодні.

Що сталося до того, як він почав вибачатися?

... нічого.

«Нічого насправді не сталося».

Я мовчав, і цей хлопець також мовчав. Тиша лише трохи затягнулася.

Потім наші погляди зустрілися, і він одразу ж почав просити пробачення...

« ... Бути не може».

Він вклонився і вибачився ось так, тож це означає, що ми маємо погуляти разом у саду, навіть якщо це займе деякий час?

Було б важко на це відмовити, правда?

Цей покидьок. Я казав, що він трохи наполегливий, але тепер, коли бачу це, він видається досить прямолінійним і впертим.

Що ж, це добре. Я щоразу повертався звідти живим, тож якщо цього разу не буде проблем, я зможу знову вийти сухим із води.

Привівши думки до ладу за мить, я подивився вниз і побачив, що Хієн все ще вклоняється.

— Немає потреби цього робити. Будь ласка, підніми голову.

Він повільно звів голову. Побачивши, що його вираз обличчя все ще був заціпенілим, я подумки похитав головою.

Я піду. Я піду. Я піду, тож розслабся.

— То де ж нові квіти, які ти посадив цього разу?

— ... так?

Це не була відповідь на моє питання.

Ніби щоб похизуватися, я зробив впевнений крок до саду. Я чітко та заспокійливо звернувся до демона, що пішов за мною, не усвідомлюючи цього.

— Я сказав, що я піду подивлюся на квіти. Хіба ти не проведеш мене?

— Аах! Я зроблю це!

Хієн у поспіху почав шукати смолоскип.

На відміну від демонів, які звикли до ночі, мені, як людині, було потрібно джерело світла, щоб уважно розглядати рослини.

Чесно кажучи, я не дуже хотів спостерігати за ними уважно, але цей диявольський покидьок завжди просить мене вдивлятися в них.

Він сам про це попросив? Звичайно, ні! Однак термін «невисловлений тиск» існує недарма.

Після схвильованих розповідей про рослини він дивився на мене своїми блискучими очима. Як я міг не поглянути теж?

— Тоді слідуйте за мною сюди!

Хієн, тримаючи факел, здавалося, відновив свій настрій та яскраво посміхався, ніби нічого не сталося.

Він швидко оговтався. Тож, думаючи про дрібниці, наприклад, чому він вибачався раніше, я вже збирався піти за ним, не замислюючись, але на мить зупинився і подивився на свої порожні руки.

Я взяв смолоскип у Хієна, міцно вхопився за нього і, йдучи за його вказівками, увійшов до західного саду.

Як і очікувалося, він був ненормальним, огидним і страшнішим щоразу, коли я його бачив.

Я відчув мурашки. Що пробігли по спині, коли рослина з очима, на яку я дивився з коридору, поглянула в мій бік... Я покрокував швидше, щоб зникнути з її поля зору, але її очі закотилися і втупилися в мене. Я так злякався, що мало не впустив смолоскип.

— Пане Аруте.

— Так?

— Можливо, я понесу факел...

— Все гаразд.

Ага, це ти намагаєшся вкрасти мою зброю? Я таємно вклав ще більше сили в руку, що тримала факел.

Це рослини-людожери та все таке, але зрештою, вони все ж «рослини». Незалежно від того, їдять вони людей чи ні, як тільки до них піднести вогонь, вони загинуть і не зможуть нашкодити.

Отже, ось моя зброя і мій рятівний круг. Ти не можеш просто забрати його собі.

— Скільки ще нам треба пройти?

Мій розум повільно досягав своїх меж.

Навіть удавання спокою вимагає багато моральних сил. Якраз коли я подумав, що можу знепритомніти, якщо далі так і піде, на щастя, Хієн вказав кудись пальцем, ніби виправдовуючи мої очікування.

— Ми майже на місці. Ось воно.

Мій погляд повернувся туди, куди вказували його кінчики пальців.

— ... Ох...

Мій рот розчепірився, і з мене вирвався викрик.

Насправді, це не був вигук чи щось подібне. Це був придушений вереск. Остання команда голови, яка повністю побіліла від величезного шоку, була кричати якомога голосніше.

«Що це, чорт забирай, таке! Це рослина?»

