Розділ 61 — Доля чи призначення (3)

— Аааааа!

— Бабусю?!

— Бабусю! Схаменись!

Це був початок руйнування його життя.

Йому випадково пощастило отримати пророцтво від старої жінки, яка була чаклункою. Він нічого не встиг зробити, а тільки перебував у шоці, коли бабуся закричала і впала долілиць.

І, як не дивно, після того дня ця жінка збожеволіла. Це також був початок нещастя.

Дан досі пам'ятав, що вона тоді сказала.

«Вона сказала, що я буду сильним прихильником чи маріонеткою лиха, чи щось ще?»

Як він міг це забути? Після цього селяни продовжували шепотіти ці слова та уникати його.

Чутки швидко поширились маленьким селищем.

Селяни ненавиділи Дана, і це ставлення не зникло швидко, хоча онука бабусі, Ран, намагалася це зупинити. Навпаки, негативні емоції лише зростали, і «неприязнь» перетворилася на «відторгнення».

Він був приголомшений. І зовсім не міг адаптуватися.

Очевидно, він не міг змиритися з тим, що люди, з якими він сміявся та розмовляв донедавна, відцурались від нього.

Але в той момент, коли він усвідомив, що ніхто не розмовляв з ним цілий день.

У той момент, коли йому довелося провести всю ніч під час сільського свята на самоті.

У якийсь момент, коли перед його будинком почали з'являтися різні види відходів.

Дану не залишалося іншого вибору, окрім як визнати це.

«Лише через одне пророцтво».

Наскільки це по-варварськи?

Вибухнув порожній сміх. Однак, на відміну від його посмішки, його очі були червоними та налитими кров'ю, ніби кровоносні судини мали ось-ось лопнути.

Що він зараз намагався придушити: сльози чи гнів?

Що він їм всім такого зробив?

Цілком природно, що життя людини, від якої всі відцурались, в маленькому селищі було важким.

Було б непогано покинути це занедбане село та поїхати до міста, оскільки він уже був достатньо дорослим, але Дан досі тримався.

«Вони кажуть, що я пов'язаний із лихом».

Чаклунка сказала, що воно буде пов'язане з ним у майбутньому.

Тож, якщо він просто залишиться тут, хіба це «лихо» не прийде сюди?

Звичайно, оскільки їх долі були переплетені, вони зможуть зустрітися навіть якщо він поїде до міста. Але хіба не існувала велика ймовірність, що тоді він не зможе впізнати те «лихо»?

Варто почекати тут.

Навіть ставши старою і немічною, навички чаклунки нікуди не подінуться, тому бабуся одразу розпізнає «лихо». Зважаючи на її нинішню особистість, вона, ймовірно, спробує одразу вбити його.

Якщо в цей момент він стане на бік лиха, то легко зможе завоювати його прихильність і довіру.

Причина, чому Дан хотів стати на бік лиха, коли було достатньо просто намагатися не вплутуватися в цю справу, була простою.

«Вони так впевнені, що я буду на боці лиха, тож я маю виправдати їх очікування».

Дан не слабак, який збирається продовжувати стояти на місці після всіх перенесених страждань. Особливо, якщо від самого початку це не була його провина.

Хіба це справедливо, що його змусили пережити таке, хоча він ще нічого не зробив?

Тож він тримався і чекав, але як тільки побачив обличчя «лиха», перестав посміхатися.

«То це він?»

Що таке доля?

Біле волосся та червоні очі. Скільки б часу не минуло, він ніяк не зможе забути його вражаючу зовнішність.

— Це смішно, що ти раптом попросив пана взяти тебе з собою. Хтось такий підозрілий, як ти...

— Стій.

Чоловік, який перервав слова обережної лицарки, повільно наблизився. Яскраво-червоні очі дивилися на нього з дивним інтересом.

Дан сухо ковтнув і виправив свою поставу, оскільки атмосфера навколо повністю змінилася. Хоча він дуже нервував, він ніколи б не став уникати очей, які, здавалося, дивилися на нього.

Хоча Дан жив в гірському селі, він знав особу чоловіка перед ним. Він ніяк не міг не знати.

Деон Харт, ім'я, яке швидко стало відомим десять років тому, коли спалахнула Восьмирічна війна.

«Під час війни він був відомий як «Лідер Кривавого авангарду» та «Майстер убивчого загону», чи не так?»

Після війни він був прославився як останній товариш останнього Героя та Герой Імперії.

Дан, який згадував його численні титули, подумав про найвражаючий серед них.

«Граф-вампір».

Так, граф-вампір.

Це титул, гідний лиха.

Дан, який зайшов так далеко, посміхнувся.

Дивний вираз з'явився в очах Деона, коли він це побачив.

