Розділ 70 — Поворот колеса долі (2)

Кронпринц пішов, залишивши після себе ці змістовні слова.

Провівши кронпринца та повернувшись до свого кабінету, Деон сів за стіл і взяв документи, ніби нічого не сталося. Всупереч його спокійній поведінці, його погляд, коли він розглядав документи, був трохи розфокусований.

Деон подумав, вдивляючись у куточок документа своїми блискучими яскраво-червоними очима.

«Що він знає?»

І як багато він знає?

Який Імператор мав намір, передаючи ці слова?

— ... майстре?

— ...

Він на мить заціпенів від голосу, який перервав його думки, а потім з тихим зітханням поклав документ, який тримав у руках.

Наскільки ж він був стурбований, щоб навіть не помітити його присутності?

Він подивився на Дана з безвиразним обличчям.

Коли його порожній погляд був спрямований прямо на нього, Дан, який миттєво встав з дивана та уважно його оглянув, злегка здригнувся і зробив крок назад.

— ... Ви в порядку?

Його голос трохи тремтів.

Відтоді як він опинився в цьому маєтку та почав навчався різним навичкам, його познайомили з історією про особистість власника, яка коливалася між крайнощами.

Насправді, він побачив цю його сторону власними очима ще коли попросив Деона взяти його з собою.

«Що ж, у біса, сталося?

Але зараз це був зовсім інший рівень, ніж тоді.

Атмосфера, яка таємничо надходила від нього, загострилася та була спрямована в усіх напрямках, ніби він хотів розірвати всіх навколо.

Як інакше він міг пояснити це відчуття, окрім як тим, ніби незліченна кількість лез була спрямована на нього, щойно він відкрив рота?

— ... Здається, ти хотів щось сказати.

— Так, так!

— Тоді кажи.

— Насправді, це не так важливо...

Чи справді нормально говорити йому це в такій атмосфері?

Дан, який розмірковував, чи варто було казати це, знову і знову подумки повторював свої слова, і врешті-решт не зміг встояти перед пильним поглядом Деона, тому щільно заплющив очі та заговорив.

— Чи можу я попросити у вас позичити мені трохи грошей?

— ... Що?

Голос, сповнений подиву, зірвався з його вуст.

Якщо він вже почав говорити, тепер йому обов'язково варто було закінчити свою думку. Якщо зупинитись на цьому, між ними виникло б велике непорозуміння.

Дан поспішно додав.

— Справа не в тому, що я жадібний до грошей. Я просто...

— ...?

— ... Я просто хочу зробити інвестицію.

Деон нахилив голову.

Він повільно встав зі свого місця, мовчки слухаючи слова Дана про те, що той віддасть весь свій прибуток, який отримає від інвестицій.

Він обійшов офісний стіл, сів на диван навпроти Дана, повільно схрестив ноги, нахилив голову та торкнувся куточку губ.

Це була дія, яка на перший погляд здавалась невинною, але його голос, який пролунав далі, був настільки низьким, що викликав мурашки по спині.

— Для початку, ти взагалі щось знаєш про інвестиції?

— ... ні.

— Тож, ти почув про це тут. Хіба це не дивно? Ти ж казав, що хочеш навчитись фехтуванню. Я не так зрозумів, чи дворецький не послухав мого наказу?

Яскраво-червоні очі сяяли криваво-червоним кольором.

Дан на мить забув як дихати під цим дивним поглядом, який викривав таємне божевілля його власника.

Очі, в яких перепліталась суміш всіляких темних, густих і моторошних емоцій, які змушували дихання стискатися, дивилися прямо на нього.

Хоча він затамував подих, на його губах почала розквітати посмішка.

Вона не була фальшивою. Очі Деона звузились від щирості цієї посмішки, але Дан не звертав на це уваги.

Бо він був справді щасливий.

«Якщо він — лихо, то так і має бути».

Зрештою, він не помилився.

Коли Дан розвіяв будь-які сумніви, він затремтів від неконтрольованих емоцій. Деон розпрямив ноги та нахилився вперед.

Як дикий звір, що полював на свою здобич, він сперся на стіл, відштовхнувся верхньою частиною тіла та наблизився до обличчя Дана.

Червоні очі, заполонивши все коло огляду Дана, повільно заховались під його прикритими повіками.

