Розділ 57 — Церква Спасіння (7)

Я не міг повірити своїм очам. Чи можливо щось подібне?

Стіна перестала бути щільною. Я не міг помилитись. Рука жінки була наполовину в рухомій стіні, ніби вона була занурена у воду.

«Невже я нарешті збожеволів?»

Це було не так. Очі віруючих, які побачили те ж що й я, стали такими великими, ніби мали ось-ось вискочити.

Я перестав сумніватись в тому, що бачив, і натомість зосередився на інших проблемах.

«Як таке можливо? Це, мабуть, не магія... ні, чаклунство? Чи можливо зробити щось подібне за допомогою чаклунства?»

Це дратувало, бо я нічого не знав про чаклунство.

Тим часом жінка продовжувала рухатися, не зупиняючись ні на мить, ніби не хотіла дати нікому час розібратися у своїх складних думках.

— А тепер ідіть за мною.

Жінка поступово зникла в стіні. Віруючі, які, здавалося, вже раніше були свідками подібного, пішли за нею без вагань, тоді як ті люди, які здавалися новачками, завагалися, втискаючись в стіну.

Коли всі нарешті увійшли, стіна повернулася до свого початкового твердого стану, ніби раніше тут не було жодного проходу.

Навіть священик, який був єдиним, хто не пішов з усіма, вийшов з кімнати, ніби в нього були інші справи, і щойно повернулася тиша, я одразу вибіг з-за штори та став перед стіною, до якої торкалася жінка.

«Що? Що вона зробила?»

Теж торкнувшись її, я пробурмотів це собі під ніс.

Я не знав, що саме потрібно робити, тому просто обмацував стіну. Провівши рукою по ній кілька разів, кінчиками пальців я ледь помітно щось відчув.

Вона була добре відполірована, тож неозброєним оком було важко щось помітити, тому можна було визначити якісь нерівності, лише торкнувшись її рукою.

«Коштовність?»

Здивування тривало лише мить.

Це все пояснювало. Це справді було чаклунство.

Що це може бути, окрім чаклунства, що б спричиняло ефект, подібний до магії, і вимагаючи при цьому певну ціну?

Перед моїми очима постав своєрідний засіб, який люди винайшли для протидії магії демонів.

«Хто, заради всього святого, стоїть за таким рівнем чаклунства?...»

В мене вирвався глухий сміх.

Я дедалі більше хвилювався з цього приводу. Хіба не варто тут зупинитися? Я очікував, що це виявиться не простою псевдорелігією, але чаклунство — це вже занадто.

Для звичайної людини було нормально прожити все своє життя, зустрівшись із чаклуном не більше десяти раз. Найняти чаклуна було складно, а вартість його послуг величезна, тож чи мало сенс, щоб тут з'являлося чаклунство?

Просто зараз мені кортіло побігти до імператорського палацу, схопити Імператора за барки та крикнути, що я не можу виконати цього завдання, але...

«Цей покидьок Круель...»

Імператор не тільки не дозволить мені легко відмовитись від місії, але й Круель — найбільша проблема із усіх.

Навіть якщо бруд закриє мені очі, я б не волів бачити, що саме побажає цей хлопець, якщо саме його прохання виконає Імператор. Краще було б зчинити галас тут.

« ... Я справді збираюсь це зробити? Думаю, було б краще, якби ми обидва провалили місію».

Якщо вони втратять свій головний штаб, Церква Спасіння знову повстане десь в іншому місці, але за таких умов хоча б Імператор не зазнає жорсткої критики.

Я був так заглиблений у роздуми про те, як правильно розіграти цю партію, що ледь зміг помітити, що надворі стало гамірно.

«Якщо я справді збираюсь це зробити... Спочатку варто розбити це».

Очевидно, джерелом цього заклинання була коштовність переді мною. Якщо її буде зламано, заклинання буде знищено.

... Чи варто мені її зламати?

Поки я задумливо дивився на коштовність, з-за штори поруч зі мною раптово з'явилась рука і схопила мене.

Вже цього було достатньо, щоб налякати та здивувати мене, але рука не зупинилася і з великою силою потягнула мене до себе.

Все сталося миттєво.

Зрештою, саме ця рука, за яку хтось вхопився, була вражена стрілою, тому мій рот відкрився від болю.

— Хах?!

— Тшш.

Звичайно, я не зміг закричати, бо інша рука закрила мені рота.

Збентежено поглянувши вгору, я зустрівся поглядом зі спокійними зеленими очима, що дивилися на мене зверху вниз.

В цю ж мить я не зміг подолати наростаюче почуття огиди і спробував грубо відштовхнути його від себе.

У мене не було іншого вибору, окрім як зупинитися, коли чоловік у священицькому одязі трохи грубо відчинив двері та увійшов.

