Розділ 67 — Оголошення війни (2)

Це був обережний дотик, ніби спроба зцілити рану.

Але з якоїсь причини мені здавалось, ніби мене ось-ось схоплять за шию, тому в мене не було іншого вибору, окрім як залишатись нерухомим.

Крім того, ця мітка...

«Це не прокляття».

Звичайно, те, що це справа рук Диявола, було правдою. Однак це не було зроблено з метою ослаблення тіла або інших демонських мотивів, як думали люди в Імперії.

Як я вже неодноразово зауважував, моє тіло не ослаблене зовнішніми впливами, воно просто за своєю суттю слабке від народження.

Отже, цей знак — просто заклинання для відстеження мого місцезнаходження.

Тільки подумайте. Чому Король Демонів так слухняно дозволив мені повернутись до світу людей?

Незалежно від того, наскільки я був корисний у Царстві Демонів, зрештою, я залишався людиною, чиєю батьківщиною був світ людей. Хоча я слухняно залишався в Царстві Демонів без жодних скарг, хіба не було б дивно, якби мене не вразило повернення в світ людей?

Ось чому Король Демонів завжди використовував на мені заклинання відстеження, коли я йшов до світу людей.

«Так було, коли я тільки прийняв пропозицію Короля Демонів і повернувся до Імперії».

Коли я з великими труднощами сказав йому, що планую донести тіло Героя та повернутись до Імперії, Король Демонів наклав на мене це заклинання.

Він сказав, що це для моєї безпеки, щоб бути готовим у випадку несподіваного нещасного випадку... але зрештою, це означало, що якщо я не повернусь, за мною прийдуть.

Вдягнувши повідець на шию, я не міг нічого сказати проти і просто потяг тіло Героя назад до Імперії. Я стояв перед Імператором та іншими важливими фігурами Імперії, не усвідомлюючи, в якому стані знаходився труп Героя.

І оскільки я витратив забагато сил, щойно поклав тіло Героя на землю, не зміг стримати сліз, а також одразу закашлявся кров'ю.

У той час я був настільки зосереджений на тому, щоб привести свій зовнішній вигляд до ладу, що навіть не помітив, як їхній погляд опустився з мого обличчя і зупинився трохи нижче.

Небачена ніким раніше мітка і кривавий кашель. Холодне тіло Героя та його товариш, який зміг його повернути.

У певному сенсі, було природно, що їхні думки зійшлись на чомусь на кшталт: «Це прокляття Короля Демонів».

«Вони не стали б слухати, навіть якби я сказав, що це не так. І я не міг сказати вголос, що відтепер я став командиром армії Короля Демонів, тож я просто тримав язика за зубами...»

Тепер я просто сподівався, що мене не спіймають.

Була вагома причина обдурити навіть Імператора. Бо мені потрібен був привід, щоб повернутись до Царства Демонів.

Що б він подумав, якби я, людина яка ледве повернулась звідти живою і неушкодженою, вирішив вирушити туди знову? Звичайно, «Цей покидьок планує відкрито зрадити мене, чи не так?» Хіба це не те, що першим прийде на думку?

Тому я неявно визнав, що це прокляття, і додав умову, яка вимагала залишатися поруч з Дияволом, щоб його зруйнувати.

Отже, тепер вже було пізно пояснювати. Щойно Імператор дізнається правду, зрозумівши, що його обдурили, він власними руками відрубає мені голову. Це я міг гарантувати.

Тож моя відповідь була вирішена заздалегідь.

— ... Я зроблю все можливе.

Я, якого ніколи не проклинали, відповів чоловікові, який сказав, що хотів би зустрітись зі мною наступного разу, коли прокляття буде зняте.

***

— Територія Харт... Це неочікувано.

Ця земля не була йому корисною. Звичайно, якщо порівняти прибутки і збитки, її отримання скоріше вважалось виграшем, ніж програшем...

Герцог Старб Іллюстер глянув на Круеля, який, як завжди, не відповів.

— Тепер, коли я думаю про це, коли мені нещодавно пощастило зустрітись з почесним графом Хартом в коридорі імператорського палацу, він сказав, що прийшов, бо хоче повернути свою територію Імператорові.

Круель Харт також був там у той час.

Ні. Він там опинився раніше герцога, який прибув через хвилину і завів розмову з Деоном Хартом.

[Я чув, що граф також прибув, щоб зустрітися з Його Величністю. Чи можу я запитати, яка ваша мета?]

[Ах, є дещо, що я хотів би обговорити щодо території, яку я нещодавно отримав...]

[Це тому, що вам її недостатньо? Вона мала, або земля неродюча.]

[Ні, я просто хочу повернути цю територію.]

[Цікаво.]

Він лише відповів, що це цікаво, але насправді не став з'ясовувати, що то була за територія. Однак, якби Круель захотів провести розслідування щодо цього, не було б нічого, чого б він не зміг дізнатись.

