Розділ 71 — Поворот колеса долі (3)

Незважаючи на те, що це було трохи тривожно, Ремембер, безперечно, був чудовим дворецьким.

Я взяв свій багаж, який дворецький таємно та швидко приготував для мене, одягнув свою дорожню мантію і спустився сходами маєтку.

Коли я спустився на перший поверх, Ремембер, який чекав біля входу, тримаючи віжки коня, вручив мені разом із ними стріли та лук з гумовими кульками замість наконечників. Я мовчки прийняв їх.

Якщо він раптом спитав би мене, навіщо це мені лук зі стрілами, я сказав би, що мене чекає багато битв.

Як і очікувалося, щойно я сів на коня, дещо сталось.

— Графе!

— Я чув, що ви їдете? Ви знову залишаєте нас?!

— Хіба це не занадто жорстоко піти, навіть не попрощавшись!

— Ні, більше того, я чув, що Його Величність знову бере на себе відповідальність за нас. Хіба ви не могли хоча б цьому запобігти?!

Хлопці, одягнені в білі лицарські мундири, бігли здалеку.

... Мені просто треба забиратись звідси.

Ці божевільні собаки. Я навіть не хочу уявляти, як вони можуть вкусити мене.

Я швидко копнув коня в бік. Оскільки головні ворота вже були відчинені, втеча не становила труднощів. Дякую, Ремембере!

Але вони не з тих, хто так просто здається.

Я плавно виїхав з міста і скакав полями, коли, як і очікувалося, почув позаду цокіт копит кількох коней.

— Графе!

— Зупиніться!

— Якщо ви слухняно зупинитесь зараз, кровопролиття не буде!

— Ловіть його!

— Забирайтеся з дороги, божевільні!

За спиною в повітря піднявся товстий шар пилу. Я закричав про себе від видовища, що нагадувало пухку хмару.

Ці божевільні! Де дама Лієн? Її лорд зараз у небезпеці!

— Хлопці! Зупиніться негайно!

— ... ах.

Вона була там. Вони просто не слухали її.

Я озирнувся зі стомленим виразом обличчя, побачивши, як ще один кінь гнався за мною із грізною силою на невеликій відстані від табуна коней.

Торкнувся сагайдака зі стрілами, який взяв з собою. Вийняв стрілу.

Натягнув стрілу на тятиву і, не зменшуючи швидкості галопу, повернув верхню частину тіла та прицілився в голову коня, що біг попереду.

Оскільки замість наконечника стріли була гумова кулька, шкоди це не мало завдати. Якщо не бути обережним, можна впасти з коня, але враховуючи, якими монстрами були ці лицарі, не думаю, що це справді небезпечно для них.

Або вони уникнуть небезпеки самостійно, або інші люди подбають про це.

— Графе! Мені не подобається ні Імператор, ні імператорський палац! Його Величність і генерал надто страшні!

Кого цей хлопець хоче затягти в могилу разом з собою цими словами?

«Ой, я промазав!»

Я хотів поцілити коню в голову, але зрештою влучив хлопцеві в лоб!

Голову хлопця, якого могли звинуватити в образі імператорської родини, відкинуло назад. Рука, що міцно тримала віжки, раптово ослабла, і тіло завалилось набік.

Це була запаморочлива сцена, де його могли затоптати копита коня, що їхав прямо позаду, але чиясь рука встигла підхопити його, перш ніж він впав на землю.

— О! Впіймав!

— О, чудово!

— Ха-ха...

— Хах.

— ... Це огидно, тож чому б тобі не зійти з дороги зараз?

— Ти думаєш мені подобається ось так сидіти в тебе на колінах? Відпусти! Я візьму віжки.

Поки одна людина відверто веселилась, інша перебувала в хаосі.

Шлях коня, який втратив вершника, пересікся з іншими кіньми.

В одну мить він опинився на шляху коней, що рухались по прямій лінії, а в другу зіштовхнувся з іншими і падав, тож було природно, що інші коні, ніби доміно завалювались один за одним у сум'ятті.

— Аааааа!

— Вау! Я зміг ухилитись!

— Ви бачили мої неймовірні навички падіння?

На землі ті, хто благополучно приземлився, уникнувши тих, хто падав на них зверху, були вельми собою задоволені.

— Ідіоти, я перший!

— Угх!

Інші хлопці, що залишились в сідлі, перестрибнули через тих, хто впав, і продовжили мене переслідувати.

Якби це були ті хлопці, яких я знав, то в ту мить, коли один із них упав, вони б не змогли нічого вдіяти і всі б упали разом, але вони змогли так відреагувати...?!

Звичайно, лише мала частина, але все ж. Чого ж ще вони навчились в імператорському палаці?

Я радий, що Ремембер приніс багато стріл.

Похваливши чудову підготовку дворецького, я знову натягнув тятиву.

***

Деон Харт покинув резиденцію графа по таємному наказу Імператора.

