Розділ 73 — Повернення до Царства Демонів (1)

— Рірінель...?

— О так! Це нічого, пане Аруте!

— Не здається, що це нічого...

— Хе-хе, але що тоді?

— ...

— Ох, звісно, якщо це пов'язано з місією, вам не потрібно щось казати...!

Я ж не замовчу про це зараз, чи не так?

Але що я можу зробити проти командира загону? Зрештою, я зітхнув і розпакував багаж, який ніс.

Чесно кажучи, я був досить здивований, коли розпакував багаж, щоб дістати їжу.

Про що ж, заради всього святого, знає Ремембер?...

— Ого, це ж печиво?! Я ніколи раніше не бачила нічого подібного!

Він поклав мене навіть кілька гарних сувенірів.

За виключенням форми, це печиво, яке можна легко роздобути навіть у Замку Короля Демонів. Очі Рірінель блищали, коли вона дивилась на мене, ніби її захоплювало те, що вона побачила подібне вперше.

Ну, не те щоб я не розумів її реакції. Мабуть, так. Це дуже гарне печиво у формі квітки, якого не існує у Царстві Демонів.

Щоб отримати прихильність, я передав пакет печива Рірінель.

— Це подарунок.

— О...? Справді?! Дякую!

У такі моменти вона справді виглядала як безпорадна дитина.

— О боже мій, який подарунок...! Я ніколи не думала, що такий день настане в моєму житті...

— ?

Хоча здається, що вона іноді казала дивні речі.

Вона виглядала такою невинною та щасливою, що важко було повірити, що вона командирка армії Короля Демонів. Вона дістала печиво, поклала його до рота, а потім почала йти.

Вартові воріт, що стояли неподалік, стежили за нами ще з самого початку. Ймовірно, не через мене, людину без магічної сили, а, мабуть, через Рірінель. Хоча на перший погляд вона могла здаватися дитиною, зрештою, вона командирка загону.

Вірна моєму наміру покинути це місце, Рірінель негайно послідувала за мною.

— Ви йдете прямо до Короля Демонів?

— ... Мабуть, так.

Я не хотів йти, але що я міг вдіяти? У мене не було іншого вибору, окрім як піти.

Рірінель, не підозрюючи про причину мого непоспіху, яскраво посміхнулася та кивнула, ніби все було добре.

— Я проведу вас найкоротшим шляхом!

***

На відміну від інших садів Замку Короля Демонів, доступ до центрального саду був завжди обмеженим. Вхід дозволено лише Королю Демонів, командирам загонів та тим, кому це дозволив сам Диявол.

Однак, протягом тривалого часу хтось відвідував центральний сад, який був занедбаний, бо ні Король Демонів, ні командири загонів часто туди не заходили.

— Імперія напала на королівство Іреон?

Запитав Король Демонів, сидячи перед столом посеред саду та ліниво піднімаючи чашку з чаєм.

— Вони не зупиниться на цьому. Мета Імператора — завоювати континент. Королівство Іреон — лише наріжний камінь для цього.

Чоловік із золотим волоссям, блискучим, як сонячне світло, з гострими вухами та білосніжною шкірою, відповів. Блакитно-зелені очі дивилися прямо на Короля Демонів.

Як і слід було очікувати, особа перед ним, яка була зовсім не схожа на демона, належала до іншої раси. Те саме стосувалося й всіх інших присутніх тут.

Раси, які є ані демонами, ані людьми, а лише згадувались в книгах.

Варто уточнити дещо: оригінальна назва цього місця, де проживають демони і де сходять три місяці в небі — не світ демонів. «Царство Демонів» — це просто назва, дана по тій причині, що демони були найпоширенішою расою та займали найбільшу площу.

Давним-давно, ще до того, як народилася «раса демонів», тут жили інші численні види. Назва цього місця в той час була «Безодня».

Назва, яка, здавалося, була давно забута, досі жива. Що це означало?

У Царстві Демонів, а точніше, у Безодні, все ще існували інші раси.

— Що тобі не подобається?

Король Демонів злегка підняв брови, ставлячи чашку на стіл.

— Неможливо, щоб хтось на кшталт Короля Фей приїхав аж сюди, щоб збрехати, тож повірмо йому. Але мені цікаво, чому ти прийшов до мене і сказав це. Хіба тебе цікавить людський світ?

