Розділ 69 — Поворот колеса долі (1)

Війна Імператора, завоювання континенту, Царство Демонів, шпигування. Трясця...!

Повернувшись до резиденції графа, я впав обличчям на стіл в кабінеті та не зупиняв лайку і прокляття.

Не можу повірити, що мушу повернутись до місця, повного божевільних!

Я не міг не послухатись наказу Імператора, і моя рішучість теж була не достатньо сильною, щоб спробувати тікати від Імператора і Диявола до кінця життя, тому зрештою, я підняв голову із порожнім поглядом.

«Мені потрібно пакувати речі».

Мене вже нудило від думки, що мені знову доведеться жити з бомбами уповільненої дії навколо мене, але що я міг вдіяти? Супротивники — Імператор і Король Демонів. Ха-хах. Ха-ха-ха.

... Дідько.

— Угх...

— Майстре...?

— ...?

— Я прийшов до вас, почувши, що ви повернулись. Ви погано себе почуваєте?

Хлопець, зовнішність котрого була незвичною для цієї місцевості, визирнув з-за дверей.

Чорне волосся та темні очі. Більше схожий на жителя півдня, ніж півночі.

Отже... його звали Дан? Він пішов за мною з селища чаклунки і навчався володіти мечем... Але чому він тут? Щось сталось?

— Ні, все гаразд. В чому справа?

Я одразу випрямив спину та відповів, ніби нічого не сталось. Він помовчав мить, мабуть, тому, що моя поведінка була дивною, а потім повільно відкрив рота.

З невеликим ваганням, розтулені губи нерішуче виплюнули кілька слів.

— Я...

— Графе!

Ох. Здавалося, він прийняв рішення і заговорив.

Я подумки клацнув язиком, дивлячись на нього, чиї слова були раптово обірвані, а потім подивився на слугу, який раптово ввірвався до кабінету.

Я не став його сварити. Його обличчя і без цього виглядало блідим і жалюгідним. Якби я насварив його тут і зараз, я думаю, він би помер від серцевого нападу.

Більше того, слуги графського маєтку, зазвичай намагались суворо дотримуватись ввічливого поводження зі мною.

Отже, це мабуть означало, що сталось щось важливе, аж до того, що він навіть забув про етикет.

... Лайно.

— Та-та-там...

— Що там?

— Його Королівська Високість кронпринц прибув із візитом!

Ох, Його Високість кронпринц? Що ж, це важлива справа.

Ні, зачекайте хвилинку.

... Кронпринц?

— Чому він знову тут?

— Хік!

Чому він знову приїхав без жодного попередження?

Я схопився з місця і плеснув руками по столу. Одягнувши пальто, щоб виявити мінімальну ввічливість по відношенню до нього, я поглянув на слугу поруч, який панікував і продовжував повторювати «Вибачте!», ніби мантру.

— Де Його Високість кронпринц?

— Вибачте! Що? Ах, він у вітальні. Дворецький зараз з ним...

З якоїсь причини, хтось інший, а не Ремембер, прийшов мені доповісти про гостя, і виявилось, що це було тому, що інша людина була кронпринцом.

Навіть не почувши більше жодних слів слуги, я поспішно вийшов із кабінету.

Я зовсім забув про Дана, який стояв на тому ж місці і спостерігав за мною.

***

— Деон Харт вітає майбутнє Імперії.

— Так, вибач, що я так раптово прийшов сюди.

— Все гаразд.

Кронпринц Елпідій ледь помітно посміхнувся, дивлячись на почесного графа Деона Харта, який зміг спокійно привітати його, хоча це й був несподіваний візит.

Він також був спокійнішим сьогодні, ніж зазвичай.

Це було неминуче, адже тема, про яку він хотів поговорити, була трохи делікатною.

— Ти вирушаєш до Царства Демонів?

— ...

У цей момент погляд Деона швидко окинув кімнату.

Переконавшись, що нікого поруч немає, його погляд одразу ж зосередився на спадкоємному принці. Яскраво-червоні та золоті очі зустрілись.

Деякий час він дивився в червоні, сповнені обережності, очі, перш ніж його власні золоті пом'якшено розширились.

— Немає потреби так на мене дивитись. Ти справді думав, що я не знаю твоєї таємниці?

— ...

— Я наступний імператор. Враховуючи мій вік, якщо я і сяду на трон, то станеться це раптово, без належних процедур, бо з Його Величністю щось станеться. Тож, незалежно від того, коли я стану імператором, хіба не було б природно ретельно підготувати все, щоб я міг керувати країною без жодних проблем?