Це не той священик, що був тут щойно. Чоловік, обличчя якого я ніколи раніше не бачив, ледь не бігом наблизився до місця, де ми були, і з наполегливим виразом обличчя натиснув на коштовність, яку я щойно розглядав, і повернув її вбік.

— Швидше...!

... Чому він так поспішав? Ні, чому зовні було так шумно?

Нечіткі крики «Відпустіть мого лорда!» по той бік дверей були дещо зловісними. Тепер, якщо подумати, то де дама Лієн і що вона робить?

Через кілька секунд з коштовності долинув легкий шум, але потім пролунав чіткіший голос.

— Що сталося?

— До нас вірвались зловмисники!

— ... Зрозуміло. Скільки їх?

— Лише один.

— ... Одна людина?

— Так, зараз вона обшукує будівлю в пошуках якогось «лорда»!

Кваааанг!

У ідеальний момент пролунав гучний шум.

Жінка, яка привернула увагу, вдаривши ногою у вже відчинені двері, помітила священика, який стояв у розгубленості, і різко заговорила, намагаючись удавати спокій.

У її руці був меч, який, здавалося, вона забрала у охоронця.

— Де мій лорд?

— ...

— ...

Через абсурд і збентеження ніхто не міг продовжувати говорити, і навіть голос, який линув від коштовності, замовк. Поглянувши на обличчя непроханого гостя, я повільно опустив очі.

Я відчув наполегливий погляд Круеля зверху, але намагався ігнорувати його.

Я знав, хто це був, але не розумів, що вона забула тут. Я навіть не розумів, як вона тут опинилась. У будь-якому разі, я нічого не розумів. І це не мало до мене жодного стосунку.

« ... Трясця».

Чому вона прийшла сюди...?

***

Бах!

— Що за чорт!

Оскільки це було гучне вторгнення, охорона швидко збіглася. Не встигнувши струсити осколки скла, що прилипли до її тіла, Лієн скористалась тим, що вони все ще були приголомшені, і швидко вдарила чоловіка, який стояв поруч, у потилицю, збила його з ніг та вихопила у нього меч.

Було трохи незручно, адже це був не її власний меч, але це не така вже й велика проблема. Важливіше було дізнатися, де знаходився граф...

Лієн поправила меч і озирнулась. Ніби відчуваючи, що її вміння надзвичайні, кожен, хто потрапляв її на очі, шоковано відступав назад.

— ... Де мій лорд?

Оскільки її не так давно найняли і вона навіть не давала присяги вірності, їй слід було б називати його графом, а не лордом... Але ситуація була такою, що розкривати особистість графа було не можна.

«Вибачте, Ваша Світлосте. Я обов'язково візьму відповідальність за це пізніше».

З коротким вибаченням вона зробила крок уперед. Було досить приємно бачити, як супротивники відступали, але вона не могла дозволити собі турбуватися про це зараз.

Що, як щось трапиться з графом, поки вона гаяла час на це?

— Ніхто не знає?

— ...

— Зрозуміло. Тоді...

— Хто цей лорд?

Якщо ніхто не знав, вона збиралась відпустити цих людей та пошукати когось іншого, але несподіваний, терміновий крик застав її зненацька.

Лієн зупинилася й озирнулася на людину, яка сказала ці слова.

... Вона розуміла. Що вона мала відповісти? Граф Деон Харт? Герой? У будь-якому разі, їй не слід було цього говорити, бо це розкриє його особу.

Заглибившись в роздуми на мить, вона нарешті сказала: « ... Це мій лорд».

У неї не було іншого вибору, окрім як дати таку дурну відповідь.

За мить вона пройшла повз приголомшених людей, які, здавалося, не могли повірити своїм вухам, і попрямувала до дверей.

Цим хлопцям пощастило. Якби не потреба зберегти інформацію про всю цю ситуацію в таємниці, вони б вже лежали на підлозі без свідомості

«Я спробувала щось вигадати, але...»

Як і очікувалося, вона була не придатна до подібного роду завдань. Тож вона не знала, як ефективно знайти та врятувати графа.

Отже, вона вирішила зіграти з ними в певну гру. Якщо лицар влаштує шаленство в пошуках когось, називаючи його своїм «лордом», одна чи дві людини обов'язково зреагують. Вони обов'язково спробують зробити хід, або доповівши комусь, або вирішивши проблему самостійно, а їй варто буде лише послідувати за ними.

— Відпустіть мого лорда!

— Ах, то хто ж цей лорд?

— Здається, ти теж не знаєш.

— Саме так!

Лієн без вагань почала прочісувати Церкву Спасіння всередині, розмахуючи мечем.

Вона нікого не вбивала по дорозі. Не було потреби погіршувати ситуацію, вбиваючи когось, якщо це навіть не наказ графа.