— ... не думай, що ми дурні лише тому, що нещодавно змінилися покоління. Ми відповідальні за кожен клан. Ми знаємо, що як тільки Імперія завоює континент, наступною ціллю буде це місце.

Якщо бути точним, їхньою ціллю будуть «демони Царства Демонів».

Якщо люди почнуть ступати сюди в ім'я знищення демонів, це буде лише питанням часу, коли вони дізнаються про існування інших рас.

У такому разі, вони будуть наступними після демонів.

З точки зору Короля Фей, який цінував плинність світу та природи, він не може бути задоволений демонами, які є нічим іншим, як «помилкою світу», але стабільність клану важливіша за його огиду до них, тому у нього не було іншого вибору, окрім як прийти сюди ось так.

— Тож, ти кажеш мені не помирати?

— Я хотів сказати, щоб ти не завдавав шкоди моєму клану, даремно померши.

Король Демонів засміявся від холодних слів.

Однак, на мить сміх затих, і сильний тиск огорнув весь сад.

— Добре, це все добре, але чи не можна говорити ввічливіше? Я знаю, що феї ненавидять демонів, але навіть так, ти блідий наче смерть...

Сто двадцятирічний Король Фей, чиє лице від початку розмови було блідим, ледь помітно закусив губу. Король Демонів, який дивився на нього бездушними очима, повернув голову.

Вождь Гномів, Королева Русалок, Королева Вампірів.

Вожді кожного племені, яким було від семиста до восьмиста років, боролися за виживання під надзвичайним тиском.

— Оскільки я займаю позицію рівноправного «вождя», я не хочу жодних почестей. Хіба ви не можете просто перестати говорити так самовпевнено? У будь-якому разі, справи в наші дні...

— ...

Цокнувши язиком і похитавши головою, Король Демонів глянув на тих, хто не міг відповісти через тиск, і зітхнув.

— ... Ось і все. Що ж робити з цими дітьми?

Тиск зник.

Король Фей насупився, ніби його гордість була зачеплена, але Король Демонів удав, що не помітив цього, і встав.

Була важливіша робота зараз, ніж виховання нерозумних дітей. Бо він щойно з'явився.

— Ти сказав, що Імперія напала на королівство Іреон, так? Це добре.

Мітка відстеження місцезнаходження, яке він вигравірував, сповістила, що «він» прибув сюди.

— Інформатор, якого відправили до людського світу, щойно повернувся.

— Я знаю цього «інформатора».

Ніби він не збирався так легко змиритися, Король Фей продовжував зберігати свій зухвалий тон і продовжив:

— Він людина. Це робить його ідеальним шпигуном, але є дещо, на чому я хотів би зупинитись.

— ...

— Чи заслуговує ця людина на довіру?

— ... Ну.

Він, неквапливо крокуючи, увійшов у вхідні двері саду. Король Демонів посміхнувся, поклавши руку на двері...

— Поки він тут.

— ...

— Він буде дуже надійним.

***

— Ласкаво прошу. Попри те, що я дуже радий твоєму прибуттю, є багато речей, про які я хотів би запитати.

Король Демонів привітав Деона з розкритими обіймами, торкнувся його ключиці, ніби перевіряючи мітку, і, природно, почав кудись вести його. Погляд Деона слухняно притягнувся до його руки, яка торкнулась мітки. У якийсь момент вона стала тоншою.

Напрямок, у якому вони прямували, вів до центрального саду.

Центральний сад був розташований поруч із теплицею, щоб легко контролювати вхід та вихід сторонніх. На відміну від інших садів, доступ сюди контрольований, тому це місце, де навіть сам Диявол не часто гуляв.

Деон, який дивився на спину Короля Демонів, спостерігаючи за цим рідкісним видовищем, одразу опустив очі, нічого не кажучи. Зрештою, у саду, куди він прибув, Король Демонів запропонував йому сісти і одразу почав ставити запитання.

— Імперія... і королівство Іреон. Я чув, що на нього напали. Мета Імператора — завоювати континент, чи не так?

Деон, який тихо стояв, не сідаючи на стілець, наданий Королем Демонів, і оглядав представників різних рас навколо, повільно кивнув.

— Так.

Він не хвилювався, чи почули вони його.

Навіть якщо була можливість поговорити наодинці, мала бути причина, чому його сюди привели та ставити запитання перед іншими.

— Який наказ тобі дав Імператор?

— Стежити за Королем Демонів і не дати йому втрутитися в цю ситуацію.

— І?

