Розділ 65 — Зачистка (4)

«У будь-якому разі, наша мета досягнута».

Решту роботи варто було залишити Круелю Харту.

На відміну від Деона Харта, який нічого не знав, Круель знав спосіб, як увійти до «тієї кімнати», тому до моменту прибуття Деона все буде прибрано.

Іншими словами, Деон Харт ніяк не знатиме, що герцог стоїть за Церквою Спасіння, а Круель буде відповідальний за наслідки всього, що станеться після, тому все, що їй було потрібно зробити, це ступити крок назад і спостерігати з цікавістю.

І з її точки зору те, що Деон Харт зробив цього разу, було...

«Кроком назад».

Це було м'яко. Настільки, що вона засумнівалась, чи справді він той «Деон Харт», якого вона знала.

Якби це був колишній він, він би повністю оточив будівлю, не дозволивши жодному пацюку втекти, а потім убив би всіх усередині.

Хіба вороги не могли втекти, змішавшись із натовпом?

Не було жодної можливості, щоб хтось, хто пройшов через війну, не знав цього факту.

« ... Чи значить це, що йому було байдуже, якщо одна чи дві людини проскочить? Бо вони все одно дріб'язкові пішаки?»

Ну, якщо зважати його пріоритети, то це було цілком зрозуміло.

Збір доказів, ймовірно, був важливішою задачею. Тільки тоді буде можливо покарати тих, хто за цим стояв, і повністю ліквідувати Церкву Спасіння. Цілитися з самого початку в голову - це інстинкт полководця.

Але.

Серін злегка підняла куточки губ. Посмішка, яка аж ніяк не була невинною, розпливлась по її обличчю.

«Зрештою, переможу я».

Деон Харт не дізнається, хто за цим стоїть.

***

Переді мною були навалені горою документи. В повітрі стояв дивний запах олії.

Серед усього цього застигши стояв Круель, тримаючи одну руку коло грудей.

Запала тиша.

Я мовчки опустив погляд і оглянув його з ніг до голови. Його верхня частина тіла заціпеніла в досить незручній позі.

Він, мабуть, теж здивувався, тому його рука трохи відлинула, привернувши мою увагу. Я побачив кілька документів в ній.

— ...

— ...

Він кілька разів кліпнув у такому положенні, і, ніби помітивши мій погляд, прикрив документи рукою. Потім він подивився на мене і кинув факел, який до цього тримав у руці, у купу документів.

« ...?!»

Ні, зачекайте. Що він робить...?

У якусь мить усі документи охопило полум'я.

Я відчув, що пахло олією, то ось що це було!

Чорт забирай, нічого таким чином не можна буде врятувати. Я ледь зміг сюди потрапити, тож втрачати докази прямо на власних очах було несправедливо. Я просто не міг просто так все це залишити.

Я поспішно потягнувся рукою за палаючими паперами. Якщо просто потримаю їх в руках кілька секунд, це не має викликати сильного опіку. Все що мені треба було зробити, це схопити їх ось так, кинути на підлогу, а потім потоптатись ногами, щоб збити полум'я.

Але моєї мети не було досягнуто.

Мене схопили.

— Відпусти мене!

— ...

— Ти божевільний покидьку! Навіщо ти все підпалив!

Божевільний покидьок. Ідіот.

Що стосувалось простих громадян, я використав лицарів, щоб прогнати їх, де було керівництво храму я не знав. Мабуть, вже вибрались звідси і не повернуться деякий час.

Іншими словами, все, що залишалось, це зв'язатись із імператорським палацом і передати докази... Тоді якого біса?!

Хоча я щосили намагався скинути його руку з себе, це слабке тіло не могло вплинути на дії Круеля. Натомість, поки я боровся, моя рука торкнулась палаючого документа, і він одразу ж підняв мене та перекинув через плече.

— Трясця!

Я був такий до біса роздратований та злий.

Круель блокував всі мої рухи, і моє слабке тіло нічого не могло з цим вдіяти. Я хрипів від образи і гніву на них обох, але конкретна думка, яка промайнула в моїй голові, змусила мене зупинитись, ніби я був лялькою, якій обрізали ниточки.

Я відчув, як Круель дивився на мене, не розуміючи моїх дій, але...

— ... Герцог.

Він зупинився.

Як і я щойно, він також завмер на місці.

А потім знову почав йти, ніби нічого не чув, але було вже надто пізно. Я вже набув впевненості.

Так, це герцог.

Церква Спасіння, яка, як вважалось, мала впливового спонсора. Фіолетова тканина, що використовувалась лише тут. Жорстоке спалення документів.

За ким слідував Круель?

Чиїм символом був фіолетовий колір?

За винятком імператорської родини, хто був найвпливовішою людиною?

