Розділ 64 — Зачистка (3)

— Я не знаю, хто наклав це заклинання, але маю туманне уявлення про його структуру. Будь ласка, зачекайте хвилинку.

Вона поклала руку на коштовність, як колись зробила та жінка. За цим послідували незрозумілі слова.

Я досі не розумів, що вона каже, але поки вона бурмотіла, стіна ставала дедалі м'якшою.

Іншими словами, це був доказ того, що Ран зрозуміла структуру заклинання.

Мене дуже радувало, що це були не порожні слова... але деякі сумніви все ж мене не покинули. Чи можливо чаклунці мати якийсь доступ до царства магії?

«Я не думаю, що вона звичайна чаклунка...»

Селяни казали, що вона дуже талановита, чи не так? Я й гадки не мав, що масштаби її таланту перевершать мої очікування...

Але це було неважливо.

— Тепер можете пройти.

Навпаки, це було корисно, адже позбавляло певних проблем.

Чаклунка відступила, і я став перед стіною.

... Мені було трохи некомфортно від думки, що я маю пройти крізь неї. Вона ж не стане раптом твердою в цей момент чи щось таке, правда?

Я повільно простягнув руку. Щойно мої кінчики пальців торкнулися її, стіна знову затремтіла.

«Угх, мені зовсім не подобається це відчуття».

Лієн, що стояла поруч, сказала, що ввійде першою, тож, якщо я відступлю зараз, то втрачу своє обличчя. Обличчя, на яке їй, можливо, доведеться відтепер дивитися часто, та й уникати її щоразу в мене не вийде.

Зрештою, я міцно заплющив очі та втиснувся в стіну.

***

— Вогонь!

— Хік! Чому лицарі...!

Це був справжній хаос.

Члени ордену, відповідальні за створення безладу всередині будівлі, стиснули кулаки, коли побачили тих, хто виходив звідти.

Діти, люди похилого віку, каліки, сліпці...

Усі ці люди, були бідними і були змушені жити з тягарем.

Тільки тоді члени ордену зрозуміли, чому бідняки були так поглинуті цією псевдорелігією. Ні, було б правильніше сказати, що вони були нею зачаровані.

Бідняки були неосвідченими, але не дурними.

Клетер безпорадно розсміявся.

«Ми маємо створити ще більшу метушню».

Він інстинктивно зрозумів це, щойно поглянув в їх обличчя. Вони не підуть легко.

Просто вигнати їх було б недостатньо, варто було вбити хоча б одного, щоб показати приклад. Принаймні, відрубати руку чи ногу.

Вартових, яких вони вбили на вході, було недостатньо. Цей хаос мав торкнутися й бідняків.

«Але кого?»

Дитину? Стару людину? Каліку? Сліпця?

— Загасіть вогонь!

— Зупиніть лицарів! Ми повинні захистити це місце!

Це був відчайдушний крок. Як людина, яка теж колись була бідною, він міг зрозуміти, чому вони це робили.

Йти стежкою, яка, ймовірно, приведе до смерті, але не тому, що вони дурні.

Це їх остання надія. Аж до тої міри, що вони думали, що краще померти, ніж втрати це.

З самого початку, для бідняків власне життя було не більше ніж каменем, що котився по землі, тому відкинути його було не так вже й важко.

Якщо це заради їхнього «спасіння».

— Будь ласка, забирайтесь звідси, пане!

— Ох будь ласка...!

Його щелепи стиснулись.

Криваві Лицарі — це буквально вбивці. Вони вбили незліченну кількість людей, включаючи старих і дітей.

Ворог був би знищений природним шляхом, хто б це не був, якщо був даний відповідний наказ.

«Якби нам наказали убити їх усіх...»

Вони б прийняли наркотики та одразу ж знищили їх. Принаймні, якби вони були ворогами, не було б жодних вагань.

Однак цього разу наказ був не убивати невинних, а створювати безлад, а люди перед ними не були ворогами.

Ось чому Клетер не міг не хвилюватися.

Єдиний випадок, коли Благородні Лицарі ставали Кривавими, це коли приймали препарати. Ті, хто б не зробив цього, залишалися б слабкими людьми, які боролися б з почуттям провини.

Ось чому вони намагались здаватися більш життєрадісними зовні, але...

— Забирайтесь геть!

— ...!

— Шіє!

... У такій ситуації було важко виявляти бадьорість.

Клетер опустив свій порожній погляд, відчуваючи тупий удар у поперек.

Маленька дівчинка чіплялася за нього та плакала, ніби намагаючись зупинити його.

— Будь ласка, йдіть звідси, будь ласка...!

— Шіє! Це небезпечно! Іди сюди швидше!

