Розділ 60 — Доля чи призначення (2)

— ... Гм?

Це був голос молодої жінки. Я здивувався, коли побачив, хто був його власницею.

Хіба більшість чаклунів не були старими людьми? Їй же, здається, ледь виповнилось двадцять.

Що ж, вона мала незвичну ауру. Те, як вона швидко і природно заспокоїла цю бабусю...

— Дозвольте мені спочатку вибачитися. Мені шкода, що ви були вимушені бути втягнутими у такий неприємний інцидент.

— Ах так.

— Мене звати Ран. Я онука тієї старої. Я також успадкувала кров своєї бабусі, тому добре розбираюся в чаклунстві. Не знаю, навіщо вам потрібен чаклун, але якщо візьмете мене, то зможете досягти своєї мети. Я допоможу вам.

— Вона може задаватися ненадійною через молодість, але в цьому селі Ран вважається ще більш талановитою, ніж її бабуся.

У мене все одно не було інших варіантів, тому я планував взяти її з собою у будь-якому випадку, але почути додаткові пояснення селянина було захопливо.

Я швидко кивнув, потім помітив Круеля, який стояв осторонь, і трохи насупився.

— До речі, чоловік, який стоїть он там, не належить до моєї групи. Якщо ви хотіли приєднатися через нього, то...

— Я піду за вами, пане.

Погляд жінки чітко зосередився на мені, ніби заспокоюючи мене.

Я глянув на Круеля, який спостерігав за ситуацією без особливих заперечень, повільно підняв куточки губ і простягнув руку.

— Тоді, будь ласка, подбайте про мене.

***

Неважливо, що він втратив цю чаклунку. Окрім доведення корисності Круеля, герцог сподівався також на його перемогу, і щоб досягти її, йому доведеться розшукати нового чаклуна для нього або знайти інший метод.

Круель, який, здавалося, хотів чогось досягти, залишаючись тут, не став нічого робити і просто спостерігав, як єдина чаклунка приєднується до групи Деона.

Тепер настав час виконати завдання, яке залишилося тут, замість того, щоб одразу піти.

Круель, який дивився в спину Деона та його супутників, коли вони відходили, відвів погляд. Очі, які виглядали ніби вирізьблені з грубого зеленого каменю, зосередились на старій жінці, про яку казали, що вона теж була чаклункою.

Він хотів з нею поговорити про багато речей.

Кричала, кидала каміння з наміром вбити й називала Деона лихом. Круель, думаючи, що це було вже занадто близько до межі, тримав язика за зубами, йдучи широкими кроками до старої.

Вона стомлено дихала, але щойно він заговорив до неї хрипким голосом, стара різко підняла голову.

Їхні погляди зустрілися, і очі бабусі пом'якшали.

— Дитя, ти теж тут. Мабуть, ти дуже зайнятий. Ти справді можеш залишатися тут ось так?

— ...!

Імпульс, який, здавалося, мав закружляти в повітрі ось-ось, за мить зник.

Стара з ясними, прозорими очима дивилась на нього, ніби її ставлення до Деона ще кілька хвилин тому було брехнею.

Казали, що стара була чудовою чаклункою, і ніби не знаючи, що він був старшим братом Деона, вона ніжно розвела руки в доброчесній манері. Здавалося, що вона не мала жодних упереджень стосовно нього.

— Підійди сюди. Дай я тебе обійму.

— ...

— Ходімо.

Він чув, як її називали немічною, невже це теж прояв старечої немічності?

Круель незграбно підійшов до неї, не бажаючи погіршувати стан старої жінки, не виконавши її прохань.

Стара обережно потягнула чоловіка за руку, дуже повільно підійшла до нього і обійняла, ніжно нашіптуючи йому, ніби він був її власним онуком.

— Ти багато пережив.

— ...

— Тобі справді було важко.

Круель мовчки подивився в обличчя старої, сповнене глибокого жалю. Хоча вона виглядала так, ніби ось-ось заплаче, її очі залишались твердими.

— Дитя.

— ...

— Ти — дитина, яка стане початком руйнування.

— ...!

— Не хвилюйся.

Хвилюючись, що стара може спробувати завдати йому шкоди, він спробував відсторонитись, але жінка лише продовжувала говорити ніжним голосом, міцно обіймаючи чоловіка.

— Я ніколи не зненавиджу тебе. Якщо навіть я почну ненавидіти тебе, то в цьому світі не залишиться нікого, хто б тебе любив.

Він не хотів цього чути. І це була не та причина, чому Деон був відісланий на війну першим.

