Розділ 58 — Церква Спасіння (8)

Священник, вражений тим, що дама Лієн пішла за ним, нічого не міг сказати і лише беззвучно відкривав і закривав рота.

Тепер, якщо краще придивитись до нього, вигляд чоловіка був такий безладний, ніби його переслідували доволі довгий час.

Його охайний одяг був скуйовджений, а волосся, якого і так було небагато на голові, стирчало в різні боки, як пух кульбаби, що ледь тримався шкіри голови.

Крім того, він прилинув до стіни так, ніби збирався її поцілувати.

Звісно, це було тому, що він повідомляв термінові новини, але якщо не знати про перемовний пристрій в стіні, цей чоловік виглядав божевільним.

Як і очікувалося, дама Лієн, яка оглянула його з ніг до голови, прийшла до такого ж висновку що й я, тож протяжно зітхнула, ніби втомилась від всього цього безладу, а потім сховала меча, який наставляла на чоловіка раніше.

— Мабуть, я обрала не ту людину. Я ніколи б не подумала, що йому бракує здорового глузду.

«Пхах!»

Я мало не засміявся вголос. Я б справді зробив це, якби Круель не закрив мені рота рукою.

Хоча я й не міг голосно розсміятись, адже мій рот був закритий, мої плечі все одно затремтіли, і тоді рука, яка стримувала мене, трохи послабила хват.

Поки мені видалась мить подумати про те, чи не скористатись цією можливістю, щоб скинути Круеля з себе, голос дами Лієн, який прозвучав м'якше, ніж раніше, продовжив.

— Вибачте, я не бажаю завдавати вам шкоди, тож не варто бути таким обережним.

— ...

— Гадаю, ви випадково потрапили в це місце. Вас, мабуть, обманули. Бо... тільки погляньте на себе! Вам варто піти звідси. Ваш одяг і зовнішній вигляд... вам варто переодягтись.

«Пха-хаха!»

Врятуйте. Я вмираю зі сміху.

Безжально спотворене обличчя священника від її слів було кумедним, і дама Лієн, яка висловлювала підтримку з серйозним обличчям також викликала сміх.

Насправді, не було б жодного значення, навіть якби я зараз вийшов з-за завіси і вибухнув сміхом, але враховуючи можливість того, що хтось все ще підслуховував з іншого боку коштовності, і шанс того, що дама Лієн може покликати мене по імені, змусили мене затамувати подих якомога сильніше. Її голос продовжував.

— Якщо на вас такий одяг, значить, ви тут давно, тож знаєте і як вибратись звідси. Просто пройдіть через ці двері, та повертайтесь туди, звідки прийшли. І більше ніколи не приходьте в це місце.

— ...

— Ви розумієте?

Однак, вона не сказала, що виведе чоловіка надвір сама. Очевидно, що в поточній ситуації жінка мала зовсім інші пріоритети.

На відміну від радісної промови дами Лієн, очі чоловіка, який слухав її, нещадно тремтіли, ніби розпочався землетрус.

Правильно. Якщо він скаже, що з ним все в порядку і він не збирається звідси йти, його життя може опинитись у небезпеці. Але й промовчати і слухняно виконати її наказ, означало зганьбитись, його гордість постраждала б.

Життя чи гордість. Чоловік, який на мить завагався між двома варіантами, мовив:

— Ох, гаразд.

У певному сенсі, було нормально, що він обрав життя.

Але я не міг повірити, що він дав таку невиразну відповідь, хоче ще мить тому так чітко відчитувався перед керівництвом. Я відчував, що можу знову розреготатись, тому щільніше стиснув щелепу.

Чоловік, який тремтів від величезного сорому, вибіг за двері зі сльозами на очах і червоним обличчям.

Дама Лієн пробурмотіла: «Схоже, він дуже наляканий». Вона почала озиратися по кімнаті, щоб виявити, чи немає тут інших дверей, а потім теж вийшла.

Тільки тоді рука, що закривала мені рота, відлинула і дозволила мені вийти з-за завіси. В ту ж мить в мене підкосились ноги.

Він знову потягнувся до мене, щоб допомогти підвестись, але я знав, кому належала ця рука, тож різким рухом струсив її з себе і відповз від нього.

— ...

— ... хех...

Мене зводила з розуму ця кумедна ситуація. Я знав, що зараз це було не на часі, але що я мав робити, коли це було так смішно?

Знову й знову нагадуючи собі, що в мене закінчувався час, я нарешті зміг заспокоїтись і встати. Варто було ще раз перевірити коштовність в стіні, яка мала неочікуване призначення, та перехопити даму Лієн, яка все дедалі більше віддалялась від мене.

Перш ніж оглянути коштовність, я спочатку перевірив відкриті двері.

Вдалині було видно, як дама Лієн крокувала прямо без жодних вагань, її голова рухалась із сторони в сторону, а очі блищали, немов у дикого звіра, який видивлявся здобич.

« ... Як вона може крокувати так впевнено, коли взагалі не знає тутешніх проходів?»