«Старб Іллюстер».

Лідер аристократичної фракції з фіолетовим волоссям та очима, якому служив Круель.

— Це...

— ...

Мій гнів вибухнув.

— Ти, виродку!

***

Чесно кажучи, я мало що пам'ятав після цього.

За словами Лієн, з кімнати повалив дим, потім двері в кутку відчинилися, і Круель вийшов разом із ним.

Круель ніс мене на плечі, а коли я спробував встромити кинджал йому в бік, він одразу ж кинув мене в сторону Лієн і зник.

— Я ніколи не бачила вас таким розлюченим.

— Справді?

— Так, ви так розлютилась, що навіть виблювали кров. Це мене так здивувало...

— Зрозуміло... це правда...

Я точно був дуже розлючений. Цікаво, я втратив ясність розуму через гнів?

Ні, навіть думка про це знову викликала в мене злість. Я навіть не міг сказати про те, що сталось. Не було про що говорити.

Розказувати про це Імператору марно, якщо немає доказів. Було б добре, якби мої слова не розглядали б як скиглення невдахи.

«Трясця бісовій матері, цей Круель...»

Оскільки він отримав документи, що я не зміг зробити, він буде визнаний переможцем цього змагання. Про що він, заради всього святого, спробує попросити Імператора? Не знаю, що саме, але просто сподіваюся, що це не матиме до мене жодного стосунку.

— Ох, а як щодо чаклунки?

— Вона повернулась.

— ... що?

— Вона сказала, що її робота виконана, тому вона повернеться додому.

Ні, оскільки не було більше причини тримати її поруч, правильно було відправити її додому...

— Ну...

— Ах, вона сказала, що причина, чому ви перемістились в те місце, була в тому, що ви ходили колами.

— Ні, це не так... що? Перепрошую?

— Здається, якщо обійти кімнату якимось чином, тричі ліворуч і двічі праворуч, це активує перехід. Можливо, ідея полягала в чомусь іншому, але хто знає. Було неочікувано, що граф, який ходив колами, переміститься.

— ...

— Це велика удача.

Я втратив дар мови. Тож саме тому я перенісся?

Ні, це зараз не важливо...

— Ви справді просто відпустили чаклунку? З порожніми руками?

Чаклуни — рідкісні істоти, тому краще, щоб до них ставились з турботою. Але що, як її відправили додому без жодної компенсації після наполегливої роботи?

— Дворецький надав їй винагороду та карету.

— Ох, то ось як.

Як і очікувалося від Ремембера. Завдяки цьому мене не пам'ятатимуть як безсоромного дворянина.

... У будь-якому разі, це трохи розчаровувало. Я саме хотів запитати її про прокляття.

— Дамо Лієн. В одному ви помилились, графа вирвало кров'ю через те, що він отримав сильний тиск на живіт, коли його несли на плечі.

— ...?

Я збентежено підняв голову.

Сріблясто-блакитне волосся, яке повільно переходило в білий колір з'явилось в полі мого зору.

Природним рухом, Ремембер пройшов повз мене і поставив тацю, яку тримав, на стіл. Я подивився на нього з приголомшеним виразом обличчя, але почувся голос, який, здавалося, повністю виключив мене із обговорення.

— Ах... Це не через гнів. Зрозуміло. Мабуть, я помилилась.

— Не можу сказати, що гнів взагалі не мав жодного ефекту, але головною причиною було інше. Не потрібно соромитися, якщо ви зробили неправильні висновки. Адже граф справді має крихке тіло.

— Крихке тіло...

Чому вона знову це повторила?

Назвати дворецького компетентним було зарано.

Зрештою, я не стримався і мовив.

— Ні, дамо Лієн. Чому ви повторюєте це знову і знову? І чому ти тут, Ремембере...

— Ох, вибачте. Я постукав, але відповіді не було.

Ремембер коротко вклонився, пропустивши слова про «крихке тіло», на які я хотів звернути найбільше уваги.

Я не міг більше нічого сказати через його ввічливу та бездоганну поведінку, тому клацнув язиком і подивився на піднос на столі. На ньому був відвар і записка. Угх, відвар... у нас ще залишилось трохи?

— ... Що це за записка?

Це була недбала записка, яка виглядала зовсім не так, як запрошення, які я іноді отримував.

Очі Ремембера звузилися.

Він помітив! Я не хотів приймати ліки, тому змінив тему! Як він це робить, все через досвід, набутий з віком?

Я просто дивився на нього, бо мене вкололи без причини, а він похитав головою, ніби нічого не міг зробити. Відповідь прийшла з ледь помітною посмішкою.

— Це записка від чаклунки. Перед тим, як піти, вона залишила повідомлення з проханням передати його графу.

