Розділ 72 — Поворот колеса долі (4)

Тільки тоді Шія підняла голову.

Пол стулив рота, поглянувши на неї порожніми очима, які, здавалося, дивилися на Шію, але не бачили, і на його обличчі з'явилася спотворена посмішка. Яскравий голос пролунав з напруженням.

— Ходімо зі мною.

Будь привітним, але не прив'язуйся. Чи не так?

Пол посміхнувся, згадавши неписані правила, що поширювалися в нетрях.

«Вже надто пізно».

Він вперше знайшов дитину, молодшу за нього, в нетрях.

Спочатку це була цікавість та інтерес, але незабаром це перетворилося на особливу емоцію, яка застрягла в куточку його серця.

Чи так би це було — мати молодшого брата чи сестру?

Це було небезпечно. Ще до того, як зміг визначити, що відчуває, Пол інстинктивно зрозумів це.

Ось чому він трималася на відстані. Пам'ятаючи правило не виявляти ніжності до інших, він крутився поруч із нею і лише зрідка допомагав, коли вона опинялась в небезпеці.

Навіть якщо це так, яка в цьому користь?

Тепер він знав, що це за почуття.

Він вже прив'язався до цієї дитини ще до того, як встиг встановити кордони, але тепер не було причин ігнорувати її.

Він простягнув руку Шії.

— Ходімо разом, Шіє.

— ...

— Будь ласка...

— ...

Відповіді не було. Пол зустрівся поглядом з Шією і повільно відвів руку з напруженим виразом обличчя.

Він опустив голову, ніби намагаючись приховати свої почуття. Губи, які він сильно кусав до цього, щоб стримати емоції, повільно розгладились через кілька секунд.

— ... добре.

— ...

— Ти можеш продовжувати жити так і далі. Якщо не підеш, програєш лише ти сама.

Зрештою, його голос не став голоснішим, а навпаки перетворився на бурмотіння.

Закінчивши говорити, Пол обернувся. Він пішов розлючений, як колись.

На відміну від того часу, Шія не погналася за ним, і він так і не повернувся, щоб допомогти їй.

Пол, який повільно крокував, зрештою зупинився перед чоловіком. Поки він дивився на ніс свого черевика й мовчав, над його головою пролунав дружній голос.

— Ти прийшов сам? Хіба ти не казав, що приведеш свою молодшу сестру?

Не маючи стійкості до прояву доброзичливості, він врешті-решт підняв голову. Коли Пол зустрівся з очима, такими ж добрими, як і голос чоловіка, сльози полилися дощем.

— ... О боже.

Прозора рідина капала йому на ноги. Даніель, злякавшись, швидко дістав хустку і витер обличчя Пола.

Йому було так шкода, що дитина, яка була ще такою маленькою, вже стільки пережила в цьому світі і тихо проливала сльози, не видаючи жодного звуку, тому він не міг нічого сказати і просто витер сльози хлопця, перш ніж ніжно обійняти його.

— Вибач. Вибач. Я сказав дурню. Я помилився. Мені слід було поставити питання мудріше, чи не так?

— Хник...

— Все гаразд, все гаразд...

Він повільно поплескав хлопчика по спині, поки той тремтів, ніби не був знайомий з теплом іншої людини. Тремтіння поступово вщухало.

— Так, так, все буде добре.

— ... Угх.

— То й що, що твоя молодша сестра не пішла з тобою? Ти ж можеш стати сильнішим і захищати її, правда?

— ... Так...

Він відповів тихим голосом.

Деніель, який оглянув обличчя Пола, щоб побачити, чи заспокоївся той, посміхнувся і зробив крок назад.

Здається, сором нарешті наздогнав його. Знову глянувши на яскраво-червоне обличчя дитини, він стримав сміх і заговорив.

— Тоді ходімо?

***

Як завжди, під темним небом з трьома місяцями, Рірінель, командирка Одинадцятого загону армії Короля Демонів, сиділа на стіні замку, бовтаючи ногами з похмурим виразом обличчя.

На великий жаль для її лейтенанта, її невдоволення досягло свого апогею.

Це тому, що той, кого вона хотіла побачити, досі не повернувся, але інші — приходили юрбою!

Зазвичай, до Замку Короля Демонів заходили рідко, а якщо це й ставалось, це був офіційний візит.

Незапланований вхід означав, що особа була або зловмисником, або високопосадовцем, якому дозволено вільно входити до Замку Короля Демонів.

Типовим прикладом «високопосадовця» був би «командир загону», тому вона вибігала щоразу, коли відчувала реакцію бар'єру, зведеного навколо замку...

«Командир Дев'ятого загону Тровер та командирка П'ятого загону Óрел. І лейтенант Óрел, Дерніван... от і все».

Вона все ще була розчарована, але ще більше засмутилась, коли Тровер пробив стіну замку своїм тілом і увійшов, навіть не торкнувшись воріт, сказавши, що використає магію, щоб пройти.