— Якщо Король Демонів вирішить вступити у війну, він сказав мені повернутися, незважаючи ні на що.

— Гм, зрозуміло. У будь-якому разі, ми почекаємо й подивимось, поки Імператор поглине більшу половину континенту, тому нам не потрібно зараз звертати на це багато уваги.

Король Демонів, який удавав, що стурбований, погладжуючи підборіддя, невдовзі підвів голову й звернувся до Деона. Характерні темні очі Короля Демонів м'яко вигнулися, і пролунав дружній голос.

— Чи є ще щось, що ти хочеш мені сказати?

— Я виявив магію в світі людей.

— Га?

Очі Короля Демонів розширилися, ніби він почув щось несподіване.

Деон міг легко прочитати емоції, відверто виявлені в його широко розплющених очах. Диявол був збентежений.

Правильно, збентежений... От що це було. Чисте здивування, без жодного натяку на «гнів, що хтось використав магію в людському світі» за бажанням.

Деон, який уважно розглядав його вираз обличчя, повільно відкрив рота.

Його червоні очі були спрямовані прямо на Короля Демонів, а голос був спокійним, ніби він нічого не помітив.

— В одній будівлі використовувалася магія, а не чаклунство.

— Ах, справді?

— ...

— Добре. Дозволь мені провести розслідування.

На цьому вони зупинились.

Король Демонів спокійно простягнув руку. Погляд Деона був наполегливим, ніби він щось відчував, але жодне слово не виривалося з його щільно стиснутих губ.

Йому більше не було що сказати, тому Деон нарешті обернувся. Губи Короля Демонів, які так і не розкрились, доки Деон не попрямував до виходу із саду, повільно розсунулися, щойно той опинився перед дверима.

З його неквапливо відкритого рота вирвалося щось зовсім не пов'язане з попередньою розмовою.

— Рух твоєї лівої руки здається неприродним. Дай Бену оглянути тебе.

Голос був надзвичайно дружнім.

— ... Добре.

Червоні очі, що дивились на нього, слухняно відвели погляд. Замість того, щоб сказати щось більше, Деон відчинив садову хвіртку.

Деон зник, і настала коротка тиша. Тим, хто її порушив, був ніхто інший, як Король Фей.

— Ти хочеш провести розслідування?

Холодний сміх розсіяв тишу і неквапливо розлився по всьому саду.

Він, який сміявся так холодно, що аж дрижаки брали, пильно подивився на Короля Демонів з серйозним обличчям, ніби питаючи, коли той сміявся останній раз.

— У світі людей. Хто ще може користуватися магією?

Демони, по суті своїй, слідували за Королем Демонів. Було б абсурдно думати навіть про незначне відхилення.

— Ти, чи не так?

— Де твої манери?

— Це зараз важливо?

— Але це не значить, що ти маєш право втручатись.

— Хіба ти не боїшся майбутнього?

Король Фей не зміг подолати свого розчарування і нарешті закричав.

Як той, хто чутливо відчував плин світу, він не міг не знати напевно.

Світ готувався.

Рано чи пізно світ надішле Героя. На відміну від минулого, він створить такого Героя, який буде небезпечним для Короля Демонів. Ні, якщо приготування були таких масштабів, це буде Герой, який «точно вб'є» його. Однак, Король Демонів міг як знати, так не знати про цю ситуацію.

— Чому я повинен боятися майбутнього?

— ... Що?

— Немає причин боятися. У будь-якому разі Герой з'явиться і я зійдусь із ним в битві. Це те, що відбувалось досі. Зараз немає причин боятись.

— Ха...

Сміх вибухнув, але він був недовгим.

Король Фей з холодним виразом на обличчі підвівся без жодних вагань.

— Так, це не моя справа. Роби, що хочеш. Мені байдуже.

На цьому зустріч закінчилась.

Хоч йому це не подобалось, Король Фей продовжував думати про нього, як про вождя раси, яка виступала кимось на кшталт першої лінії оборони. Він подумав про людей, які можуть увірватись сюди і спробувати встромити меча в серце Королю Демонів.

Король Фей без вагань покинув сад, намагаючись вигадати рішення.

Інші також слухняно встали, нічого не кажучи, хоча й виглядали незадоволеними, бо Король Фей сказав те, що вони теж хотіли або мали сказати.

— Ходімо. Сподіваюсь, ви належним чином розберетесь із монстрами. Останнім часом вони блукають поблизу нашої території.

— ... Я подбаю про це.