Розділ 68 — Оголошення війни (3)

Їх зібрали на зустріч не для того, щоб щось обговорити, а щоб поставити перед фактом.

Це саме по собі обурливо, але вже за три дні. Що це за нісенітниця!

Хоч вони й пообіцяли собі тримати язик за зубами наскільки це було можливо, після такого оголошення слова так і полились з вуст усіх присутніх.

— Лише два роки тому Ваша Величність оголосив про кінець війни. Чому ви знову збираєтеся воювати?

— Я оголосив про кінець війни, бо більше не було королівств, які могли б повстати. Але, схоже, лише за два роки було створено королівство, яке забуло як боятись Імперію.

Королівство Іреон.

Коли Імператор клацнув пальцями, слуга, що чекав, поклав документи перед кожним вельможею. Ті, хто прочитав їхній зміст, тихо застогнали.

Імперія точно не могла програти. Але це все ще війна. Хіба вони не втратять більше, ніж отримають?

Поки вони скреготали зубами через дурне королівство, засліплене наживою, та думали, як переконати Імператора, до їхніх вух долинула ще більш шокуюча інформація.

— А оскільки ми вже все одно починаємо війну, я планую просуватись далі із метою завоювання континенту.

— !?

— Я вже давно про це думаю. Було б краще зробити все одразу, коли будемо знищувати королівство Іреон.

— Ваша Величносте! Це...!

Це мета, яку було поставлено з моменту його сходження на монарший трон дуже давно. Що б не казали міністри, Імператор не мав наміру відступати.

Крім того, не лише королівство Іреон було зарозумілим у нинішній ситуації.

Після того, як новина про поранення Деона Харта тихо поширилася за лаштунками, ставлення інших королівств до Імперії стало більш розслабленим.

Ось яка була вага імені «Деон Харт».

«Воно того варте».

Скрутні часи народжують Героїв.

Протягом довгої Восьмирічної війни народилося багато «Героїв», але їхня слава марно згасла, аж до того, що втратила будь яку вагу.

Наприкінці війни в живих залишилося лише троє людей.

Деон Харт був останнім з них, хто прославився як Герой, і найвідомішим.

Це тому, що, на відміну від інших Героїв, кожен з яких мав своє власне поле битви, він подорожував різними землями протягом війни та грав активну роль на передовій у складі авангарду.

Спочатку так було зроблено, бо це був найкращий спосіб використовувати Деона Харта на той час, але незабаром подібна стратегія отримала неочікувані наслідки.

Страх перед кимось на ім'я «Деон Харт».

Окрім того, він мав унікальну зовнішність: червоні очі та біле волосся.

Чутки поширились, і ворогам він став відомий як сам диявол. Бонус полягав в тому, що його зовнішність була не тільки унікальна для ворогів, але й приваблива для союзників, що робило його відомим у багатьох відношеннях.

Як би там не було, завдяки його «славі», однією лише присутністю він вдвічі зменшував натиск противника та змушував більшість людей підсвідомо думати, що «більша частина військової сили Імперії належить Деону Харту».

Тому було природно, що інші королівства, які отримали звістку про поранення Деона Харта, поступово підняли голову.

«Це не має значення, бо це неправда».

Але це дратувало.

Щоразу, коли їх воля до життя відновлювалась, Імператору доводилось топтати її, вони піднімали голови — він знову притискав їх до землі...

Зрештою, його мета — завоювати континент, тож чи була якась причина робити це із разу в раз?

Тому він і вирішив покінчити із цим раз і назавжди.

Такий був висновок.

Звичайно, інші міністри були проти. Вони кричали: «Що це означає! Хіба це не те саме, що сказати, що випадково придбав будівлю, просто зайшовши в магазин за речами!»

Це треба було зупинити.

Їх думки змінилися. Навіть якщо війна з королівством Іреон неминуча, завоюванню континенту потрібно запобігти.

Дворяни з блідими обличчями почали поспішно говорити.

— Ще зарано завойовувати континент! Потрібно багато підготувати, а бюджет...!

— Усі основні приготування вже завершено.

Перед кожним вельможею було покладено акуратно організований бюджетний план, незрозуміло, коли він був підготовлений.

— Війна завдасть великої шкоди Імперії! Це обов'язково станеться, якщо вороги увійдуть на нашу територію та зруйнують її зсередини!