Герцог Старб Іллюстер, який почув цю новину від інформатора під час розмови, поглянув на людину перед ним.

Йому раптом повідомили цю інформацію. Якщо його передбачення правильне, його реакція, ймовірно, буде...

— Ви сказали «Деон Харт». Гадаю, ми можемо скористатися цією можливістю, щоб дізнатися, куди він прямує.

Крім того.

— Мені доведеться відправити кількох людей.

— Ми не можемо дозволити собі створювати вам проблеми, Ваша Світлосте. Оскільки ми досі перед вами у боргу, цього разу ми відправимо когось із свого боку.

Очі герцога розширилися від передбачуваної реакції. Зловісні фіолетові очі ховалися за повіками.

— Дякую. Я не пам'ятаю, щоб робив щось варте відплати.

— Тепер коли ви це кажете, мені нічого сказати. У будь-якому разі... Мене це трохи тривожило. Можна запитати, як ви отримали цю рану на шиї?

— Ах.

Він рефлекторно торкнувся своєї перев'язаної шиї.

— Нічого особливого. Це просто дратівлива дитина влаштувала істерику.

— У вас є племінники?

— Ну, я говорю про те, про що ви сказали раніше.

Ця розмова була марною. Не було причин її продовжувати. Герцог відкрито змінив тему.

Інший чоловік не був особливо зацікавлений, тому слухняно дотримався зміненої теми.

— Ах, до речі, що ви мали на увазі, коли казали, що Імператор оголосив, що збирається завоювати континент? Я не смію сумніватися в словах Вашої Високоповажності, але все ж мушу запитати, чому?

— ...

— Чому ви кажете нам нічого не робити?

Чоловік, який сидів навпроти герцога, поставив запитання, поправляючи позу, ніби збирався вислухати все, що б герцог не сказав.

Він недарма був лідером Революційної армії. У кімнаті запанувала напружена атмосфера, характерна для людини, яка звикла вести за собою народ.

До подібного він вже звик, адже часто зустрічався з Імператором.

Герцог примружився через ту саму атмосферу, якої він не міг досягти, навіть якщо дуже старався, а невдовзі посміхнувся і почав говорити тихим голосом.

Ніби він намагався повернути втрачену ініціативу, його унікальне відчуття присутності почало поступово заповнювати всю кімнату.

— Революційна армія не повинна робити серйозних дій, доки Імператор не поглине половину континенту.

— Але чому...!

— Коли війна досягне моменту, коли Імператор не зможе зупинити її за власним бажанням, це буде саме той час.

Посада лідера Революційної армії — це не те, що може обійняти дурень. Цей чоловік, Даніель, тримав язика за зубами.

На той час, як Імперія поглине половину континенту, інші королівства вже почнуть діяти. Навіть якби вони повільно приймали рішення і залишались нерухомими якийсь час, ситуація почала б змінюватись на той момент.

Тому що вони, мабуть, відчули б загрозу. Вони не могли просто проігнорувати цю ситуацію. Це означатиме, що навіть якщо Імператор буде задоволений результатом кампанії і захоче зупинитись, він не зможе легко це зробити.

Щоб поповнити війська, втрачені в попередній війні, Імператор стягне більшу частину армії, окрім мінімальної кількості, що залишить для захисту палацу.

У той час, навіть якщо революційні сили будуть лютувати в Імперії, їх буде нелегко придушити. Бо не буде достатньо людей, щоб їх зупинити.

— ... Як і очікувалось від вас, герцогу. Будь ласка, вибачте.

Переконаний Даніель відступив, і Старб зробив свій хід.

Мабуть, за Деоном Хартом вже стежить хтось із Революційної армії. Було б добре, якби їм все вдалось, але Імператор не може бути таким простим супротивником.

— Ви сказали, що він вже вирушив? Хай там що, за ним точно вислали мух для нагляду. Потурбуйтесь про них і повертайтесь. Переслідувати почесного графа Харта не варто, просто вбийте мух.

Він не спонукав Революційну армію до дій без причини. Адже повстанці, які слідують за Деоном Хартом, все одно загинуть.

Йому було шкода революційних солдат, які скоро помруть, але не було жодної вагомої причини для нього їх зупиняти.

Його мета — не що інше, як повалення Імператора.

«Він буде дуже засмучений, якщо людина, яку він відправив супроводити графа, не повернеться».

Неважливо чи виживе повстанець чи ні. Якби він повернувся живим, це б означало, що він зрадив герцога, а якби помер — це сталося або після завершення завдання або задовго до цього.

Герцог посміхнувся, думаючи про Імператора, який був би дуже засмучений, і віддав наказ Круелю.

— Якщо ви підете слідами Революційної армії, знайдете когось, хто отримав наказ від Імператора стежити за Деоном Хартом. Убийте його. А якщо вдасться непомітно переслідувати Деона Харта, перевірте, куди він йде, а потім повертайтесь.

Знайти людину «яка стежила за безпекою графа» було досить легко, оскільки він займався вбивством повстанців, які слідували за ними. Круель, який вбив чоловіка в масці за наказом герцога, підняв голову.