Хлопчик кликав її здалеку. Клетер раптово прийшов до тями, почувши терміновий крик.

Дитину не можна було просто облишити, якщо вона ставала на заваді лицарю, який виконував свої обов'язки. Атмосфера залежала навіть від подібних дрібниць. Тож варто було зробити із цієї дитини приклад...

— ... Чорт забирай.

Він тихо вилаявся.

«Капітане, я думаю, цього разу ви прийняли неправильне рішення».

Його судження було помилковим.

Замість колишніх бідняків, сюди мали прийти інші лицарі.

Якби це були люди, які не розуміли бідних, вони б все одно відчували провину, але глибина їхньої провини була б відносно неглибокою.

Зачинателями були інші люди, тож було болісно знаходитись навколо тих, хто просто потрапив у біду.

***

Руки Шії тремтіли.

Дим був свідченням того, що розпочалась пожежа. Крім того група лицарів зайшла до храму, вбила охоронців і погрожувала бідним вигнати їх.

Шія з іншими бідняками могли відчути це.

Якщо їх ось так виженуть, це місце заглибиться в ще більший хаос. Хаос, після якого вже не вдасться відновитись.

— Шіє, давай просто втечемо. Здається, тих, хто втікає, просто відпускають.

Здавалося, що Пол щось говорив поруч з нею, але дівчинка його не чула.

Для Шії це була священна територія. Місце, схоже на світ мрій, повний лише добрих людей без злого наміру чи поганців.

Місце, куди злоба не могла вторгнутися.

Ось чому вона змогла зруйнувати свої міцні кордони та жити тут комфортно.

— Ех... чому...

Злоба вторглася. Погані люди прийшли і почали топтати священну землю. Будівля наповнена їдким димом, а крізь вікно з одного боку будівлі пробивався проблиск червоного полум'я.

Щойно бідолашні люди, помітивши ситуацію, перегородили лицарям шлях і заблагали їх, вона побігла вперед без попередження.

Жодної конкретної мети в неї не було. Вона просто кидалась на будь-яких «поганих людей», яких бачила перед собою.

«Ні, ні...!»

Вона ледве зводила кінці з кінцями, але тепер відчувала, що нарешті жива.

— Забирайся геть!

— Шіє!

Вона вчепилась в чоловіка в білій лицарській формі.

— Будь ласка, йдіть звідси, будь ласка...!

— Шіє! Це небезпечно! Іди сюди швидше!

Це не працювало. Скільки б він не кричав, Шія не слухала.

— Ця дурна дитина...!

Пол не міг подолати тривогу та почав гризти нігті. Навіть у такому метушливому стані його розум намагався зрозуміти, хто ці люди перед ним.

Лицарі у білих уніформах.

Серед багатьох лицарських орденів, наскільки йому було відомо, лише один має мундири білого кольору.

Криваві Лицарі.

Тоді, людина, яка їх сюди послала...

«Граф-вампір!»

Так, Деон Харт.

Його зуби заскреготіли. Чому така високопоставлена особа звернула увагу на таке місце?

Тому що Церква Спасіння — це псевдорелігія?

Він не був дурнем, і знав, що Церква Спасіння не така вже й нормальна, як здавалась.

Але що з того? Бідні люди щодня повинні турбуватися про те, що їм поїсти. Для них Церква Спасіння, яка давала хліб і воду, насправді була «спасінням».

Це може бути злий культ, замаскований під спасіння. І що з того, що тут можуть планувати щось підозріле? В чому б не була справа, це не може бути гірше, ніж голодна смерть.

Отже, якщо Церква Спасіння буде знищена, вони неодмінно помстяться.

Їх ціллю, звичайно ж, буде...

«Деон Харт — меч Імператора. Тоді цей напад також має бути наказом Імператора».

Імператор.

Це була запланована дія чи спонтанний крок?

У цей момент кінчик чийогось меча був спрямований на Імператора.

***

Дивне відчуття, що обтяжувало все моє тіло, створювало ілюзію, ніби я проходив крізь досить м'який пудинг.

Без жодної причини я підняв голову, торкаючись різних частин тіла, і не міг не бути на мить приголомшеним побаченим.

— Що? Це місце таке ж, як і раніше, хіба ні?

Ні, воно трохи інше.

Раніше у молитовній кімнаті стільці були дерев'яні, але тут вони світло-фіолетові. У кутку також були двері.

Але в іншому все те саме. Білі стіни та фіолетова тканина, що дивно звисала з них...

— Все те саме.

— Ні, воно інше.

Я почув два знайомі голоси. І зайшов в кімнату. Замість того, щоб озирнутися чи сказати щось марне, я оглянув кімнату та запитав у відповідь.