Будь він проклятий, яка ж це магія! Він щойно зламав стіну силою! Вона точно сказала, що якщо хоче, може спробувати пробити її бар'єр «магією»!

«Óрел знову принесла щось дивне і намагалась поговорити зі мною, тому я втекла...»

Це нормально ділитися цікавою інформацією, про яку дізналась, але якщо сказати їй щось не так, вона буде продовжувати питати: «Чому?» Тому краще було просто втекти.

Крім того, розмова з нею могла затягнутись на вічність.

«Дерніван також не знає, як з нею бути».

«Ах, я сумую за вами, пане Аруте...»

Вона просто дивилась на нічне небо, малюючи образ Демона Арута в своїй уяві. У якийсь момент Рірінель розширила очі та підстрибнула.

Бар'єр видав реакцію. Напрямок — північні ворота!

Місце, де вона зараз знаходилась було у західної стіни, тож це недалеко.

Скільки б разів вона не розчаровувалась, вона не могла не відчути проблиск надії, що повернувся до життя. Рірінель одразу схопила мітлу поруч із собою та стрибнула зі стіни замку.

Її зустрів сильний вітер, і її маленьке тіло наближалося до землі із тривожною швидкістю.

Безпосередньо перед тим, як зіткнутися з землею, вона сіла на мітлу, швидко розвернулася та злетіла вгору.

«Так, мене насварив Король Демонів за необережне використання магії».

Навіть коли вона вирушила привітати Óрел з Тровером, вона полетіла за допомогою магії та отримала догану.

Тому що реакція бар'єру була відчутна не лише заклинателю, а й охоронцям. Якщо б вона трохи зачекала, їй би все одно повідомили про особу гостей, тож це марна витрата магії.

Магія — це про порушення правил світу. Світ, який не може терпіти відвертого порушення своїх правил, посилає Героя.

Зрештою, чим більше магії використовується, тим ближче наближається час народження Героя, але лише Король Демонів точно знав, скільки саме його залишилося.

Король Демонів, мабуть, відчув, що час трохи скоротився завдяки використанню магії.

Рірінель, згадавши холодний вираз обличчя Короля Демонів, знизала плечима, а потім випрямилась, ніби нічого не сталось.

«Отже, цього разу я використовую мітлу як транспортний засіб».

Якби цього разу прибув Демон Арут, хіба Король Демонів не спустив би їй це з рук?

Поки вона думала про це та се, Рірінель дісталась північної брами.

Трохи далі від північних воріт, Рірінель заклопотано озирнулася, щоб знайти людину, на яку відреагував бар'єр.

Їй не було потреби довго блукати в пошуках.

Вдалині, з боку лісу, хтось прямою лінією йшов до замкової брами.

Хоча на ньому була не чорна мантія, характерний символ для декого, а звичайний дорожній плащ, було неважко розпізнати його особу.

Те саме стосувалося і вартових.

— Бути не може...!

— Не панікуй, просто розслабся! Якщо ми помилимось, то помремо сьогодні.

Було чимало демонів, які загинули, бо образили командира загону.

Навіть якби це були інші командири загонів, це було б серйозно, але мова йшла про командира Нульового загону, про якого було найменше інформації.

Звичайно, зважаючи на його плащ, можна було лише висунути певні припущення, але їх єдине життя було в небезпеці, щоб залишати все на таку слабку надію.

Якщо прибулий справді був Нульовим командиром, вони не мали уявлення, як з ним поводитися, тому зрештою, могли зробити лише одне.

Діяти мудро!

Перш за все, дотримуватись правил, щоб не було виявлено жодних недоліків, і якщо ця особа виявить хоч найменший дискомфорт під час огляду, просто відпустити її.

«Але, все ж, будь ласка, хоч би це був не командир Нульового загону...»

Тим часом він простягнув руку перед вартовими та відкинув капюшон свого плаща.

В результаті їхні прості бажання були жорстоко розтоптані.

Під місячним світлом було видно біле волосся, а криваво-червоні очі дивились прямо на них.

Хоча вони ніколи раніше його не бачили, його зовнішність була їм знайома.

Навіть перебуваючи у Замку Короля Демонів він завжди залишався лише у внутрішньому місті, тож мало хто бачив його обличчя наживо. Але всі знали, як він виглядає, тож як би хтось міг його не впізнати?

— Демон Арут.

— Підтверджую.

Командир Нульового загону Демон Арут.

Об'єкт поваги та страху для демонів повернувся.

Чийсь беззвучний крик пролунав у небі.

«Пан Арут!»

***

Коли я покинув маєток, виникли невеликі проблеми зі скаженими собаками, але я все ж благополучно дістався до Замку Короля Демонів.

Як і очікувалося, оскільки це було Царство Демонів, командири загонів постійно полювали на монстрів, і все ж мені довелося зіткнутися з численною їх кількістю по дорозі...