— Мені було цікаво, яка твоя мета. Ти сказав, що підеш за мною, але здається, тобі нічого від мене не потрібно.

— ...

— Навіть зараз. Все, про що ти мене попросив, це гроші для інвестицій. Навіть сказав, що віддаси мені прибуток, який отримаєш з цього.

Це навіть не можна назвати його власним «бажанням».

Деону сподобались емоції в його очах, тому він і взяв Дана з собою, але це не означало, що він взагалі не розмірковував про це.

Він нізащо б не пішов за незнайомцем, не маючи жодної на це причини.

Деон дуже добре знав цю істину, тому зробив два припущення.

— Поки що в мене є дві теорії.

— ...

— Те, про що ти хочеш попросити, настільки грандіозне, що ти, можливо, спочатку намагаєшся отримати мою довіру.

— ...

— Або, можливо, твоя мета сама по собі — слідувати за мною.

Деон повільно випрямив спину та повернувся в вихідне положення, обпершись на спинку дивана.

На його губах була багатозначна посмішка.

— Я не буду питати про те, як ти обдурив мешканців маєтку та чому навчився від них.

— ...!

— Крім того, ти сказав, що хочеш заробити більше грошей?

***

Ремембер увійшов до кімнати, несучи якісь папери.

Він невимушено привітав мене, але оскільки я все ще був приголомшений, бо не оговтався від шоку через раптовий візит кронпринца, його наступні слова здивували мене ще більше.

— Оскільки ви покликали цього старого, значить, що ви прийшли до висновку.

— ?

— Гадаю, ви вирішили зайнятись інвестиціями, чи не так?

— ... інвестиціями?

В мене з'явилось відчуття ніби дух, що спонукав мене до втечі з дому, повернувся. Чому він раптом заговорив про інвестиції?

Поки я втрачав глузд через це, мене раптово ніби блискавкою вдарила думка.

Навіть я, кого не цікавили інвестиції, добре знав, що якщо помилитись з вкладеннями, можна втрапити в халепу. Тож що це значило?

Я вже збирався запитати про більше деталей, але дехто мене перебив.

— Так, майстер сказав, що довірить мені гроші.

Оце дивина! Це сказав Дан? Відколи він тут? А точніше...

Що я сказав?!

— Зрозуміло. Це непогане рішення. Я особисто підтвердив навички Дана.

Ці люди говорили про щось, що здавалось дуже важливим, без мене. Чи варто мені збожеволіти та втрутитися, щоб зупинити їх просто зараз?

Якраз коли я переводив очі з одного чоловіка на іншого, намагаючись зрозуміти ситуацію, дещо привернуло мою увагу.

Документ, який тримав Ремембер.

Справа не в тому, що сума в ньому була шалено великою. Швидше...

— Ці документи... здається сьогодні їх незвично небагато...

— Ах, ви про це. Це все завдяки Дану.

Знову цей Дан.

На відміну від початку, коли Ремембер досить обережно ставився до нього, поки мене не було, зараз він подивився на Дана теплим поглядом і почав говорити речі, про які я не знав.

— Побачивши купу документів, він сказав, що хоче допомогти, і попросив поради, тому я навчив його лише основам, і він дуже добре виконав роботу.

Кажучи це, він чомусь дивився на мене.

З якоїсь причини мені здавалося, що я чув голос, який каже: «Краще, ніж граф». Мабуть, мені просто здалось.

Тож він був доброзичливим до нього тепер?! Тому що документів для обробки стало менше?

— Ми навіть змогли виявити неефективні системи та змінити їх, щоб вони стали більш продуктивними. Ось результат.

Його палець вказав на стопку паперів переді мною.

На відміну від того, що було раніше, з нинішньою кількістю документів можна легко впоратись за чотири-п'ять годин.

... бути не може.

Я підняв голову. Я зустрівся поглядом з Ремембером, у якого був щасливий вираз обличчя.

Замість того, щоб запитати прямо, бо я хвилювався, що можу розчаруватись, маючи певні очікування, я обережно поставив запитання поглядом.

«Це справді все?»

«Так, це все».

— ... він пройшов.

Ці слова просто виникли нізвідки.

Тепер я розумів, чому Ремембер був таким доброзичливим.

Цього хлопця не можна відпускати! Той, хто спробує його вигнати, має бути побитим.

— Тож... хочеш, щоб я дав тобі гроші?