Іншими словами, це означало, що Імператор ділився всією важливою інформацією з кронпринцом.

— ... Вибачте.

— Ні. Було б дивно, якби ти був не насторожі.

У будь-якому разі.

Він сперся на спинку стільця та схрестив ноги.

— Я прийшов сюди, щоб сказати тобі те, чого Його Величність не зміг сказати, і, звісно, побачити тебе.

— ...

— Хіба мені не варто добре роздивитись обличчя, яке не зможу побачити деякий час?

— ...

Могло здатися, що він казав щось дивне, але це була правда.

Навіть якби він не прийшов сюди, щоб сказати йому цього, почесний граф Деон Харт подбав би про це.

Елпідій, який знав, що його інтелект вище за середній, неквапливо заговорив, підтверджуючи свої думки.

— Можливо, ти вже й так зрозумів, але Його Величність наказав, що якщо Король Демонів вирішить вступити в війну, ти повинен негайно повернутися.

— Добре.

— Що б не сталось.

— ...

— Ти маєш обов'язково повернутись.

Деон порожньо дивився на принца.

Неможливо було сказати, про що він думав, а його моторошні червоні очі нерухомо дивились на Елпідія.

На цей раз кронпринц не став уникати його погляду. Золоті очі, схожі на очі дикого звіра, в яких не відображалась й тінь посмішки, зустрілись з ними поглядом.

Після паузи Деон першим відступив.

— ... Матиму це на увазі.

Всупереч покірній відповіді, його очі дивно засяяли.

Кронпринц мовчки спостерігав за його очима, які були опущені і сховані від його погляду, а потім підвівся.

— Я завжди вдячний за твою наполегливу працю.

***

Елпідій був дуже зацікавлений у почесному графі Деоні Харті.

Ця цікавість мала як позитивну так і негативну сторони.

Хто такий Деон Харт?

Хіба він не той, хто зупинив Короля Демонів, повернув тіло Героя? Той, хто мав титул і звання «Герой?»

«Він також...»

Командир загону армії Короля Демонів.

Так, він Герой Імперії і командир загону армії Диявола одночасно.

Ось чому, як наступний лідер, як наступний імператор, Елпідій мав знати про нього більше.

Якщо замахнутись мечем, погано про нього знаючи, можна й поранитись.

«Я б хотів мати з ним дружні стосунки, а не примусові».

Зв'язок між людьми може бути міцніший за будь-які кайдани.

Він не знав, про що думав Імператор, але Елпідій завжди хвилювався про можливу зраду Деона Харта.

Оскільки більшість його володінь були тут, це було малоймовірно, але якщо його забезпечуть середовищем та перевагами, які перевершуватимуть те, що йому може запропонувати «світ людей»...

— Брате! Ти зустрічався із графом Хартом?

— ... Алетеє.

— Без мене.

Вона також хотіла побачити графа... Його роздуми на цьому зупинились. Елпідій одразу ж з привітною посмішкою підійшов до молодшої сестри.

— У мене не було вибору, адже мені потрібно було поговорити з ним про дещо важливе. Чому б тобі тоді не стати кронпринцесою, якщо це тебе турбує?

— Я ніколи не погоджусь на таку надокучливу позицію. Брате, будь ласка.

Він наказав слузі, який йшов за ним, приготувати чайний столик та повернувся до саду, йдучи тим самим кроком, що й Алетея. Він, природно, спрямовував її напрямок та переконався, що навколо нікого немає. Він знизив голос і тихо промовив.

— Після дядька та мене, ти наступна, Алетеє.

— Я знаю. Саме тому я вивчаю все, що мені потрібно вивчити. Брате, чому ти такий нетерплячий?

— ...

Чи був він нетерплячим?

Елпідій замовк, відчуваючи, ніби сестра якимось чином влучила у саму ціль.

Якщо згадати, останнім часом він справді був нетерплячим.

Член Революційної армії, якого раніше впіймав почесний граф Харт, зрештою, загинув, не встигнувши видати інформацію про їх базу, тому їм не вдалося досягти жодних значних результатів. І поки Революційна армія ще трималася, його дядько оголосив про початок війни. Більше того...

Тиша затягнулась на довше, ніж очікувалося, і він опинився в саду, навіть не усвідомивши цього. Стіл ля чаювання був приготований. Елпідій, який сів, повільно розтулив свої щільно стиснуті губи, які обережно кусав до цього.

Найбільша проблема, яка зробила його нетерплячим.

— У нашого дядька галюцинації.

Стан Імператора не такий задовільний, як очікувалося.

