Розділ 62 — Зачистка (1)

— Граф так сказав?

— Так.

— Добре, чудова робота. Можете йти.

Ремембер сів, приховуючи свій швидкий хід думок за своїм звичайним виразом обличчя.

Граф передав послання, яке б він хотів, щоб Ремембер доніс до лицарів або безпосередньо до дами Лієн.

Ремембер — здібний дворецький, а його господар — Герой Імперії. Він одразу зрозумів, що стояло за цими вказівками почесного графа Харта.

Не могло бути, щоб хтось, хто пройшов через війну, передавав інформацію таким неефективним методом, не маючи для цього вагомих причин.

Отже, його шанований господар наказав йому стежити за хлопцем на ім'я Дан.

«Бо він ніяк не міг дозволити сторонньому залишитись в маєтку без жодної на те причини».

Це, ймовірно, було для того, аби пильно стежити за підозрілим суб'єктом.

Було достатньо доказів так думати. На перший погляд наказ «навчайте лише володінню мечем» міг здатися побоюванням, що Криваві Лицарі можуть спробувати накачати Дана наркотиками. Але, якщо копнути глибше, ці слова можна інтерпретувати як «не навчайте нічому, окрім володінню мечем».

Іншими словами, він може виявитися ворогом, тож варто бути обережними.

«Як дворецький Героя, я повинен переконатися, що господар не витрачатиме свою увагу і час на подібні речі».

Це обов'язок дворецького.

Старий дворецький, який виглядав як звичайна людина, повільно підвівся.

***

— Отже... якщо бути точним, ти хочеш стати сильнішим за короткий проміжком часу? Річ не в тому, що ти прагнеш навчитися фехтуванню.

— Так.

— Тоді ти звернувся за вірною адресою. Тобі пощастило. Якби це був якийсь інший лицарський орден, це було б неможливо.

Звичайні лицарі навчались фехтуванню через систематичні тренування та отримання відповідної освіти. Ось чому ті, хто пізніше інших бере до рук меч, не може стати такими сильними, як би вони хотіли.

Клетер, який сидів на пеньку в кутку тренувального майданчика, постукав по місцю поруч з собою пальцями. Спостерігаючи, як Дан слухняно підходить до нього, він повільно заговорив.

— Що ти знаєш про наш орден?

— Він називається Орденом Кривавих Лицарів... Дуже сильний орден...

— Ти знаєш, як лестити. Ну, ми й справді відомі. Це правда, що ми дещо сильні. Більшість з нас — простолюдини, яких примусово забрали до армії, причому із найбідніших прошарків населення. Чи знав ти про це?

— Я... не знав цього.

— Справді? Це досить відома історія. Але, можливо, ти про це й не знаєш. У будь-якому разі, я хочу сказати ось щось. Спочатку ми були звичайними людьми, які нічого не вміли. Для дорослих людей навчатися володінню мечем запізно.

— Це правда! Бачиш, зокрема, той хлопець он там? Йому цього року виповнюється сорок шість років. Йому було тридцять шість, коли його призвали!

— ... Мілане...

Клетер провів долонею по обличчю. З якоїсь причини цей хлопець зберігав спокій досі, але схоже, довго це не протримається.

На мить він задумався про те, щоб вигнати його, але було очевидно, що це зробить його тільки ще гучнішим і наполегливішим, тож Клетер здався і знову поглянув на Дана. Слова Мілана, мабуть, вразили його, бо він тихо пробурмотів: «Сорок шість...»

— Отже...

— ... Як?

— Га?

— Як ви стали такими сильними?

— Ну... насправді, немає жодних особливих причин.

Клетер говорив повільно, відкинувшись назад і дивлячись у порожнечу, ніби згадуючи минуле. Ні, насправді, він стримувався, щоб не сказати цього.

Якби не Мілан, який першим вставив свої п'ять копійок.

— Для початку, всі слабаки загинули під час війни.

— Мілане!

— Що? Я ж кажу правду.

Спочатку їх відправили на передову, як м'ясний щит. Хоча Деон Харт, який на той момент був їх капітаном, і давав їм вказівки, всі ті, хто так і не зміг відмовитись від своєї людяності та не виконував його наказів, зрештою померли.

Звісно, Клетер не хотів говорити про це. Він просто намагався трохи пом'якшити історію, але ніколи й подумати не міг, що цей хлопець втрутиться і викладе все, як є.

Він глибоко вдихнув і почав перераховувати решту причин з виразом обличчя людини, яка здалась.

— Після війни всі ті, кому було куди повертатись, розійшлись. Хіба тобі не здалось, що наш орден малуватий для того, який колись сформувався із авангарду? Єдині люди, які залишились тут зараз, це ті, хто не боїться смерті.