Він почав відчувати, як в нього паморочилась голова. На думку так і спадали різноманітні сумніви та розрахунки, а потім зникали, і так знову і знову.

Чому вона була такою доброю до нього? Чому її ставлення так відрізнялось від попереднього? Це справді та сама людина? Невже це один з проявів старечої немічності?

Чи могла вона просто прикидатись? На що вона тоді сподівалась? Що могла побачити ця стара чаклунка?

Не в змозі стримати збентеження, Круель повільно заплющив очі. Ще більш важким поглядом він знову поглянув на стару жінку.

Вона посміхалась, прикривши очі, ніби знала, про що він думає, навіть не питаючи.

— Кажуть, що живі істоти, котрих не люблять, мають короткий вік. Але ти повинен прожити довго.

— ...

— Для цього тобі варто виграти негласне парі з братом.

Він зітхнув.

В той же момент Круель схопив стару за плечі та грубо відсторонив від себе. Тіло бабусі безпорадно тремтіло в його руках.

Хоча це була дуже неприємна сцена, Круелеві було байдуже до цього. Його розум був сповнений лише однією думкою.

«Як?»

Яким чином?

Як і сказала стара, він негласно змагався з Деоном. Але це не було озвучено, навіть сигналів один одному вони не подавали стосовно цього.

Вона це зрозуміла, просто побачивши, як вони обидва бігли до власних цілей.

Битва, щоб побачити, хто зможе прожити довше.

Деон, ймовірно, вів битву на кшталт «хто першим вб'є іншого». Можливо, це можна було інтерпретувати по-іншому, якщо поглянути під іншим кутом, але це все ще було те саме парі.

У будь-якому разі, коли він помре, Деон вже буде мертвим.

— Будь ласка, спробуй перемогти.

— ...

— Якщо ти переможеш, жодної катастрофи не станеться. Тоді початок руйнування ніколи не настане. Тож, якщо ти відчуватимеш, що помираєш або хочеш померти, спочатку вбий цю дитину, а потім помри сам.

— Що?

Здається, слова про те, що вона немічна, були не зовсім вірними. Адже вона не могла відрізнити, коли варто щось говорити, а коли ні.

Він неспокійно підштовхнув її до сільського юнака, який підкрався до них. Вона, безпорадно відштовхнута, опинилась в обіймах юнака.

Круель холодно подивився на неї.

«Марне втручання з використанням прихильності в якості приманки...»

Йому було цікаво, що вона скаже і з якою метою, але він ніколи не подумав би, що стара так перетне межу.

«Чи варто мені вбити її?»

Права рука зависла над мечем. Побачивши це, юнак, який підтримував стару, злегка ахнув, але Круель і бабуся, які були безпосередньо причетні до цієї ситуації, залишалися спокійними, не виказуючи жодного найменшого хвилювання.

Настала коротка тиша.

Зелені очі якусь мить пильно дивилися в глибокі чорні очі старої, але зрештою Круель відпустив меч і обернувся.

Він ще не був достатньо зламаний, щоб замахнутися мечем на немічну стару.

***

— Ви казали, що більш талановиті, ніж ваша бабуся, так?

Я швидко поглянув на Ран, яка мовчала увесь час, поки ми спускалися з гори, і обережно запитав.

Було б непогано спуститися, зберігаючи цю мовчанку, але дещо стало на заваді, тому в мене не було вибору.

Зрештою, хіба вона не назвала мене «лихом»? Я не міг просто ігнорувати це, адже було сказано, що мене слід убити.

Я все ще хочу жити. Померти, не знаючи причини, чому, було б дивно.

Більше того, мені було некомфортно від того, що людина, яка сказала таке, — колишня чаклунка...

— Талант — це не щось, що можна побачити очима, тому я не можу відповісти.

— ... Тоді, дозвольте мені перефразувати. Ваша бабуся сказала: «Ти теж це бачила?», чи не так?

— Якщо ви питаєте про вашу долю та майбутнє, то так.

Кажучи це, Ран дивилась прямо на мене.

— Я все ще можу це бачити.

— ...

Я повільно подивився на обличчя Ран. Емоція, зовсім не схожа на радість, її очі світлі та ясні.

Вона зовсім не здавалась божевільною. Тож, ти маєш на увазі, що то були не нісенітниці?

— Можливо, ви захочете відмахнутись від того, що почули раніше, як від нісенітниці немічної старої, але, на жаль, саме після того, як вона побачила це майбутнє, моя бабуся стала такою.

— ... То причина її божевілля...

Ран гірко посміхнулась.

— Забагато знати не завжди добре.

