Розділ 59 — Доля чи призначення (1)

Під час Восьмирічної війни Імператор завжди запам'ятовував список полеглих солдатів, навіть коли був дуже зайнятий. Було б достатнім просто виплатити відповідну компенсацію сім'ям загиблих, але він приділяв час, якого у нього й так було небагато, і розмірковував над списком полеглих воїнів та обличчями тих, хто помер по його вині.

— Це тому, що вони б не загинули, якби не мій наказ.

Цього можна було уникнути. Восьмирічна війна була битвою, яка велась виключно за його бажанням.

Титул монарха — це положення, яке дозволяло керувати життям і смертю великої кількості людей одним лише рішенням.

Едуардо не хотів забувати тих, хто став жертвами його егоїстичного вибору, лише тому, що вони померли.

Якщо правитель країни не бере на себе відповідальність за наслідки власного рішення, то хто ж тоді це зробить?

Відповідальність за наслідки його вибору.

Це те, що мала пережити кожна людина, яка взяла на себе тягар корони.

— Чи то ворог, чи союзник, хіба вони всі не стали жертвами вибору, який я зробив?

Тому з часом вони почали приходити до нього у кошмарах та галюцинаціях. Це його неймовірно радувало.

Елпідію було важко продовжувати говорити.

Зрештою, після тривалого мовчання, він зміг сказати лише одне.

— ... Ти дурень.

Це було не те, що хтось би наважився сказати Імператору, але Едуардо просто засміявся.

На відміну від звичного, це був безпорадний і слабкий сміх, який ледь встиг поширитись по великій кімнаті.

— Я знаю. Це теж свого роду хвороба.

Імператор пробурмотів, поглядаючи на привиди людей, які спостерігали за ним з кутку кімнати.

— У мене немає апетиту, тож я пропущу вечерю сьогодні вечері. Йди, поїж разом із Алетеєю.

Він мав приділити час цим людям.

Після того, як Елпідій вагаючись пішов, Імператор, залишившись наодинці, закарбував в своїй уяві знайомі обличчя тих, хто наближався до нього, і повільно заплющив очі.

Це точно була галюцинація, адже навіть із заплющеними очима він міг чітко бачити, як вони неквапливо підходили до нього.

Не було сенсу хвилюватись. Бо вони все одно не могли завдати йому безпосередньої фізичної шкоди. Цього було достатньо.

Хоча чоловік яскраво відчував, як галюцинації стискали йому горло, він просто засміявся, ніби це було кумедно.

Він ніс тягар занадто багатьох речей, щоб щось подібне ввело його в зневіру.

***

Після цього пройшли три кляті дні.

Три дні не можна вважати надто коротким терміном. Хто знає, чи зміг за цей час Круель знайти вправного чаклуна.

Насправді, знайти чаклуна було не так вже й просто. Дев'яносто дев'ять чаклунів із ста походили із південних королівств, але більша частина території Імперії знаходилась на півночі.

За винятком дев'яноста дев'яти південних чаклунів, той один, що лишився, все одно проживав на півдні Імперії. Однак, Ремембер, талановитий дворецький, зовсім не скаржився у відповідь на моє нерозумне прохання знайти місцевого чаклуна в одному із селищ неподалік.

Враховуючи це, три дні — неймовірно короткий термін, але не було жодного способу дізнатися, де був Круель і що він робить...

— ... До речі, дамо Лієн.

— Так, мій лорде.

— Я відчуваю, як в мене поколює потилиця...

— Вам просто здалось.

Піти в похід в гори, щоб знайти село, було цілком нормально. Це було важко, але можна витримати.

Але я ніяк не міг продовжувати ігнорувати погляд, який ніби пропалював мою голову.

— Все гаразд.

— Але це не так. Як можна казати, що все гаразд, коли я створила такий переполох, бо не впізнала свого господаря зі спини? Цього не повинно було статися. Надалі я пам'ятатиму про це і переконаюся, щоб подібне ніколи більше не повторилось.

— Тоді не свердли мою потилицю поглядом...

— Будь ласка, говоріть зі мною як вам комфортно. Адже граф — мій лорд.

Вона щойно змінила тему, чи не так? Я подивився на неї з похмурим виразом обличчя, а потім повернув голову.

«Говорити як комортно».

Вона була дворянкою. На відміну від мене, що отримав титул лише почесного графа, вона — дворянка з високопоставленої родини, яка передавала титул у спадок. Хоча вона не була головою родини, це не означало, що влада її родини зникла, тому, незважаючи на стосунки господаря і слуги, мені було комфортніше, коли ми виявляли взаємну повагу.

Тому я вирішив піти на компроміс, розмовляючи менш формально.

— Мені комфортно таким чином... Ох, он там!

— Це село. Я чула, що воно маленьке, але ніколи не думала, що настільки.

Я подумки кивнув, побачивши розмір селища.