Він повільно відкрив рота.

***

Після довгої шаленої ходьби я нарешті дістався до свого маєтку.

Я підвів голову та подивився на небо, де сідало сонце.

Гадаю, було приблизно близько п'ятої години вечора. Нічого доброго не вийде з прокрастинації, тому краще було б зробити роботу сьогодні.

... однак.

«Чому він пішов за мною?»

Чому хлопець, який шпигував за мною здалеку ще хвилину тому, природно приєднався до групи?

— Дамо Лієн. Той хлопець...

— Ви говорите про Дана? Я досі йому не довіряю, але... ви самі сказали, що візьмете його з собою, тому продовжувати чинити опір з мого боку було б виявом нелояльності. Я спробую змінити свою думку.

Я справді сказав про це вголос?! Ні, коли?

Зі слів Лієн, здається, я вирішив привести його... але я зовсім цього не пам'ятав.

Я глибоко задумався про це й вирішив мислити оптимістично, а не скаржитися.

І так було достатньо стресу через купу речей, про які варто турбуватися. Якщо сюди додати щось ще, це викличе тільки головний біль.

«Мабуть, у мене була на це причина!»

Як мінімум, я вирішив взяти його з собою, тож він десь стане в нагоді.

Наприклад, він вміє добре битися, або багато знає...

— Оскільки в мене недостатня освіта, мені бракує багатьох знать, і мої бойові навички не на тому рівні, який би задовольнив майстра, який є Героєм.

— ...

Чому, заради всього святого, я вирішив взяти його з собою? Чому він так швидко пішов за мною? І що ще за «майстер»?

Мені було багато чого сказати, але вголос я не міг вимовити й слова. Я подивився на Дана зі складним виразом обличчя, а потім звернув увагу на чаклунку.

Це абсолютно точно не втеча від реальності. Я просто відклав це, бо маю важливіші справи.

— Ми плануємо вирушити одразу після завершення приготувань. Вам підходить?

— Все добре. Можна мені лише де в чому впевнитись?

— Просто кажіть, про що думаєте.

— Ви маєте намір позбавити життя не лише лідерів, а й невинних людей?

— Про яких невинних людей ви говорите?

— Тих, кого заманили і обманули ті, хто за цим стоїть.

Я вже збирався відповісти, не замислюючись, але відчув щось не так і на мить замовк.

«Хіба я казав їй, що ми йдемо до Церкви Спасіння...?»

Не було потреби ще щось окремо доводити. Ця людина точно чаклунка. Інакше й бути не могло. Ох, у мене мурашки по шкірі побігли.

Я кивнув, погладжуючи руки. Я не хотів брехати комусь такому, і навіть якщо я брехатиму, мене швидко викриють.

Я планував вбити всіх звичайних вірян Церкви Спасіння.

«Чи можемо ми справді стверджувати, що ті, хто одержимий псевдорелігією, є невинними людьми?»

Чаклунка може так думати, але я — ні.

Люди, які одержимі релігією, буквально не переймаються тим, що відбувається навколо. Хіба недарма їх називають фанатиками?

Якщо релігія, в яку вони вірять, зазнає краху, вони, ймовірно, збожеволіють.

Вони можуть спробувати вбити тих, хто зруйнував їх організацію, або ж створити другу Церкву Спасіння.

Позбавлення себе життя через розчарування можна буде вважати не найгіршою реакцією.

Тож краще просто вбити їх усіх, не залишаючи жодних неприємних наслідків і слідів.

Вираз обличчя чаклунки Ран затвердів.

— Немає потреби вже зараз проливати зайву кров.

Її тон голосу був ледь вловимим.

Я думав, що вона спробує зупинити мене, сказавши, що не слід завдавати шкоди невинним громадянам Імперії, що будь-яке життя цінне, або, що було звично для чаклунів, нагадає про карму, але сказати, що кров не варто проливати «вже зараз»?

Хіба це не означає, що в майбутньому проллється ще більше крові?

— ... Ви щось знаєте?

— Я не можу відповісти. Але це також для вашого блага. Будь ласка, змилуйтесь над тими, кого просто обманули. Якщо ви відмовитесь, я не надаватиму вам жодної допомоги.

Судячи з виразу її обличчя, здавалося, що вона не відмовиться від своїх слів, навіть якщо до її шиї приставити ножа.

Таким чином я втратив будь-який вибір.

Зрештою, я кивнув, глибоко зітхнувши.

— Тоді мені варто збільшити кількість людей, які підуть з нами.

Якщо вирішити просто вбити їх всіх, можна було б впоратись і невеличким загоном, але якщо доведеться відсіювати невинних, нам потрібно буде задіяти більше людей.