З якоїсь причини звичайних людей не було видно, тому вона сміливо могла ще більше галасувати. Зрештою, її погляд привернув підозрілий священик.

Побачивши цей безлад, він злякався і кудись побіг.

«Це він!»

Якщо піти за цим хлопцем, то є можливість дізнатися, де знаходиться граф.

Вдаючи, що не помітила його дій, вона продовжила ходити вздовж і впоперек будівлі і, непомітно пішла за ним назирці.

Само собою зрозуміло, що в процесі вона залишила незліченну кількість людей за собою.

Метушливий чоловік відчинив двері в кінці коридору та зайшов до кімнати.

Перш ніж піти за ним, вона раптом зробила одне припущення.

«Можливо, це пастка. Якщо це так...»

Варто було діяти грубіше, щоб отримати перевагу.

Здається, на неї якимось чином вплинули Криваві Лицарі, але вибору Лієн все одно не мала.

Хіба могла вона не зайти туди? Вона не знала, скільки людей там може бути. Тож є лише один вихід.

Лієн засміялась, згадавши лицарів під своїм командуванням.

«Зрештою, я командирка божевільних собак».

Перетворившись на божевільного пса, вона оскаженіла.

Кваааанг!

Вона вибила ногою вже відчинені двері та вірвалась всередину, демонструючи свою сяючу особистість.

Першим завданням було знайти людину, яка виглядала як священик, за яким вона гналась, і націлити на нього меч, а другим — з'ясувати, скільки людей навколо.

На мить Лієн була приголомшена тим, що там нікого не було, крім священика перед нею. Вона вдала спокій, приховала свої емоції та тихо запитала.

— Де мій лорд?

***

— Де мій лорд?

Серін тихо зітхнула, почувши голос, що долинав через коштовність.

Вона навіть наказала посилити охорону, але ніколи не думала, що вони будуть такими некомпетентними. Вона змогла виявити Круеля Харта одразу, як він зайшов, тоді коли охорона його навіть не помітила.

Це було дивно, адже вони обидва служили одному господареві. Вона була дуже здивована, коли зіткнулася з ним всередині будівлі.

Ледве встигнувши стримати своє здивування, їй спала на думку інформація про те, що Деон Харт отримав таке ж завдання.

Отож, якщо навіть вторгнення Круеля не було помічено охороною, Деону Харту проникнути було б ще легше.

Коли вона подумала про це, їй раптом спав на думку червоноокий бідолаха, але коли вона повернулась в його пошуках, він уже зник, тому Серін про нього більше не думала.

Потім з'явилась лицарка, яка прийшла шукати свого «лорда».

«Я в цьому впевнена»

Серін зрозуміла це, щойно почула її голос. Вона — та підозріла лицарка, яку вона прогнала геть раніше.

«Лицарка» увірвалась до храму, шукаючи свого «лорда». І, за збігом обставин, червоноокий бідняк відвідав будівлю приблизно в той самий час.

Хоча Серін мала просте походження, вона була досить розумною. З такими вагомими підказками, розуміння ситуації було миттєвим.

«Це точно був Деон Харт. Я впевнена, що охоронці казали, що бачили, як він пішов, тож вони розминулись? Ні, можливо, він все ще тут».

Звісно, хоча вона й розібралась в ситуації, Серін не мала наміру вживати жодних заходів.

Не було потреби вживати заходів, бо цільова мета «Церкви Спасіння» вже давно була досягнута, і все, що залишалось, це підчистити кінці. Вона просто сподівалась, що закінчить все Круель, а не Деон Харт.

Вона просто продовжуватиме спостерігати за всім, а коли побачить ознаки того, що Деон Харт намагається дістатися до суті, зможе втрутитися та розібратися з цим.

Не було потреби втручатися до того часу. Оскільки герцог так сказав, Серін не мала наміру робити щось, окрім як діяти звичним чином.

«Я вже зробила достатньо».

Охорону було посилено, а важливі документи були заховані в найглибших місцях.

Головним пріоритетом у цій ситуації було не дозволити цій лицарці дізнатися про існування коштовності, вбудованої в стіну.

Вона точно буде зламана, як тільки та її помітить.

Справа була не в тому, що заклинання розвіється. Проблема була втому, що те, що ніколи не мало б бути виявленим, може бути знайдено.

Таємниця, яка може загрожувати всьому, що стосується герцога, навіть його життю...

«Тож її ніколи не можна розкривати».

Серін, безжально обірвала зв'язок із зовнішнім світом, турбуючись, що навіть її дихання може її видати, і обернулася.

Вона відчинила двері до іншої кімнати, зайшла, сіла за стіл та з доброзичливою посмішкою звернулася до тих, хто дивився в її бік, ніби нічого не сталося.

— Вибачте за очікування. Продовжимо?