Хіба не міг Деон Харт під «територію» в тій розмові мати на увазі «територію Харт»?

Герцог, який примружив очі та уважно розглядав вираз обличчя Круеля, невдовзі посміхнувся та похитав головою.

Бути цього не могло. Здається, він став надмірно чутливим через зустріч, яка мала відбутись трохи пізніше.

Можливо, йому просто було нестерпно від того, що маєток графа Харта опинився в руках людини, яка знищила його сім'ю.

«Він же не міг цього зробити заради Деона Харта, чи не так?»

Подумавши про це якусь мить, герцог посміхнувся Круелю.

Як завжди, він доброзичливо поглянув йому в очі, а потім заспокійливо промовив тихим голосом.

— Я не хотів робити вам догану. Це було незначне завдання, щоб винагородити вас.

— ...

— Сталось щось незвичне?

[Ти, покидьку!]

Згадавши крик і ставлення Деона в той момент, Круель повільно розтулив губи, які, здавалося, затвердли. Погляд зелених очей опустився до підлоги, і пролунав непохитний голос.

— Нічого особливого.

— Справді?

— ...

— Зрозуміло. Я з вдячністю прийму подарунок. Якщо бажаєте, я передам вам усі повноваження з управління маєтком Харт.

— ... Дякую.

Круель тихо закрив очі. Той голосний крик, наповнений киплячою злістю, все ще відбивався луною в його барабанних перетинках. Він ніяк не міг забути той момент, коли Деон зрозумів, хто за цим всім стояв.

[Тобі мабуть було весело грати зі мною? Чи не так? Ти, покидьку!]

На нього посипались всілякі прокляття і лайливі слова. Круель застиг на місці з момент, коли слово «герцог» пролунало.

Він помітив.

Він залишив вікно відчиненим не для цього. Він просто сподівався отримати відносно задовільний результат і піти, але ніколи не очікував, що Деон з'явиться і зможе вгадати особу людини, яка стояла за цим.

«Тепер, якщо згадати, він був доволі розумним з самого дитинства».

Нині це зовсім не радувало.

Все ще тримаючи брата однією рукою, він потягнувся до пояса іншою і схопив руків'я меча.

«Якщо герцог дізнається...»

Йому захочеться вбити цього хлопця, який дізнався особу керівника.

Кааанг! Полетіли іскри.

Круель, якому вдалося заблокувати атаку Деона з незручної позиції, поглянув то на палаючу кімнату, то на свого брата, а потім пішов геть.

Він тихо прошепотів Деону, прискорюючи швидкість кроків, щоб якомога швидше втекти з цього розпеченого простору.

— Якщо хочеш жити, не розказуй нікому про те, що тут бачив.

Деон розумний, тому зможе зрозуміти, про що не слід говорити.

І саме тоді, коли кинджал Деона мав ось-ось вдарити його в бік, Круель, який відчинив двері, побачив перед собою лицарку свого молодшого брата на ім'я Лієн і одразу ж відпустив Деона.

— ...

Герцог Старб, який тихо оглядав Круеля, не розуміючи, про що той думає, відвів погляд із природною посмішкою. Той самий м'який голос, що і завжди, наповнив кімнату.

— ... і Серін.

— Так, герцогу.

Жінка, яка чекала закінчення їхньої розмови в кутку, як і до цього, підвела погляд.

Жінка, яка охоче взялась за виснажливе завдання наглядати за Церквою Спасіння. Герцог з ніжністю подивився на неї.

— Дякую за твою наполегливу працю.

— ... Я просто зробила те, що мусила.

Відповідь пролунала із запізненням. Герцог продовжив говорити, незважаючи на це.

— Відтепер діємо дуже таємно і непомітно. Імператор не має дізнатись.

Існували слова, які відділяли від звичайних текстів Церкви Спасіння, і навчали їх лише справжніх віруючих, ніби промиваючи їм мізки.

Імператор — це гріх, герцог — спасіння.

Герцог — спасіння.

«Старб Іллюстер — це Спасіння».

В цьому була мета Церкви Спасіння.

Змусити людей сліпо вірити герцогу Іллюстеру.

Водночас погіршуючи суспільне ставлення до Імператора.

— Будь ласка, залиште це мені.

— Твої слова мене заспокоюють.

Посміхнувшись один раз, він обернувся.

В ту ж мить герцог стер існування жінки зі своєї свідомості і заговорив до Круеля, який чекав позаду.

— Тоді ходімо. Я запізнююсь на зустріч.

Він почав йти. Можна було почути звук кроків, які переслідували його на певній відстані.

Очі герцога, який йшов попереду, були такими холодними, що його попередня поведінка здавалась брехнею.

***

Коли герцог увійшов до конференц-залу, всі, крім Імператора, вже зібралися.

Аристократична фракція та імператорська фракція. Здавалося, що дворяни сиділи, ідеально розділившись на дві групи.