— ... Чи знала мене ця стара жінка? Як вона могла передбачити моє майбутнє, якщо я ніколи її не зустрічав?

— Насправді, моя бабуся передбачила майбутнє однієї сільської дитини, а не ваше.

Вона повільно повернула голову і кудись подивилась.

— У неї не було іншого вибору, окрім як побачити це, бо доля цієї дитини була глибоко пов'язана із вами.

Простеживши за її поглядом, я побачив хлопця, який дивився на мене з-за дерева.

«Чорт, налякав! Хто це такий?»

Судячи з його вигляду, йому було десь дев'ятнадцять. Можливо, двадцять років? У будь-якому разі, думаю, йому було приблизно стільки років, скільки й цій дівчині на ім'я Ран поруч зі мною. Він не був дитиною, тож я не розумів, чому він так поводився. Це трохи лякало.

Навіть коли наші погляди перестрілись, він не сховався.

Його темні очі, такі характерні для жителя півдня, як і темне волосся, дивилися прямо в нашу сторону.

На мить я застиг, коли його погляд метнувся до мене, ніби він щось шукав, і з запізненням, заїкаючись, покликав Лієн.

— ... Дамо Лієн...

— Так, мій лорде.

— Ви знали?

— Так.

Тоді чому нічого не сказала мені?

— Господар нічого не сказав, тому я просто облишила його. Є якісь проблеми...?

— Ні, нічого.

Правильно, вона теж сприймала мене за неймовірно сильного воїна.

Тому я не міг нічого сказати і просто зітхнув.

У будь-якому разі, вона каже, що я був у майбутньому тієї людини? Вона не передбачала мого майбутнього безпосередньо, а побачила мене в чиємусь майбутньому. Чому ж тоді така реакція?...

— ... Що ж такого вона побачила?

— Не слід говорити про долю і майбутнє так недбало. Якщо я скажу це вголос, це може призвести до найгірших наслідків.

— ...

— Але ось що я можу вам сказати. Ненависть — це як лісова пожежа. Спочатку може здатися, що це не така вже й серйозна справа, але в якийсь момент вона може швидко зрости і зрештою охопити й поглинути все. Саме тому моя бабуся сказала вам не ненавидіти нікого.

У мене таке відчуття, ніби від її пояснень стало ще складніше, але дещо-таки я зрозумів.

Я не знав, що саме це буде, але в майбутньому я зроблю якесь грандіозне зло. Трясця.

Було не зрозуміло, чому я, людина, яка прагне жити якомога мирніше і тихіше, буду втягнута в великі проблеми, але винуватцем цього стане «ненависть».

Єдина людина, яку я зараз ненавиджу, це Круель, тож, можливо, він і буде іскрою.

«Як і очікувалось, спочатку мені доведеться розібратись із Круелем».

Навіть, якщо справа була не в ньому, його існування доводило мене до божевілля.

Оскільки він став Героєм, неможливо гарантувати, на чиєму боці зрештою буде Імператор, і оскільки він навіть мав герцога за спиною, та через увагу соціального світу, я поки що не міг до нього дістатись, але варто було швидко знайти спосіб.

«Вбивство, ймовірно, наробить багато галасу, тож, можливо, мені варто проклясти його».

Гм? Непогана ідея. Крім того, по випадку долі, коло мене зараз була чаклунка.

Коли я вже вирішив запитати про прокляття, Ран, яка, як я думав, вже закінчила пояснення, продовжила говорити.

— Ця дитина більше схожа на вибухівку, як вибухне будь-якої миті.

— Ах.

Він все ще це робить?

Я поглянув на хлопця, який все ще дивився на мене тремтячими очима.

Ран, здавалося, інтерпретувала мій погляд як цікавість чи щось таке, й пробурмотіла із слабким зітханням.

— Коли стається вибух, починається пожежа. І навпаки, якщо вибухівку підпалити, вона вибухає. Через це я сподівалась максимально уникати вашої зустрічі з ним, але... Долю не можна так легко змінити.

Про що вона говорить?

Вона вже деякий час говорила про долю, але зараз її тон був трохи дивний.

Хіба не можна було це назвати «стосунками, які випадково зародяться в майбутньому»?

Тим часом, чоловік, здається, прийняв якесь рішення й зробив крок в наш бік. Водночас Лієн поклала руку на піхви меча і стала в оборонну стійку. Перш ніж вона встигла витягнути меч, хлопець зупинився, поглянув прямо на мене та повільно відкрив рота. Це змусило мене занервувати.

Його слова, настільки абсурдні, що навіть здавались безсоромними, вийшли назовні:

— Будь ласка. Візьміть мене з собою.