Кінчиками пальців я ніжно торкнувся мітки на шиї над ключицею.

Заклинання відстеження місцезнаходження, вигравіруване самим Королем Демонів.

Певним чином, було природно, що демони обходили мене стороною завдяки цій магії, просякнутій енергією Диявола, тому я думаю, що це можна розглядати як своєрідний екстремальний пропуск.

«У будь-якому разі, мені здається, я відчув на собі погляд, перш ніж увійти до Царства Демонів...»

Здавалося, що позаду був якийсь шум...

«Мені просто здалося?»

Я безпечно дістався до Замку Короля Демонів без жодних серйозних інцидентів, тому, ймовірно, це була просто моя уява.

Минуло чимало часу відтоді, як я останній раз був у Царстві Демонів, тому, мабуть, я дуже нервував.

Тепер, якщо подумати, я так хвилювався, що нещодавно неформально заговорив до вартових. На щастя, вони, здається, цього не помітили... але, чесно кажучи, я нервував.

Однак, говорити без тремтіння голосу було межею.

Царство Демонів, до якого я ледве встиг звикнути, поки перебував в Імперії, знову стало незручним. Ні, воно мене налякало!

«Ймовірно, знадобиться деякий час, щоб звикнути, тому поки що не варто зустрічатись із командирами загонів...»

— Пане Аруте!

Гей! Я злякався!

Маленька дівчинка упала з неба з мітлою.

Мене роздратувала поява знайомого обличчя. Чому? Єдині обличчя, які мені знайомі у Царстві Демонів, належали небезпечним особам.

«Ні, у Царстві Демонів взагалі немає нікого, хто не був би небезпечним».

Командирка Одинадцятого загону Рірінель.

— Давно не бачились.

— Так! Минуло чимало часу! Вже пізно про це згадувати, але я чула, що коли вас відправили захищати місто, ви не тільки зробили це ідеально, але й повністю знищили монстрів! Як і очікувалось від пана Арута!

— Ах, так.

Я чув про це.

Але маю сказати, що пам'ять про ті події повністю зникла. Я втратив її після випивки, а коли прийшов до тями, мене вирвало кров'ю.

Згідно з тим, що сказали Ед, мій лейтенант, та Бен, лікар, на мене напали, коли я намагався пробитися крізь монстрів, і відкинули на два метри.

— Ох, так! Ви не поранились?

— ...?

— Ну... Я хвилювалась, коли отримала сигнал, що намисто, яке я вам дала, зламалось. Я рада, що ви в безпеці.

— Ох, зрозуміло...

Намисто?

— А-а! Звичайно, я не сумніваюсь у здібностях пана Арута... Я просто...

— Ні, не в цьому річ...

Тепер, якщо згадати, намисто, яке мені подарувала Рірінель, якимось чином зникло, чи не так? Якщо приблизно згадати той час, то здається, це талося ще до того, як я поїхав до Імперії...

Ймовірно, на кордоні зі світом людей, коли я вирушив туди, бо з'явився новий Герой. Схоже, воно загубилось в хаосі.

Але воно зламалось? Хіба вона не казала, що воно точно врятує моє життя хоча б раз? Воно не могло так легко зламатися.

... У будь-якому разі, це краще, ніж казати, що я його загубив.

— ... Воно було дуже корисним. Дякую.

— Ах... ах ні, ні! Я зроблю ще одне! Якщо вам щось потрібно, будь ласка, скажіть мені коли завгодно!

Чого я боявся? Мабуть, я зробив крок назад, не усвідомлюючи цього. Рірінель, на обличчі якої так і читався оклик «Ой!», швидко зібралася з емоціями, прокашлялася та змінила тему.

— Як пройшла місія? Ох, мені просто цікаво, чи все добре. Я не намагаюся дізнатися, яку місію вам дали...

— Я втомився.

— Га?

Я втомився. Зокрема, знищення Церкви Спасіння було справді жахливим.

— Я зіштовхнувся з псевдорелігійною організацією, яка планувала щось погане. Я зустрів багатьох людей, які сліпо в це вірили.

— ...?

Ах, у Царстві Демонів немає поняття релігії?

Насправді, демони вірили і слідували лише за своїм творцем, Королем Демонів...

Те, що я пішов у світ людей, не було таємницею. Це не мало великого значення, доки не розкриваєш деталей місії, але це було складно пояснити.

Однак, дивлячись на знак питання в очах цієї дитини, було важко пояснитись. Зрештою, я спробував пояснити це найпростішими словами, і вона кивнула, а потім промовила:

— Ах... це дурість. Замість того, щоб довіряти таким безглуздим речам, краще вірити у пана Арута...

— Ха... що?!

— Га...? Тепер, коли я думаю про це, мабуть, це добре? Релігія Арута... Культ Арута...

— Гей...?

Здається, вона бурмотіла про щось дуже зловісне.