Люди, яким було куди повернутися і що захищати, дбали про себе самі. На полі бою був лише один вихід, щоб вижити, тож у них не було іншого варіанту, окрім як вдавати, що вони не боялись смерті, але коли все закінчилось, в цьому не було більше потреби.

Тому ті, кому було шкода свого життя, природно покинули орден і повернулися до свого повсякденного життя.

Звичайно, було багато тих, хто пішов, бо не міг подолати наслідки війни, але причина для більшості тих, хто залишився, полягала просто в тому, що вони «більше не мали куди повернутися чи чогось, що можна було б захистити» після тривалого періоду у вісім років.

Тепер, якщо подумати про це, ставало смішно.

Під час війни вони так сильно тремтіли, бо боялись смерті, але тепер сміються їй в обличчя, але все ще тремтять, бо вже хочуть померти.

«Ну, це мабуть трохи інше, адже я запевнив себе, що ніколи не помру під час війни, навіть якщо мене справді вб'ють».

Обличчя Клетера, яке посміхалось, коли він думав про це, на мить закам'яніло.

Він відчував тривогу вже якийсь час, але Мілан, цей клятий покидьок...

— І остання причина — цей препарат.

— ... Наркотична залежність?

— Так, можливо, це звучить дещо помпезно, але зрештою, ми — нікчемні люди, які не можуть належним чином убити навіть одну людину, не прийнявши наркотики. У цьому сенсі...

— ...?

— Хочеш спробувати?

— Мілане!

Не було потреби кричати.

Майже одночасно з тим, як Клетер підвищив голос, Мілан зник удалині із веселим свистом. Людина, яка зайняла місце, де він стояв ще мить тому, була ніким іншим, як командиркою Лієн Райнер.

Замість того, щоб щось сказати, вона підійшла до Мілана, наступила йому на груди та подивилася на нього холодними очима.

Невдовзі холодний голос пролунав з-поміж відкритих губ.

— Я ніколи не думала, що ви настільки дурні, щоб справді запропонувати комусь наркотики. Ти збожеволів?

— Ой, ау... Мені боляче, лідере. Я помираю...! Кахак!

— Я ваш командир, а не лідер.

— Командире! Командире!

— Добре.

— Я помираю!

Лієн цокнула язиком і повільно прибрала ногу. Мілан, який кашляв і важко дихав, ніби чекав на це, подивився на неї так, ніби це вже було занадто.

Тим часом тіло, що лежало ще мить тому, неухильно намагалось піднятись, сподіваючись, що на нього знову не наступлять.

Побачивши таку кумедну, але скандальну поведінку, Лієн пирхнула і відвела погляд. Було б непогано трохи більше просвітити цього зухвалого покидька, але тепер у неї була чітка мета, чому вона прийшла сюди.

І їй навіть не потрібно було щось казати...

— Клетере.

— Так, командире.

— Приготуйся.

— Ах...! Так!

— Зачекайте хвилинку! Лідере! Ні, командире! Невже ви обираєте когось на місію? Але чому він єдиний...?! Мені теж нудно!

Як і очікувалося, вона знала, що почує це. Лієн засміялася на очікуване запитання.

Вона відповіла доброзичливо з лукавим виразом обличчя, з легким життєрадісним та збудженим виглядом, ніби тільки цього й чекала.

— Тому що лорд сказав мені обрати десятьох «нормальних» хлопців.

— Ах... чорт забирай!

Більше протестів не буде.

Лієн не могла приховати своєї веселості та вибухнула сміхом, але потім її вираз обличчя змінився, і вона подивилась на дерево, що росло неподалік.

Вона була розгублена відтоді, як прибула сюди, але тепер знала точно.

— Будь ласка, виходьте.

Відповіді не було, але вона все ще була впевнена. Спокійним голосом без жодних емоцій вона продовжила.

— Як довго ви планували просто спостерігати? Людина, яку особисто привів граф, мало не прийняла наркотики, але ви мовчали.

— ... Яку силу має старий, щоб зупинити молодих чоловіків? І перш ніж я встиг втрутитись, хіба дама Лієн не зупинила його?

Клетер глибоко вдихнув. Мілан також здавався здивованим і продовжував питати: «Га? Що?» дурнуватим голосом.

Однак, оскільки вони вісім років страждали на полі бою, вони добре розбиралися у виявленні стеження, але зараз взагалі нічого не помітили.

Вони завжди думали, що Ремембер не звичайний дворецький, але ніколи не подумали б, що він буде таким...

Лієн, яка повністю проігнорувала реакцію своїх підлеглих, заговорила до Ремембера.

— Що вас сюди привело?