Будь-хто, хто побачив би її, подумав би, що вона щонайменш десять років жила в цьому місці.

Отже, навіть жінка, яку я вважав цілком нормальною, теж була такою. Тож, мені варто думати, що навколо мене взагалі немає нормальних істот?

У будь-якому разі, якщо залишу все як є, не знаю, яка ще пригода може трапитись. Згадавши шок і страх, який відчув, коли вона вдерлась сюди, я поспішно перевірив, чи немає нікого поруч, зробив крок із молитовної кімнати та гукнув її, коли вона вже була далеко.

— Дамо Лієн.

— ...

— Дамо Лієн!

— Ах...? Мій лорде! Ви в безпеці!

Що ще за «мій лорде»?

У будь-якому разі, мене здивувало те, як дама Лієн назвала мене лордом. Серед усіх можливих слів, якими вона могла назвати мене, я ніяк не думав, що вона обере саме це.

Більшість лицарів служили одному лорду протягом всього свого життя.

Мої стосунки з дамою Лієн були чисто договірними. Мені потрібна була людина, яка могла б очолити Орден Кривавих Лицарів, і сам Імператор обрав на цю посаду даму Лієн.

Оскільки за неї поручився сам Імператор, було цілком природно, що я прийняв її... У будь-якому разі, зрештою, ми з нею були пов'язані лише грошима, а не стосунками господаря і слуги.

Ось чому я ставився до неї з повагою.

Дама Лієн, мабуть, помітила мою реакцію, схилила голову та додала пояснення, ніби виправдовуючись.

— Я не знала, як звертатись до вас, щоб не виказати підозр, тому була змушена використовувати слова «лорд» та «господар». Вибачте, якщо це неприємно для вас.

— Ні... ні. Все гаразд.

Я просто був трохи здивований.

— Навіть попри те, що мені довелося назвати вас так через необхідність, я планую взяти на себе відповідальність за це.

— ... Що?

— Звісно, я роблю це з власної волі. Я завжди поважала вас, графе... Тож я, Лієн Райнер, присягну вам прямо тут.

Що з нею? Вона навіть говорила це, заїкаючись, через що вся ситуація здавалась ще більш зловісною. Я не знав, в чому була справа, але мені б хотілось, щоб вона зупинилась. Будь ласка, просто зупинись.

Дама Лієн, яка ніяк не могла уявити, як мені було незручно, перевернула меча вістрям донизу і стала на одне коліно.

А потім вона заговорила урочистим і серйозним тоном. Вона завжди говорила поважно, але зараз її голос звучав ще більше серйозно, чим завжди.

— Я, Лієн Райнер, визнаю і буду служити Деону Харту, як своєму лорду, клянуся виконувати його накази до кінця свого життя, допоки вони не суперечитимуть волі Його Величності Імператора.

«Допоки вони не суперечитимуть волі Його Величності Імператора».

Лицарі Імперії, які не мають господаря, в основному слідують волі Імперії і наказам Імператора. Пізніше, коли вони визначаються з господарем, якому будуть служити, лицар вирішує, хто для нього матиме пріоритет — лорд чи Імператор. І, схоже, дама Лієн вирішила надати пріоритет Імператору.

У будь-якому разі, вона справді була особливою. Невже вона дійсно мала зробити це посеред всього цього галасу, замість того, щоб відкласти це на деякий час, до повернення додому?

Звісно, оскільки це було мені корисно, я відповів з відповідною урочистістю.

— Я обіцяю зробити все можливе, щоб ваша відданість не була марною.

Добре, це було трохи несподівано, але тепер у мене був офіційний кінолог, який буде піклуватися про божевільних собак до кінця їх життя. Я завжди хвилювався з цього приводу, і аж тепер відчув полегшення.

Тепер настав час зробити роботу, яку я відклав на деякий час. Я повернувся до молитовної кімнати та провів кінчиками пальців по коштовності на стіні за подіумом.

Ледь помітні сліди чаклунства можна було відчути, доторкнувшись до коштовності рукою. Якщо покласти на неї долоню та щось прошепотіти, відчиниться прохід. Якщо натиснути і повернути вбік, встановиться голосовий контакт з іншою стороною, ніби через пристрій зв'язку.

Якщо це так, то хіба у цієї штуки не має бути й інших функцій?

— Тобі знадобиться компетентний чаклун.

— ... Я знаю. Ти все ще тут.

— ...

Після моїх роздратованих слів Круель слухняно зник.

Ні, він не міг просто послухати мене. Він, мабуть, пішов шукати чаклуна, щоб обігнати мене. Я теж не міг йому програти.

— Дамо Лієн. Ходімо назад.

— Так.

Ми з дамою Лієн знову вилізли через вікно, почувши звук незліченних кроків, що наближались в наш бік.

***

Поки Деон Харт виконував завдання в Церкві Спасіння, Імператор Едуардо Дезерт, який і віддав йому цей наказ, не міг заснути допізна.