В результаті кров, що бризнула йому на щоку, стекла по лінії щелепи та впала на землю, але його погляд залишився непохитним і зосередженим на одному місці.

Вдалині було видно, як Деон йшов в ліс, після того, як залишив коня, на якому їхав.

Він боявся, що залишить сліди?

Круель, який деякий час дивився йому в спину, ступив у ліс перед тим, як Деон зник за деревами.

Коли відстань між ними стала достатньою, щоб Деона все ще можна було розгледіти, Круель також зник між деревами лісу.

Скільки ж часу пройшло?

...

Круель вийшов із лісу.

Та сама постава та вираз обличчя, як завжди. Зеленоокий чоловік, чиї думки не можливо було прочитати, озирнувся на ліс, з якого він вийшов.

На мить Круель обернувся. Знайшов коня, прив'язаного на певній відстані, сів на нього та поскакав до місця, в яке йому наказали повернутись.

Можливо, через настання осені вітер посилився та сильно бив по обличчю.

...

— Ви тут? Ви добре впорались зі своєю роботою?

— Так.

— То ви змогли дізнатись, куди прямує Деон Харт?

— ...

— ...

— ... На той момент, як я закінчив роботу, Деон Харт вже зник. Вибачте.

***

— Він пішов.

— Хах.

— Він справді пішов.

— Він нас покинув.

— У мене навіть синець на лобі.

— Зважаючи на те, що ви встигаєте тріпатись язиком, у вас здається багато вільного часу. Тож гайда ще десять кіл по тренувальному майданчику.

— Ах, капітан!

— Ми помремо!

— Ви занадто шумите! Якщо продовжуватимете в тому ж дусі, додам ще десять кіл, тож стуліться і біжіть!

Лієн, яка люто віддавала накази, щоб змусити лицарів замовкнути, зітхнула та подивилась на хмарне небо.

Темне небо, яке виглядало так, ніби ось-ось піде дощ, здається, уособлювало її почуття, роблячи їх ще більш гнітючими.

Лієн знову зітхнула та опустила голову. Два ясних ока, незважаючи на її пригнічений стан, були сповнені урочистості та сяяли рішучістю.

Причина, чому її лорд пішов, навіть не попрощавшись, мабуть, полягала в тому, що вона досі була такою ненадійною.

Отже...

«Я стану більш надійною лицаркою до нашої наступної зустрічі».

Тверда рішучість лицаря, яку ніхто не міг почути, безшумно розвіялась в повітрі.

***

Церква Спасіння була знищена. Спасіння не було.

Шія, що сиділа перед порожньою ділянкою, що повністю згоріла, залишивши після себе лише обвуглені залишки, збентежено дивилась в порожнечу. Її погляд був розмитим, ніби вона намагалась уявити Церкву Спасіння, коли та ще була в порядку.

Кап кап.

Холодні краплі дощу падали на неї. Одна чи дві краплі, що впали з неба, перетворились на проливну зливу, що сильно била по всьому її тілу, ніби нагадуючи їй, що варто схаменутись.

Навіть під час сильної зливи Шія не могла легко прийти до тями. Бо Церква Спасіння мала стати її першим і останнім прихистком.

Існував світ, де теплий хліб і чиста вода завжди були в достатку, а людям не потрібно було остерігатися оточуючих.

Їй здавалося, що на мить їй наснився теплий сон. Було б краще, якби це справді був лише сон. Шія могла впасти в ще більший відчай, бо спопелілі залишки перед нею показували їй, що це не було сном.

Адже тепер, вона навіть мріяти була не в силах.

Їй нічого не хотілось робити.

Хотілось просто померти ось так.

Перед дитиною, яка відкинула будь-яку надію, зупинились чиїсь ноги.

— Шіє.

— ...

— Як довго ти збираєшся залишатись у такому стані?

— ...

— ... Будь ласка, Шіє.

«Будь ласка, хоча б дай мені відповідь».

Здавлений голос благально пролунав поряд.

Дивлячись на Шію, яка все ще мовчала, Пол стиснув і відпустив поділ її сукні біля стегон з похмурим виразом обличчя.

Його охопило непереборне почуття жалю. Йому не слід було приводити її до Церкви Спасіння.

Можливо, було б краще жити, як завжди. Такі безглузді припущення знову і знову наповнювали його думки.

« ... Ні, ні».

Ці покидьки Криваві Лицарі, Деон Харт, Імператор...!

Так, якби не Імператор, якби він не втрутився, нинішньої ситуації не сталося б.

Зрештою, у всьому винен Імператор.

Проблема полягала у високопоставлених особах, які незграбно втручались, нічого не знаючи про нетрі.

В очах Пола з'явився гнів. Гнів поглиблювався і перетворювався на люту ненависть, яка невдовзі стала холодним та загартованим почуттям обов'язку.

«Я приєднаюсь до Революційної армії».