— Вам не потрібно хвилюватися про Імперію. Не думайте, що я про це не подумав.

— Ми ще не знищили Революційну армію! Небезпечно розпочинати війну, маючи внутрішнього ворога!

— Ось чому я вас покликав. Хіба нам не варто придумати план?

— Наслідки Восьмирічної війни ще не повністю вирішені. Громадяни Імперії будуть стурбовані. Тому задля стабільності Імперії...

— Чи вороги коли-небудь вторгалися в домівки громадян Імперії під час Восьмирічної війни? Так буде й цього разу. Вони будуть у безпеці.

— Я кажу про... психологічну тривогу...

Більшість слів, що пролунали після цього, були схожими.

«Заради громадян Імперії», «Будь ласка, утримайтеся від завоювання континенту», тощо.

Дворяни дуже добре знали, що було пріоритетним для Імператора.

Відповідальність.

Едуардо Десерт цінував обов'язок та відповідальність. Відтоді, як став Імператором, він ніколи не нехтував керуванням Імперією та піклуванням про її народ, навіть якщо йому цього не хотілось. Для того, хто називав себе тираном, це було недоречно.

Тож вони подумали, що якщо порушать тему Імперії та її народу, він міг би передумати, але Імператор був сильним супротивником, як і очікувалося.

— Заради Імперії?

Пролунав холодний голос.

Голоси, які, здавалося, могли досягти неба, раптово затихли. Всі замовкли, коли Імператор повільно встав. Його золоті очі, що оглядали вельмож, люто сяяли, немов у звіра, чия гордість була зачеплена.

У ту мить, коли вони це відчули і зрозуміли, що щось не так, Імператор загарчав і покликав герцога.

— Пане Іллюстере.

— Так, Ваша Величносте.

— Як ви вітаєте Імператора?

... Ах.

Куточки рота герцога піднялися.

«Не можу повірити, що він намагається вирішити цю справу таким чином».

Якщо вже він вирішив діяти так, це слід використати.

Він граційно встав, поклав руку на груди та вклонився Імператору. Голос, змішаний з ледь помітною посмішкою, м'яко вирвався з його вуст.

— Герцог Старб Іллюстер вітає «нинішню Імперію».

— Так.

Ніби це було очевидною річчю, Імператор відвів погляд. Він озирнувся на заціпенілих дворян і рішуче заговорив.

— Я і є Імперія.

— ...

— Невже той факт, що ви продовжуєте говорити про те, що турбуєтесь за Імперію, навіть після моєї відповіді, означає, що вважаєте мої слова безглуздям?

— Ми б не посміли!

— Ми просто віддані країні...

Здавалося, що напруга, яка навалилась на них, ось-ось мала вибухнути, тож звідусіль линули відчайдушні крики.

Якщо Імператор розгнівається, хтось обов'язково помре. Це не метафора, це реальність.

Вони виглядали так, ніби боялись, що їх голови полетять з плечей будь-якої миті, тому Імператор на мить закрив рота, а потім повільно заговорив із більш стриманим виразом обличчя.

— Я знаю про вашу відданість. Однак, якщо ви не хочете мене образити, краще утримуйтесь від зайвих слів.

— Матимемо це на увазі.

Вельможі схилили голови та подумки зітхнули. Вони повністю програли. Їм ніяк не вдасться переконати Імператора. Це було б помилкою. Імператор, мабуть, добре про це знав теж.

Як і очікувалося, Імператор сказав усе, що мав сказати, тому він встав і мовив так, ніби збирався завершити зустріч.

— Війна відбудеться. Ми проведемо ще одну зустріч пізніше, а поки ви маєте розробити план дій проти Революційної армії до того часу.

— ... Як накажете.

— І, пане Іллюстере.

Герцог кивнув, зустрівшись поглядом з Імператором. Він підняв куточки губ, нічого не кажучи.

Зустріч закінчилася. Дворяни, що зібралися, розійшлися з серйозними виразами облич, а конференц-зала спорожніла.

Герцог, який мав бути серед них, стояв обличчям до Імператора в іншій кімнаті.

Все ще з посмішкою на обличчі. Імператор, який дивився на герцога лютими очима, повільно відкрив рота.

— Герцогу.

— Так, Ваша Величносте.

— Завдяки вам мені вдалося впіймати натхненника Церкви Спасіння. За це я хотів би висловити свою вдячність.