Так, цього мало бути достатньо для комфортного життя чаклуна. Вони зазвичай жили відокремленим способом. У цьому сенсі, це маленьке селище здавалося дуже підходящим місцем для проживання когось подібного.

Ремембер сказав, що не може гарантувати, що тут справді виявиться чаклун, але...

— Ходімо швидше.

— Так.

Зрештою, я не міг уникнути певних очікувань. Ми з Лієн поспішили до входу в селище.

І...

— Що за чорт?

— ...

— Ох, я сказав це вголос? Вибач, брате. Я був так шокований, що це вирвалось в мене.

Випадково я натрапив на Круеля.

Чи міг такий збіг взагалі статись? У цей момент я почав сумніватись, чи не переслідував він мене раптом.

Але перш ніж у мене виникли такі ірраціональні підозри, я згадав вагому причину, яка могла пояснити цю зустріч, тому втримав язик за зубами та насупився.

«Він прийшов сюди, щоб знайти чаклуна».

Згідно з тим, що повідомив Ремембер, усі чаклуни, окрім того, що жив тут, навіть найближчі, облаштувались далеко на півдні, тому, якби він отримав якусь інформацію, у нього не було іншого вибору, окрім як прийти сюди теж.

Тим не менш, це не робило цю ситуацію менш дратуючою для мене.

Тож я закрив рот, нахмурився і поглянув на нього, але, з якоїсь причини, його очі ставали все більше і більше. Здавалося, я відчув шум вітру, який віяв звідкись... Ні, це була лише мить. Хіба цей звук не наближався?

Ууух!

Мій зір в мить помутнився, а розум втратив ясність.

***

— Забирайтесь з цього села!

— Ох, бабусю, заспокойся! Подивись, у що вони вдягнені! Це високопоставлені люди! Гей, хтось, зупиніть бабусю!

— Лихо, лихо прийшло! Ми повинні вигнати його! Ні, ми повинні його вбити!

— Господарю! Ви в порядку... Ах, кров...

— ... Ха.

Деон, який стояв нерухомо з опущеною головою, підвів її і коротко посміхнувся.

Він розсміявся.

Лієн, яка порожньо дивилась на абсурдно підняті куточки його губ, поглянула в його очі та зробила крок назад.

Його очі були такими ж як тоді. Такі очі, які сяяли божевіллям перед початком битви.

— Мій лорде...

— ...

Деон подивився на свою долоню, після того як провів нею по волоссю в тому місці, куди його вдарили.

На долоні була кров. Навіть зараз він відчував, як тепла рідина стікала по скроні, тож рана, мабуть, була досить серйозною.

Яскраво-червоні очі, що засяяли ще більш лякаючим світлом через пролиту кров, повільно звернулись до старої, яка галасувала. Стара була настільки сильною, що хоча чоловіки намагались вибити його з її рук, вона не випускала каменю, який тримала.

Деон, який спостерігав за цим якусь мить, грубо струсив кров з рук і підійшов.

Коли краплі крові розбризкались по землі, погляди всіх мимоволі звернулись до нього й завмерли, охоплені тривогою та страхом. Ніхто не міг відвести від нього очей.

Голова, залита кров'ю. Очі, що сяяли легким проблиском божевілля.

Навіть так, обличчя тих, хто був пригнічений густою та важкою атмосферою, яку вони відчували, почали швидко змінюватися в паніці, коли побачили, куди вели його кроки.

Те саме стосувалось і Лієн.

— Господарю...!

— Я не буду нікого вбивати.

Будь-хто міг побачити, що він точно хотів вбити стару, але Лієн не могла сумніватися в словах свого лорда. Вона зупинилась на місці, почувши його рішучі слова.

Вона намагалась ігнорувати погляди селян, які беззвучно просили її щось із цим зробити.

Оскільки лорд підтвердив свої наміри, будь-які її дії, що йшли б наперекір його волі, означали б сумнів у ньому, а для лицарки було неприпустимо ставити під сумнів слова господаря.

Крім того, вона вже зробила дві помилки.

Одна з них полягала в тому, що вона не змогла захистити свого пана. А інша — вона не встигла відреагувати завчасно і вихопити меч, щоб відбити камінь, який вдарив його по голові.

Яке вона тепер мала право зупиняти його після цього?

«Я була надто зосереджена на протистоянні між моїм лордом і його братом».

Негаразди між господарем і членом його родини певним чином впливали на її нерви.

В результаті зовнішня загроза була непомічена.

Хто б міг подумати, що в цьому селищі в гірській долині знайдеться хтось, хто становитиме загрозу для пана?

« ... Ні, це не виправдання».

Це виправдання стало марним в той момент, коли вона не встигла підняти меча в той момент, коли хтось заніс камінь над головою її лорда.

Навіть якщо інша людина виявилась старою, їй не слід було вагатися...

Поки Лієн стискала кулаки, вкриваючись холодним потом, Деон повільно підійшов і став перед старою, злегка нахилившись в талії, щоб встановити з нею зоровий контакт.