Божевілля! Де ти бачив, щоб рослини були такими?

Неправильно. Це ненормально. Я маю звідси вибратися негайно...

— Пане?

— ... ах.

Я ледве зупинив своє тіло коли вже збирався втекти.

Не знаю, наскільки мені пощастило, що моє обличчя від природи бліде, тому навіть якщо воно стане ще білішим від страху, це не буде помітно. Якби мій колір обличчя був нормальним, моє бліда як сніг шкіра зараз дуже виділялася б.

Моя реакція була природною. Навіть якби це був хтось інший, він би, мабуть, відреагував так само.

Це не рослина! Це тварина!

Рослина рухалась так активно, що мені здалося, що це, ніби хтось застрягши ногами в землі, спробував вибратися.

— Кііііі!

... Маю доповнення. Воно ще й світилося.

— Яка рослина, в біса, кричатиме?!

Ой, я безконтрольно заговорив неформально!

Незважаючи на мої побоювання щодо того, що станеться, якщо він розсердиться, Хієн звернув більше уваги на зміст, ніж на тон моїх слів.

— Це називається рослиною-людожером. Вона така слабка зараз, тому пан Арут, здається, не помітив цього, але хоча вона так і виглядає, в її реві є слабка енергія. Хто б його не почув, він застигне і не зможе втекти.

— ...

— Добре, що це рослина-людожер. Демони не входять в її раціон, тому слугам Замку Короля Демонів не потрібно турбуватися про те, що їх з'їдять.

Ні, все ж зовсім навпаки. Не те щоб ця штука була слабкою, скоріше це я такий слабкий, що просто не відчуваю її енергії.

І ти, здається, дещо забув...

«Я людина, божевільний ідіоте...»

Чи можеш ти, будь ласка, згадати, що я не демон? Ні, радше, з тієї квітки зараз капає вода. Це слина? Це воно?!

Що такого злісного було в цьому безкістковому монстрі чи рослині, яка шалено трясла своїм стеблом? Якщо зможе добре вигнутись, то, можливо, досягне цієї точки...

Кваанг!

— Ііік!

Я ледве ухилився!

— Який у неї діапазон?

— Ха-ха, схоже, пан Арут теж здивувався. У неї точно велика дальність, чи не так? Вона, ймовірно, покриває радіус у десять метрів. Я зараз інтенсивно займаюсь розведенням, тож незабаром зможу повністю покрити Замок Короля Демонів такими квітами. Можете з нетерпінням чекати цього.

Тоді як мені пересуватися? Ти хочеш мене вбити?

Як і очікувалося, я мав би подати заяву про звільнення ще тоді, незалежно від того, чи блював я кров'ю, чи ні. Ні, так не повинно бути, я маю втекти зараз. Мені потрібно вибратися з цього божевільного місця якомога швидше. Це не місце для життя людей.

Той факт, що я не відчував присутності монстра, здавалося, подіяв неочікуваним чином.

Зазвичай я б вагався і прийняв би рішення після кількох мозкових штурмів, але тепер я намагався зробити це без вагань. Іншими словами, зараз я був цілком не в собі.

«Я піду. Де зараз Король Демонів?»

Якби в мене було сильне тіло, я б, можливо, повірив у це і відчув би гордість. Але, на жаль, мій фізичний стан нижче середнього. Для мене, кому потрібно бути надзвичайно обережним, щоб вижити, Замок Диявола — це буквально найгірше середовище.

Тож я збирався одразу подати заяву про відставку, але чомусь одна нога ніби застрягла в землі і не рухалась.

— Пане Аруте!

— ... га?

Га!

Шум вітру пролетів повз мої вуха. Моє коло огляду швидко перемінилось, і коли я зміг сфокусувати погляд, світ перевернувся догори дриґом.

Ох, я вишу вниз головою. Але чому?

— ... божевільний!

Перед моїми очима квіткова брунька розміром з людину широко розкривалась і показувала свої огидні зуби. Стебло міцно стискалося навколо моїх щиколоток, щоб не дати мені втекти.

Отже, ситуація була такою. Мені дали можливість дослідити шлунок рослини-людожера.

... Насильно.