— Я до цього не причетний, це все пан Круель.

Як і очікувалося, з ним було важко мати справу. Імператор насупився і пильно подивився прямо на герцога. Герцог також не розгубився і зустрівся з його поглядом з посмішкою на вустах.

Їхні погляди зіткнулися.

Імператор все ще довго й пильно дивився на герцога, припускаючи, що ніхто з них не бажає відвести очей, і виплюнув кілька слів.

— Виявилося, що за цим стояла людина, яка конфліктувала з герцогом всередині аристократичній фракції.

— Дворяни все ж залишаються дворянами. Кому б сподобалась втрата влади? Але мені шкода, що це виявилась людина з тієї ж фракції що й я.

Це було кумедно.

Герцог ніколи б не дозволив комусь піти проти нього. Оскільки він не міг відкрито атакувати фракцію Імператора, він, мабуть, обрав когось, хто його дратував в аристократичній фракції. Це було очевидно.

Залежно від людини, Імператор міг просто натиснути на неї, але якщо це був герцог, нічого не вийшло б. Як би він не намагався тиснути на нього, це буде марна спроба.

Але навіть це могло виявитись корисним.

— Я чув, що нещодавно трапилось дещо цікаве.

Імператор відкрив рота.

— Імператор — це «гріх», герцог — «спасіння».

— Це нісенітниця, яку поширюють невігласи, які нічого не знають. Церкву Спасіння знищено, тож вам більше не потрібно хвилюватися.

Чаанг!

Це сталося за мить. Герцог стулив рота і тихо опустив погляд, щоб побачити, що щось було спрямоване до його шиї, а потім знову подивився на Імператора.

Імператор вихопив меч Немезеуса, який стояв за його спиною й наставив його на шию герцога.

Він підняв куточки губ, демонструючи рідкісну саркастичну посмішку, і злегка підняв меч. Водночас голова герцога також підвелась.

— Звісно, це нісенітниця. Я більше схожий на «лихо», ніж на «гріх». Хіба ні, герцогу?

Коли він закрив рота, вираз обличчя Імператора на мить змінився. У нього був вбивчий вираз на обличчі, ніби він ніколи раніше не сміявся, ніби збирався його вбити.

— Я виглядав так кумедно в ваших очах?

Похмурий голос, сповнений гніву, пролунав... Повітря було стиснуте вбивчою жагою крові, що надходила з тіла Імператора.

З місця, куди був направлений меч, стікала кров. Фіолетові очі опустилися, щоб перевірити рану, а потім одразу ж зупинилися на Імператорі.

Герцог все ще посміхався.

— Ваша Величносте, ви не можете мене вбити.

Лихо не розрізняло, хто стояв перед ним. Але Імператор — так.

Отже, він не лихо.

Ось чому він прагнув його влади. Сперечатися з лихом не було сенсу, але це могло подіяти на Імператора.

— Герцог, здається, часто забуває, що я вже знищив одну герцогську родину.

— Як я міг?

— Ви думаєте, що я вагатимусь лише тому, що ви останній герцог, що залишився в Імперії?

— Ви, мабуть, не стали б вагатися з цієї причини. Але навіть так, Ваша Величність не можете мене вбити.

Навіть якщо справа була не в цьому, було багато причин, чому Імператор не міг вбити герцога.

«Ти думаєш, що я не зможу тебе вбити?»

«Ти не можеш вбити мене».

Вони обмінялись багатозначними поглядами. Зіткнувшись із золотими очима, сповненими гніву, герцог гордо посміхнувся.

Якщо він вб'є герцога, це обернеться проблемами для самого Імператора. Це викличе опір з боку численної знаті. У застосуванні будь-якої сили була своя межа.

Він хотів розпочати війну. Він хотів завоювати континент. Для цього він спочатку мав досягнути внутрішньої стабільності.

Імператор ніяк не міг ось так вбити герцога.

«Навіть якби він спробував би, то, ймовірно, зробив би це під час війни».

Звичайно, навіть так це було б непросто.

Чи має він відвести меча від шиї, чи знести голову?

Після тривалих сумнівів Імператор нарешті першим відступив.

Він забрав меч, повернув його Немезеусу та виплюнув наступні слова.

— Ви сказали, що я гріх, так? Але існує й інший.