Уклін та зоровий контакт в будь-якій іншій ситуації міг вважатись проявом поваги, але з якоїсь причини, зараз це виглядало лише як глузування, тому Лієн на мить здивовано схилила голову, а потім одразу зрозуміла, чому їй так здалося.

Розмова почалась неспокійно після того, як змусивши себе розплющити очі, стара зустрілась поглядом із моторошними нерухомими червоними очима.

— Гей, бабусю.

— Лихо!

— То ти називаєш мене лихом?

Деон посміхався, дивлячись на стару жінку, яка пильно витріщалась на нього.

Його сміх та вигляд крові, якою він був залитий з ніг до голови, були настільки дивними, що всі навколо затамували подих.

Невдовзі серед ледь помітної напруги пролунав грайливий голос.

— Ні. Я ближче до «гріха», ніж до «лиха». Хіба ні?

— Ця людина...!

***

Я порожньо дивився на бабусю, яка щось кричала та лаялась.

У неї було досить багато енергії для її віку. Це вже більше походило не на крик, а на справжній галас.

Тим часом у мене розболілась голова, ніби вона мала ось-ось розколотись на частини. Насправді, це не була метафора.

Тепер, якщо згадати, мене вдарили камінням по голові. І ця стара закричала при цьому, що я — лихо і мене треба вбити.

Лихо. Лихо...

«Ну».

Якщо бути до кінця відвертим, я б краще назвав себе гріхом, ніж лихом.

Я повернув голову і подивився на Круеля. Він спостерігав за мною здалеку зі складним, незрозумілим поглядом.

Коли наші погляди зустрілись, він природно поглянув кудись повз мене і зробив крок в мій бік. Ні. Якщо бути точнішим, в бік бабусі та чоловіків, які намагались її заспокоїти.

— Я прийшов в пошуках чаклуна.

Пролунав надзвичайно холодний голос.

Я не очікував побачити, що він хвилювався через те, що я постраждав. Я взяв хустку, яку мені простягнула Лієн, приклав її до пораненої голови і почав спостерігати за ситуацією.

— Насправді, ця стара жінка — чаклунка, але останнім часом вона стала зовсім немічною...

— Відпустіть мене, хлопці! Я маю вбити цього виродка!

— ... Тож у цьому селі більше немає чаклунів?

— Ох, це...

Погляд одного з молодиків відвівся в сторону. Перш ніж він це усвідомив, його очі упали на жінку, яка підійшла до нього, взяла бабусю за руку та почала ніжно вмовляти її.

— Бабусю, заспокойся.

— Ран, вбий того хлопця. Ти ж теж це бачила, правда?

— Звичайно, я це бачила. Але ні. Бабусю, ти ж сама завжди казала, що не слід ставити на карб людині за те, що вона ще не зробила.

Вона виструнчилась. Стара перестала пручатись.

Бабуся, чиї очі спорожніли, ніби її вдарили по голові, безладно пробурмотіла, ніби тільки що отримала просвітлення.

— ... Так, я так казала.

Стара повернула голову та подивилась на мене.

Мене пригнічувала сила в її погляді, тому я спробував відступити назад, але мою слабку реакцію нейтралізувала стара жінка, яка міцно вхопила мене за плече.

Це було боляче! Я зрозумів це ще в той момент, коли молоді чоловіки намагались її втримати, але ця стара була справді сильною.

— Ти...

— Так, що?

— Тобі не слід нікого ненавидіти.

— ... що?

— Ніколи. Зрозумів?

Раніше вона здіймала метушню й кидала в мене каміння, говорячи, що мене варто вбити, а тепер вона тримала мене за плече, ніжно вмовляла і давала поради. Це те, що люди звикли називати старістю? Варто було зустріти хоч одну стару людину, щоб це зрозуміти.

... Якою б старою вона не була, це все одно було несправедливо. Круель і Лієн також були тут, але чому вона так вчиняє тільки зі мною...!

«Ах, ця бабуся справді...!»

Прямо в місце, куди влучила стріла.

Коли відповіді на її слова не послідувало, рука, яка тримала моє плече, сильніше стиснулась.

Я швидко кивнув, враховувавши силу її хватки, яку неможливо було ігнорувати, і тільки тоді рука старої опустилась, ніби вона була задоволена.

Я помасажував своє пульсуюче плече та буркнув:

— Я теж прийшов сюди в пошуках чаклуна, і виявляється, що чаклунка — це ця жінка, яка не тільки намагалась мене вбити, а й ледь не зламала мені плече.

Вона сказала мені нікого не ненавидіти, так? Чесно кажучи, це було неможливо для людини на кшталт мене. Хоча б через чоловіка, який стояв поруч...

— ...

Поглянувши на Круеля, я відвернувся.

У будь-якому разі, мені потрібен був чаклун. Тож в мене не було іншого вибору, окрім як вирушити на південь? То скільки часу це займе?

— Дозвольте мені піти з вами.