Зазвичай він не засипав у спеціально не встановлений для цього час, але останнім часом його брак сну став настільки сильним, що було важко триматися без коротких перерв на дрімання, як от зараз.

Недосипання не було чимось новим для нього. Едуардо не міг нормально спати жодної миті з тих пір, як зійшов на престол.

Як він міг спокійно спати, коли люди, яких він вбив, продовжували приходити і переслідувати його щоночі?

Коли він зійшов на королівський престол і протягом Восьмирічної війни боровся за титул «Імператора», він убив незліченну кількість людей.

Можливо, якщо зібрати всі ці трупи в одному місці, їх було б достатньо, щоб збудувати гору.

Саме стільки людей з'являлось в його кошмарах. Більшість нормальних людей не просто втратили б сон від подібного, а просто зійшли б з глузду.

Але Імператор тримався, і мертві, здається, затаїли образу на нього через це.

— !

Імператор схопився з ліжка.

Він сидів так якусь мить, важко дихаючи. Через деякий час, здавалося, він трохи заспокоївся і, глибоко зітхнувши, прибрав мокрий чубчик з обличчя. На його долоні зібрався холодний піт.

І...

Його долоня миттєво почорніла.

Вся рука спотворилась і з неї вискочило дивне людське обличчя.

Розлючене обличчя, що проливало криваві сльози. Голос, сповнений злості, кричав, що ненавидить і проклинає його.

[Імператоре, я ненавиджу тебе.]

[Помри, помри, помри, чому ти єдиний досі живий? Я помер, тож чому ти ще живий!]

Зараз це був не сон, це була реальність.

Якими, мабуть, були розлюченими ці люди, що продовжували переслідувати його навіть у реальності?

Поки Імператор мовчки спостерігав за цим, почувся тихий голос, ніби він був дуже уважний до чоловіка, який щойно прокинувся.

— До вечері ще є час.

Імператор перевів погляд в певному напрямку.

Щойно їхні погляди зустрілися, кронпринц Елпідій, який стояв біля стіни біля дверей, повільно випрямився і підійшов ближче.

— Я чув, що останнім часом ви стали гірше харчуватись. Я хвилювався, що ви нездужаєте...

— ...

— Здається, вам знову наснився кошмар.

Елпідій, стоячи перед Імператором, оглянув стан свого дядька.

Крізь неохайно розчепірений халат було видно м'язи, що блищали від холодного поту. Так само його золоте волосся, просякнуте потом, мало темніший відтінок, ніж зазвичай, а ледь помітні тіні під очима свідчили про втому.

Загальний вигляд красномовно вказував на виснаження.

Буде небезпечно, якщо все так продовжуватиметься.

В Імператора було забагато ворогів, то ж що йому робити, якщо його фізичний стан погіршиться?

— Як і очікувалося, варто покликати прем'єра...

— Ні.

— Дядьку.

Елпідій, який звернувся до нього, щоб переконати Імператора, на мить замовк.

Погляд Імператора був якийсь дивний.

Його очі були спрямовані кудись крізь принца.

Той озирнувся, але побачив лише порожню звичайну кімнату.

Коли він знову повернув голову зі спантеличеним виразом обличчя, то побачив, як Імператор прикрив очі рукою, ніби втомився.

— Дядьку...?

— ... Ти надокучаєш.

... Бути не може.

Вираз обличчя Елпідія став ще серйознішим, коли він згадав відчуття дискомфорту, яке переслідувало його вже деякий час.

— Не може бути... ви знову бачити галюцинації?

— Це не завдає жодних проблем у повсякденному житті.

— Хіба в цьому проблема? Ви маєте бути зібраним зараз!

— Елпідію.

— ... Дядьку...

Едуардо, який, здавалося, знову опанував себе і виглядав так само, як завжди, подивився прямо в стурбовані очі племінника.

Йому було шкода Елпідія, але він не мав наміру проганяти ці кошмари та галюцинації.

Навпаки, якби він сказав, що щасливий, чи зміг би принц в це повірити?

— Нещодавно, опрацьовуючи документи, пов'язані з війною, я відчув втому і на мить втратив ясність розуму. Це не щось серйозне, тож не хвилюйся.

— Що за чорт...!

Він хвилювався, що забуде свої гріхи та житиме в мирі, але якщо привиди минулого продовжуватимуть ось так його переслідувати, він ніколи цього не забуде.

Елпідій кілька разів провів рукою по обличчю, ніби намагаючись заспокоїтися. Навіть тоді його емоції, здається, вийшли з-під контролю, а голос зник. Лише через якийсь час він знову зміг заговорити.

— ... перебуваючи в такому стані, починати війну... Тобі справді потрібно це робити?

— Я...

— Я зараз питаю не «Його Величність», а «дядька».

— ... Як ти думаєш, яку відповідь я дам?

Обличчя Елпідія змінилося. Воно було болісно спотворене.

— Тоді тобі варто знову почати запам'ятовувати той список!