— Інше?

— Бачите це золото?

Провівши поглядом по пальцях Ран, я побачив ледь помітні тріщини на підлозі. Вони були вигравірувані на підлозі та широко розкидані по всій кімнаті у вигляді певного орнаменту.

Будь-хто міг зрозуміти, що це було схоже на засіб для чаклунства.

— По всій кімнаті вигравіруваний цей візерунок. Я думаю, це може мати якесь відношення до цих дверей...

Двері в кутку.

Щойно мій погляд зупинився на цьому місці, Лієн одразу ж побігла до дверної ручки. Всупереч очікуванням, двері плавно відчинилися, і я на мить втратив дар мови від краєвиду, що постав переді мною.

— Що... ох...

Я бачив зелене дерево. Не просто одне дерево. Багато дерев.

Так, за дверима було ніщо інше, як ліс.

— Це знову магія, замаскована під чаклунство. Це поєднання двох різних просторів, тож якщо відкрити двері особливим чином, ви можете потрапити до зовнішнього світу.

— Отже, якщо я відчиню їх певним чином, вони приведуть мене кудись ще?

— Так, якщо бути точним, якщо виконати певну дію в цій кімнаті, не відкриваючи дверей, то можна досягти цього. Як все буде готово, треба відчинити двері, як зазвичай, і ми потрапимо в належне місце...

Вона вже проаналізувала це так далеко? Це навіть не було чаклунство, а вона так швидко впоралась.

— Скільки часу це займе?

— Магія — незнайома мені галузь... тому думаю, що це займе щонайменше десять хвилин.

Щонайменше десять хвилин. Занадто довго. Звичайно, я мав би бути вдячним, що взагалі був спосіб це зробити, але... мене дуже наполегливо стискало нетерпіння.

Це не буде проблемою, якщо хтось зазирне сюди в цей час. Оскільки точно існувало обмеження на одночасну кількість людей, що могли пройти, здолати їх було б досить просто.

Але що, як в цій кімнаті вже хтось був? Що, якщо вони спробують зібрати свої речі та втекти через інший прохід?

Якщо вони безпечно зможуть втекти, то, ймовірно, можуть потрапити до рук Круеля.

— Лайно.

Іншого шляху не було. Невже я міг тільки чекати? Це справді все, що мені залишається? Справді?

У своїй тривозі я навіть не помітив, як почав ходити колами в цьому просторі.

Я зрозумів це, коли Ран, якій було гірше за мене, відкрила рота.

— Заспокойтесь. Нервозністю нічого не досягнеш.

Я зупинився.

Я нервував? Ні, але це не означало, що вона може казати все, що їй вздумається.

У будь-якому разі, я зупинився, бо мав певну гордість... Ні, я думав, що зупинився, але чому я продовжував рухатись?

Хоча я зупинився на мить, у якийсь момент мої ноги знову повели мене колами по цьому просторі. І цього разу в протилежному напрямку.

Щойно я усвідомив цей факт і зупинився, пейзаж навколо мене змінився, і я нічого не міг зробити.

— ... Трясця?

— ...

— Ні, це не тому що я здивувався.

Чому він тут?!

Я був здивований тим, що пейзаж миттєво змінився, але заціпенів, коли зустрівся віч-на-віч із Круелем, який тримав у руках факел у кімнаті, повній документів.

***

Коли звідкись із будівлі повалив зловісний дим і розповсюдилась звістка про зловмисників, Серін, фактична голова Церкви Спасіння, спокійно відступила.

Це Деон Харт.

Можливо, ті, хто взяв будівлю в облогу і сіяв хаос всередині, були знаменитими Кривавими Лицарями.

Окрім нього, не було потреби думати про когось іншого як підозрюваного.

Окрім Круеля, єдиною людиною, якій було доручено знищити Церкву Спасіння, був Деон Харт.

«Він може не бути особисто присутнім, але він їх командир».

Пожежа витісняла звичайних людей з будівлі, а ті, хто був глибоко причетний, виділявся на тлі бідняків.

Люди, яким було що приховувати, намагалися пробитися крізь натовп і кудись попрямувати, це могло б визвати серйозні проблеми, але розум Серін був набагато кращим, ніж очікував Деон.

Вона походила із простолюдинів і була слугою герцога Іллюстера.

Недостатньо розумна простолюдинка ніяк не могла стати підлеглою герцога.

Щойно вона зрозуміла, що цей інцидент пов'язаний із «Деоном Хартом», вона слухняно відступила. Вона не бігла чи поспішала кудись за документами, а тихо, навіть не затамувавши дихання... покинула Церкву Спасіння напризволяще.