— Я прийшов передати повідомлення від графа. Але спочатку...

Вона помітила погляд Ремембера і звернулася до лицарів.

— Відведіть Дана і залиште це місце на деякий час.

***

— Вибачте, я запізнилась.

— Все гаразд.

Зрештою вона запізнилась лише на кілька хвилин.

Лієн прийшла провідати мене невдовзі після того, як я допив свою чашку чаю.

З самого початку я не вказував чіткого часу, а просто пив чай швидше звичайного, тому не можна сказати, що вона запізнилась, але з точки зору Лієн, це було не так.

— Мені дуже шкода. Я більше нічого не можу сказати...

— Все справді нормально. Мабуть, була якась причина затримки. Наприклад, замість того, щоб навчати Дана фехтуванню хтось із лицарів почав рекомендувати йому прийняти наркотики, і вам довелося втрутитись і виховати покидька.

— Ох, як ви дізнались?

— ...!

Все справді було так? Я вгадав?!

До речі, якщо вона запізнилась із цієї причини, то їй справді не варто було вибачатись. Натомість її слід було похвалити.

— Гарна робота.

— Що?

— Дан прийняв якісь препарати?

— Ні.

— Тоді ви чудово впорались.

Лієн запобігла появі ще однієї божевільної людини у світі!

Вона зробила свій внесок у мир на континенті, тож було зовсім не страшно, що вона запізнилась. Я ще раз щиро наголосив на цьому.

— Тоді ходімо.

Я перевів погляд і оглянув обличчя тих, хто стояв переді мною. Скажені пси, Лієн і чаклунка Ран.

Ну, здається, нікого не бракувало. Але кількість людей здавалось трохи завеликою.

Здається, в нетрях рідко з'являються нові люди. Всі знали один одного в обличчя, тому, якщо з'явиться хтось новий, на нього одразу звернуть увагу.

Якщо це одна чи дві людини, це було б нормально, але якщо з десяток нових облич раптово з'являться в такому місці, хіба новина не пошириться швидке, ніж зазвичай?

— ... Гадаю, нам доведеться розділитися...

— Важко буде уникнути виявлення, але я думаю, безпечніше буде об'єднатись у групи по двоє чи троє.

Я був згоден. Йти втрьох все одно було б небезпечно. Тоді, мабуть, краще вирушити парами?

Але проблема полягала в тому...

— Хто не знає географію цього місця?

— ...

— ...

Відповіді не було.

Що? Вони ж не могли мене не почути. Невже немає нікого, хто б не знав?

Ох, це навіть не смішно...

— Ніхто.

— ... гм?

— Ми всі звідти родом...

— Враховуючи обставини, я відібрала лише хлопців із бідних верств населення цієї місцевості.

Гордий голос перекрив інший, який спокійно викладав факти.

Як і очікувалося, Лієн. Вона компетентна. У мене на службі так багато талановитих людей.

«Шкода, що мені інколи доводиться вирушати до Царства Демонів...»

Я швидко відкинув сумну думку та грубо кивнув.

— Лицарі мають об'єднатися в пари та вирушити різними маршрутами. Місце збору — біля Церкви Спасіння. Якщо ви не знаєте, де це, запитайте даму Лієн та зберіться в місці, де вас не виявлять.

— Так!

— Дама Лієн та чаклунка вирушать зі мною.

— Добре.

Я спостерігав, як вони розбігаються в різні боки, а потім швидко зробив крок назад.

Мені здавалося, що я можу сильно не поспішати, але я не міг цього зробити, коли згадував про Круеля.

Де він і що зараз робить? Не міг же він випередити мене?

Можливо, нам варто було піти разом. Ні, але все ж...

...

Невдовзі ми прибули до місця призначення.

Ніби у підтвердження того, що вони усі з цієї місцевості родом, лицарі прибули раніше за мене, хоча вони рухалися різними маршрутами, одна команда навіть повернулася в тому ж напрямку, звідки прийшла.

Я знав, що великий відсоток членів Кривавих Лицарів походив з бідняків, але ніколи не думав, що стільки бідних людей буде з одного району, а не з різних регіонів країни.

— Ах, це тому, що цей район нетрів найбільший.

— Отже, коли справа доходила до набору військ, Імперія починала звідси.

— Якщо вони не були дуже старими чи дуже молодими, усіх чоловіків забирали. Завдяки цьому розмір нетрів значно зменшився. Раніше людей було більше.

Нетрі зменшились? Я навіть не можу уявити, якими тоді великими вони були раніше.

— У будь-якому разі, можна нам вже почати атаку?

— Хлопці, приймаймо препарат!

— ... Це робота не того штибу, тож відкладіть наркотики.