— Від чаклунки?

Я пробурмотів це у розгубленості та потягнувся за запискою. Перш ніж відкрити її, я на мить завагався, подумавши, чи не використала вона щось підозріле на ній, але вагання було недовгим.

Принаймні, наскільки я пам'ятав, я ніколи не виявляв до неї серйозної неповаги.

Зміст записки був не таким довгим, як я думав.

[Прокляття — це не те, до чого можна ставитися легковажно. Щоб убити когось, необхідно віддати те, що має найбільшу цінність для того, хто заклинає. Це має бути жертва. Хіба ви, дворянин, змогли б пожертвувати своїм життям, щоб убити когось?]

Мої руки напружились. Я спокійно зім'яв записку, не змінюючи виразу обличчя, і кинув її у відвар поруч зі собою. Вона була білосніжною до цього. Записка просочилася темною водою і стала чорною.

Я мовчки спостерігав за нею і повільно обмірковував останнє речення записки.

«Чи можу я пожертвувати своїм життям, щоб убити когось?»

Це нісенітниця. Звичайно, що моя відповідь — «ні».

Гадаю, вона навіть передбачила мою відповідь і тому не записала метод накладання прокляття. Звідки вона знала, що я збирався запитати про це раніше?

Хто така, ця чаклунка?

Поки я міцно гравіював її ім'я в куточку своєї пам'яті, Ремембер обережно покликав мене. Коли я підняв голову, чорний відвар заповнив мій зір. Ні, я вкинув записку в нього, тож я не міг його випити, хіба ні?!

— Я попросив прислугу принести ще один. Немає сенсу намагатися уникнути цього ось так, тож перестань змушувати старого хвилюватись, та випийте його.

— ...

Ця штука справді мала неприємний смак.

Я взяв відвар тремтячими руками. Під невисловленим тиском погляду Ремембера я не міг не відкрити рота. Якраз коли я збирався відкрити рот, щоб проковтнути цю жахливу рідину...

У двері постукали.

— Заходьте!

Я обережно поставив чашку з ліками на стіл. Я, мабуть, мав такий щасливий вигляд, що Ремебер знову примружив очі та подивився на мене. У будь-якому разі, я був радий. Я привітав слугу, який зайшов.

— Що відбувається?

— Дехто із імператорського палацу прибув.

— Ах.

... Ах?

Моя голова, яка на мить заціпеніла, запаморочилася від цієї новини більше, ніж я очікував. Це була людина, яка навіть не була запрошена. Моє враження від слів прислуги про те, що хтось прибув особисто, було простим.

Час прийшов.

***

Я кілька разів відмовлявся, коли мене кликали, виправдовуючись непритомністю, тож певним чином це було щось, що я міг передбачити.

Однак, відправивши людей за мною і карету, мене позбавили вибору. Я ніколи не думав, що вони привезуть мене сюди.

Крім того...

— ...

— ...

Мені було цікаво, чому Круеля викликали зі мною в один час. Хіба вони не могли прислати за нами окремі екіпажі?

«Угх, як незручно».

Я заплющив рота й повернув голову прямо перед собою. Мені не тільки не подобалася ця ситуація, але й гіркий присмак все ще залишався в роті, тому мій вираз обличчя був не дуже приємним. Проклятий дворецький. Я ніколи не думав, що він дасть мені ліки та відправить геть. Я мав поспішати до імператорського палацу.

Ремембер схопив мене, коли я встав, і сунув відвар мені під ніс. І коли цей жахливий присмак повернувся до мене, моє обличчя неминуче спотворилося.

Однак це тривало лише мить. Коли я відчув погляд, спрямований на мене, я одразу змінив вираз обличчя і відвів очі до дверей.

«Давайте подивимося, що вигравірувано на цих чудових дверях...»

Там були коштовності та магічне каміння, вбудовані в них, але цей погляд все ще був зосереджений на мені.

... Мені стало спекотно. Чому він дивився на мене так, ніби в мене щось було на обличчі?

Погляд, що був спрямований на обличчя, повільно опустився, завмер на плечі, а потім опустився ще нижче і зупинився на певному місці.

Я помітив, куди він дивився, і повернув голову, щоб пильно поглянути на нього.

Так, мої руки були перев'язані. Я метушився, щоб вихопити документи з полум'я, які він підпалив, і зрештою обпікся. Трясця, я досі був злий, клятий ти покидьку.

— Куди ти дивишся?

— ...

Він дивився на мене порожнім поглядом і повільно відкрив рота, ніби хотів щось сказати.

Але ще до того, як було сказано перше слово.

— Його Величність просить вас зайти.

Коли двері тронної зали повільно відчинилися, ми обидва повернули голови вперед, ніби нічого не сталося.