Хоча видовище було досить кумедним, герцог, природно, вгамував свій вираз обличчя та м'яко привітався.

— Мабуть, я запізнився.

Ці слова промовив голова аристократичної фракції та друга за впливом особа після Імператора. Представники аристократичної фракції почали махати руками.

— Ні. Його Величність ще не прийшов, тому зустріч ще не розпочалася.

— Ви прийшли якраз вчасно.

— Навіть порядку денного ще немає. Тож будь ласка, сідайте сюди.

Герцог послухав поради та сів за головний стіл на місце, яке було найближчим до Імператора з боку аристократичної фракції.

Обличчя представників імператорської фракції нахмурилися від його впевненої та природної пози, але вони нічого не сказали.

Бо, згідно з законом, він мав право сидіти тут. Просто він сам був такою людиною, що що б він не зробив, на нього дивились несхвально.

— ... Така раптова зустріч. Мені цікаво, в чому справа.

— Я також не знаю, в чому справа, але це має бути важливо. Його Величність не міг влаштувати таку велику зустріч без значної причини.

— Що ж відбувається?...

Справа була у війні.

Він не міг повірити, що вони досі не змогли збагнути, в чому справа, хоча й спостерігали за Імператором. Герцог стримав сміх, який намагався зірватися з його вуст.

Він повністю передбачав цю ситуацію ще в той момент, коли побачив окремий бюджетний план.

Навіть якби він не знав про підготовку бюджету, він все одно здогадався б, що зустріч буде пов'язана з «війною», ще з моменту, коли її скликали.

Адже мова йшла про «того» самого Імператора, хіба ні??

Найпростіший спосіб для того, хто зменшив свій родовід, довести свою кваліфікацію як монарха, — це повернути вістря меча, який він тримав, назовні.

Довести свою цінність завоюваннями.

«Це те, що він може робити найкраще, і...»

Тому що було б набагато краще, якби його пам'ятали як Імператора-завойовника, а не як корумпованого Імператора.

«Імператор-завойовник все ще заслуговує на похвалу за розширення своєї території...»

— Що ви думаєте, Ваша Високоповажносте герцогу?

— Ви маєте на увазі те, що я думаю про цю зустріч?

Він підвів голову й озирнувся навколо, у відповідь на питання, яке застало його зненацька.

Не лише члени аристократичної фракції, а й імператорської пильно дивилися на нього, ніби їм була цікава його відповідь.

— Так, цікаво, що Його Величність, хоче нам сказати...

— Ну, звідки ж мені знати глибину думок Його Величності?

— Ах...

Мабуть, насправді він чекав цього. Всупереч його розпливчастим відповідям, герцог ніби знав щось, а коли почулась його відповідь, що він теж не в курсі, почулись зітхання навколо.

Це були не ті люди, які готові повірити будь-чому, що вилітає з його вуст. У їхніх очах була ледь помітна впевненість і сумнів.

Мабуть, йому було слід відповісти відповідно їх очікуванням на цьому етапі.

Все ще демонструючи підозрілу посмішку, герцог додав:

— Однак, я чув, що королівство Іреон останнім часом зчиняє метушню. Можливо, це пов'язано з цим.

У конференц-залі запала крижана тиша.

Вона була йому до душі, тому герцог відкинувся на спинку стільця і на мить заплющив очі. На обережний поклик він повільно підняв повіки.

— Це означає... Ви кажете, що може розпочатись війна?

— Це просто здогадка.

Його слова не були прямим підтвердженням, але й точно не запереченням.

Щойно люди в кімнаті для переговорів замовкли, почувши його слова, з-за дверей почувся голос, що сповіщав про прибуття Імператора.

Щойно всі встали, двері відчинились, і Імператор у супроводі Немезеуса увійшов до кімнати. Він крокував уперед, ніби ніщо не могло стати йому на заваді, і всі на мить здригнулись від його лютої сили, а потім із їхніх вуст вирвалось одностайне вітання.

— Хай сяє Імперія.

— Усі, будь ласка, сідайте.

Пролунав тихий голос.

Ті, хто зайняв свої місця, й почули його голос, який навіть важко було вдати, що не розчув, рефлекторно подивились на обличчя Імператора.

Воно було абсолютно порожнім, але з якимось крижаним відчуттям. Це воно.

Усі присутні — це люди, які змогли вижити в імператорському палаці, де за кожен промах можна було не зносити голови. Вони змогли відчути настрій Імператора і зібратись. Якщо сказати щось не те, можна померти. Тому вони планували тримати язик за зубами якомога довше.

— Переш за все, я би хотів висловити свою вдячність усім вам, хто взяв участь у цій раптовій зустрічі, навіть попри свою зайнятість.

Звичайно, вони прийшли, адже ще кілька років тому одна людина втратила свій титул, не з'явившись через зайнятість.

— ... Я одразу перейду до суті.

— ...

— Через три дні я планую оголосити про початок війни.

— ...!