— Дякую, що прийняли моє необґрунтоване прохання.

— Ні, це... До речі, про це...

Щойно мій погляд досяг його, хлопець відповів надзвичайно ввічливим тоном.

— Будь ласка, називайте мене Даном.

— Так, Дане...

— Можна мені теж піти з вами?

— Ні.

Обличчя хлопця спохмурніло. Це мене здивувало.

Чому він хоче піти з нами? Він навіть сказав, що не вміє битись, хіба ні? Хіба він не чув, що ми збираємось йти вбивати людей?

— Поки що... просто зачекай в маєтку. Я повідомлю Ремембера про тебе, тож не повинно бути жодних проблем.

Якщо хлопець, який навіть не вміє битись, піде з нами, він буде тільки тягарем на наших спинах.

Звичайно, не мені це казати, але... наш статус різний, чи не так? В мене є ескорт, у нього — ні. Навіть якщо я дам наказ захищати цього хлопця, природно, що будуть певні обмеження.

Наприклад, якщо я і цей хлопець одночасно опинимось в небезпеці.

Неважливо з якої причини я вирішив взяти його з собою, я не збираюсь так просто дати йому померти.

Тож ні.

— Це тому, що я тягар.

— ...

Він це розумів.

Я закрив рота. Хлопець, який зміг зчитати згоду по моїй реакції, опустив очі та глибоко задумався про щось.

Потім, ніби він щось вирішив, він підвів голову та подивився прямо на мене.

— Чи можете ви навчити мене володіти мечем?

— ...?!

— Я не смію турбувати вам цим, майстре. Просто доручіть комусь навчити мене основам володіння мечем, і я ніколи більше вас не розчарую.

Він не просив мене навчити його якійсь родинній техніці — для початку в мене її й не було, але це все одно було нерозумне прохання.

Він так сильно хотів слідувати за мною?

Цього разу я зможу залишити його позаду, але, відчуваючи його рішучість, гадаю, він спробує наздогнати мене наступного разу, тому трохи відвів погляд і кивнув.

Я не міг так просто відмовити йому, бачачи його палаючі рішучістю очі.

У мене таке відчуття, ніби в мене з'явився ще один сталкер, але, мабуть, мені просто здалось.

« ... однак».

Від зростаючого сумніву я знову подивився на нього.

В мене виникло питання, відповідь на котре навіть я не міг зрозуміти.

Чому я так просто довірився цьому хлопцю?

Бо, як не поглянь, він був дуже підозрілим.

«Мені слід поговорити з ним сам на сам найближчим часом».

Мені потрібно точно з'ясувати, яка в нього мета.

Зараз я був зайнятий, тож вирішив відкласти цю розмову і повернутись до неї одразу, як повернусь з місії.

Думаючи про це, я коротко представив Дана Ремемберу, який вже вийшов до нас, і додав:

— Відтепер він буде жити з нами, тож будь ласка, виділи йому відповідну кімнату.

— Добре.

— Хіба зараз не забагато лицарів швендяє по маєтку?

— Так, їх багато.

— Добре. Обери серед них відповідальну людину, щоб той навчив Дана фехтувати.

— Добре.

Цього було достатньо.

— І дамо Лієн.

— Так, мій лорде.

— Скільки часу знадобиться, щоб відібрати щонайменше десятьох нормальних лицарів з-поміж тих, хто зараз не зайнятий?

— Це не займе багато часу. Ви можете насолодитись чашкою гарного чаю й почекати, я закінчу до цього.

— Тоді я почекаю.

***

Я нервово подивився вниз на чашку переді мною.

Це знову був той самий чай. Той, через який мені хотілося до туалету щоразу, коли я його пив. Будь він проклятий. Скільки там ще його залишилось?

Скільки надіслав кронпринц?

Мені хотілось його спалити, але я не міг легковажно ставитися до того, що подарував мені кронпринц.

Що мене більше турбувало, так це Дан.

Я звісно наказав Ремемберу обрати відповідну людину для його навчання, але... Єдині лицарі, які зараз перебували в цьому маєтку, — це скажені собаки.

«Буде вдачею, якщо вони хоча б не рекомендуватимуть йому наркотики...»

... Ні, зачекайте хвилинку. Я справді думав, що вони цього не зроблять?

Це дуже навіть у дусі цих хлопців. Я підскочив із задумливим виразом обличчя.

— Ваша Світлосте?

— ... Швидко йди до Ремембера і скажи йому, що, коли лицарі будуть навчати Дана, вони повинні навчати його лише володінню мечем.

Хай не дозволяє їм навчати його непотрібним речам.

Наприклад застосовувати наркотики, препарати та ліки.

Навколо мене й так забагато божевільних людей.

«Божевільних поки що достатньо».