— Так.

— Добре. Роби, що хочеш. Ремембере, розподіли бюджет.

— Ах...! Дякую. Я вас ніколи не розчарую.

— Тоді йди.

Неважливо, досягне він успіху чи невдачі. Ремембер дасть йому стільки грошей, щоб він не страждав, навіть якщо втратить їх.

Враховуючи, що Ремембер не пішов, мені здалося, що він ще щось мав сказати.

Звісно ж, щойно Дан пішов, продовжуючи дякуючи мені до самого кінця, Ремембер поклав тонку стопку документів на стіл.

Хоча їх кількість зменшилася, я все ще ненавидів паперову роботу. Я тихо зітхнув і сів перед ним.

Як тільки я взяв верхній документ, одразу ж почув пояснення дворецького.

— Передачу території Харт завершено.

— Ах...

Це те, що про що він хотів сказати? Мій вираз обличчя одразу спохмурнів.

Від моменту, коли територію в мене забрали до самої її передачі, яка відбувалась згідно з процедурою. Я почувався гидко. Ніби я погодився на це.

«Ні, це правда, що я погодився, але все ж».

Я не хотів більше нічого чути, тому просто кивнув і змінив тему.

Однак, оскільки Ремембер був моїм дворецьким, я мав сказати йому, куди йду.

Я не мін сказати, що йду до Царства Демонів, але зникнути, не сказавши ні слова, теж не міг.

— Мене знову не буде деякий час.

— Справді? Здається, ви нарешті тільки відновились. Шкода.

І він це казав, дивлячись на мої темні кола під очима? Чи цей втомлений вигляд — ознака відновлення?

Однак, враховуючи, що він не запитав мене, куди я йду і з якою метою, маю сказати, мені пощастило.

Я знову торкнувся своїх потемнілих очей і зітхнув.

— Я вирушу, як тільки все буде готове. Тож, будь ласка, займись приготуваннями якомога швидше.

— Чи можу я вважати, що термін подорожі буде приблизно таким самим, як і минулого разу?

— Так.

— Добре.

Ремембер, який вже збирався піти, вигукнув «А!» і обернувся, ніби про щось згадав.

— Цей хлопець на ім'я Дан, якого ви привели.

— ... так.

Той, через якого піднялась тема інвестицій.

Він казав, що тільки хоче навчитись володіти мечем, але він також навчився паперової роботи, і якщо навіть цього було недостатньо, захотів зайнятись інвестиціями.

Звичайно, я не кажу, що це погано, що він навчився бухгалтерського обліку, але коли я знову про це думаю, то відчуваю, ніби мене надурили. У будь-якому разі, це трохи дивне відчуття.

— Як наказав граф, я стежив за ним, щоб побачити, чи є щось в ньому підозріле, але не помітив жодної незвичної поведінки.

— Що?

— Я не впевнений, чи це тому, що він все ще намагається здобути нашу довіру, чи тому що справді нічого підозрілого не має на думці...

— Що?

— На особисту думку цього старого, це, мабуть, останнє.

Ні, зачекайте хвилинку. Я наказав це? Спостерігати за ним? Коли?

І «особиста думка» дворецького. Це була буквально дуже суб'єктивна думка. Доброзичливість так і стікала з його очей.

— Він досить талановитий у фехтуванні. Я чув, що він не геній, але досить вправний.

Він майже як дідусь, шалено люблячий свого онука.

Як він підкорив Ремембера лише за допомогою паперової роботи? Він такий вправний, чи це я просто такий поганий у веденні паперової роботи...?

— Перш за все, він явно має найбільший успіх у бухгалтерській роботі. Я впевнений, що ви це помітили.

— Ах, так.

Побачивши скорочену документацію, я навіть дозволив йому взяти мої гроші.

Було трохи незручно, але я не шкодую. Я повинен був зберегти цей талант. Особливо, якщо все, що він хоче, це довірити йому частину грошей.

... Ще нещодавно я думав, що Ремембер зможе владнати все сам... але тепер, коли я дивлюся на це, мені трохи не по собі.

— У будь-якому разі, цей хлопець на ім'я Дан здається досить приємною дитиною.

Він же не думає, що я даватиму йому багато грошей тільки тому, що той приємний, чи не так...?

Я не міг не дивитися з підозрою на цього захопленого своїм «онуком» дідуся.