Імператору снились кошмари. Принц одразу зрозумів це. Він спробував покликати лікаря, але рішуча відмова дядька змусила Елпідія почекати й спостерігати.

Він ніколи не думав, що все дійде до галюцинацій. Насправді, йому снились кошмари вже досить давно, тому, можливо, це було цілком природно.

Кошмари Імператора... Вони почались, коли він зійшов на посаду монарха. Вони стали надзвичайно серйозними під час Восьмирічної війни.

«Зрештою, ось що сталось...»

Коли ж це почалося?

Ні, «коли» не важливо. Важливо те, що хоча він знав про все, він не... Це була його власна «дія» — не кликати лікаря.

Принц відчував провину. Але все одно не міг покликати його.

— Що? Ні, відколи... чи кликав ти придворного лікаря?

— Наш дядько заборонив.

— Але ж ми не можемо просто залишити все як є!

— Як нам зламати впертість дядька?

Що такого в тих людях, які вже померли?

Оскільки його живий дядько був для нього в кілька разів важливішим, принц знову відвідав його вдень і знову спробував переконати.

Але дядько був непохитний.

— Я нічого не можу вдіяти з патологічним почуттям відповідальності дядька.

— Ти маєш називати речі своїми іменами. Це не відповідальність, це провина.

— Так, провина.

Точніше, можна сказати, що це жахливе поєднання провини та відповідальності.

Елпідій, який пам'ятав свого дядька, який намагався взяти на себе відповідальність за мертвих, тихо зітхнув і подивився на Алетею з рідкісним, суворим виразом.

— Тепер розумієш, Алетеє? У нас немає часу.

Можуть виникнути великі проблеми, якщо занадто поспішати, але невеликий поспіх не зашкодить.

З того дня, як він помітив проблему з галюцинаціями, кронпринц отримав всю належну інформацію від Імператора. Тож, якщо виникне проблема, він зможе негайно взятися за справу та продовжити його роботу.

Принаймні для того, щоб Імператор міг розгулювати на полі бою досхочу, не турбуючись про інші справи.

Тепер залишається лише питання Деона Харта.

Спочатку, коли він ще нічого не знав, принц вважав, що це просто людина, яка завоювала довіру його дядька. Не було б нічого поганого в тому, щоб побудувати з ним дружбу.

Однак, тепер, коли вся інформація була викрита, перспективи не мали іншого вибору, окрім як змінитися.

«Зрештою, він командир загону армії Короля Демонів. Подвійний агент».

Звичайно, після цього він продовжував спілкуватися з ним невимушено, як завжди, але...

Сьогодні, коли його точка зору змінилась і він почав придивлятися до нього уважніше, щось ледь помітно стурбувало кронпринца.

«Точніше, варто сказати, що я дещо дізнався».

Елпідій завершив свою промову, думаючи про Деона, ставлення до якого не міг підтвердити, оскільки він викликав дивні почуття.

— ... Отже, Алетеє, зосередься на тому, що ти зараз вивчаєш. Я також зроблю все можливе.

— Ситуація така, що ми повинні хоча б спробувати зупинити війну...

— Наші переконання хоч раз спрацьовували до цього?

— ...

Саме так.

Як він і сказав, ці двоє кілька разів намагалися зупинити дії Імператора, які межували з самоушкодженням.

Якби їм це вдалося тоді, все б так не закінчилося.

Плечі Алетеї опустилися.

— ... Я постараюся якнайкраще...

Якщо не вдається допомогти своєму дядькові безпосередньо, можна допомогти йому опосередковано.

Для Алетеї та Елпідія Едуардо Дезерт — дорогоцінний член родини, тож вони не проти налаштувати весь світ проти себе.

[Вибачте.]

Принц підняв голову, згадуючи голос дядька, який досі звучав у його вухах.

На відміну від того дня, перед ним поставало надзвичайно ясне та чисте небо.

[Це моя провина. Я візьму на себе повну відповідальність.]

«Ні, тобі не потрібно цього робити».

Яка різниця, якщо він зараз відповість йому подумки?

Елпідій спокійно підняв чашку з холодним чаєм, нарешті відповідаючи подумки голосу дядька, який вибачався за те, за що не потрібно було вибачатися, і брав на себе відповідальність за те, що було не обов'язковим.

Відтоді минуло багато часу, і, намагаючись впоратись із тим, за що їхній дядько не повинен був брати відповідальність, вони зрештою звалили собі на плечі ще більший тягар.

Усі були молодими тоді. Бути молодим в імператорському палаці було злочином.

Чай був гірким на смак.