Розділ 74 — Повернення до Царства Демонів (2)

Я йшов по коридору Замку Короля Демонів, прямуючи до своєї кімнати.

Хоча я давно не був у Замку Короля Демонів, я не мав наміру блукати тут без причини. Було б неприємно зустріти якихось диваків по дорозі.

Наприклад...

— ... Пане Аруте...?

— Ах.

... Хієна чи когось схожого.

На мить запанувала тиша, ніби час завмер. Не в змозі подолати незручну мовчанку, я обережно підняв руку, щоб привітатися, але...

Дзинь!

Хієн незграбно впустив горщик з квіткою, який тримав, і замість того, щоб привітатися, він внутрішньо жахнувся і зробив крок назад.

Дивна рослина звивалась, помираючи, серед уламків розбитого квіткового горщика, видаючи безпорадні звуки «Кііі!»

— ...

Так, Замок Диявола був саме таким місцем. Чому я повернувся сюди, щоб насолоджуватися багатством та славою? Хіба я не можу знову просто втекти у світ людей?

Я заціпенів і просто дивився на нього, але раптом перед моїми очима з'явилася тінь.

— Пане Аруте! Ви повернулись!

— О, ем... так.

Я знаю, що ти щасливий, тож чи можеш ти, будь ласка, не робити такого обличчя? Хіба не відчуваєш, що щось не так?

Мабуть, я був у стані психічного шоку, коли дивився то на дивну рослину на підлозі, то на яскраве обличчя Хієна...

— Ках-кх!

Зрештою я почав кашляти кров'ю.

— П-п-пане Аруте!

Хієн заметушився. Він навіть не міг доторкнутися до мене і просто нервово бігав переді мною. Якби було тільки це, все було б добре.

Але проблема була в іншому.

— ... Пане Аруте?

Мій лейтенант Ед, який проходив повз, помітив мене в такому стані.

— Пане!

— ...

— Нарешті я вас знайшов! Ви в порядку?! Чому ми мали зустрітись ось так...! Ох, спочатку я вас огляну...

Мій лікар, Бен, також прийшов мене відвідати.

Тихі коридори Замку Короля Демонів раптово стали галасливими, і випадкові перехожі почали звертати на нас увагу та шепотітись.

Ну звісно, така «прекрасна» подія чекала на мене, щойно я прибув.

«Ха-ха, чорт».

Я хочу сховатися куди-небудь.

Мої почуття досягли свого апогею, коли Ед раптом схопив Хієна за комір.

— Що ти зробив?

Чому ти накинувся на цю бідолашну дитину? Він же нічого не зробив.

— Вибачте...

— !?

За що ти вибачаєшся?!

Щойно я побачив, як Хієн похмуро опустив голову, ніби щиро каявся, я на мить задумався, що ж він насправді міг зі мною зробити. Але все, що я здобув, це впевненість у невинності Хієна.

— Гей, Еде! Кх-ках!

— Пане Аруте!

— Стулись!

До речі, я навіть не шахраював. По дурості я забув, що в мене в роті ще була кров. Тому помилково проковтнув її.

І що ж сталося далі?

Кров, що потрапила в дихальні шляхи, повернулася назад і знову вийшла з рота разом з кашлем.

Через катастрофу, що розгорталася перед його очима, Ед відпустив комір Хієна і поспішно підійшов до мене. Обережна рука торкнулася мене.

— Не змушуйте себе стояти, обіпріться об мене. Дихайте повільно.

— Ках-ха...

— Так, ось так...

— ... Кахх...

Ох, я ледве заспокоївся.

Мені було соромно через те, яким нікчемою показав себе під час першої зустрічі після такого довгого часу.

Через це я не міг підняти голову і просто дивився в підлогу. Ед, який спостерігав за мною, тихим голосом покликав Бена.

— ... Ти знаєш, що це спричинило?

— Як завжди. Наслідки.

— Цк. Тоді це означає, що ми нічого не можемо зробити.

— Так, це дратує, адже я не знаю точно де, як або чому пану болить.

Звичайно... Я з цим народився, тому й не знаю, де або чому болить.

— Еде, будь ласка, допоможи пану Аруту. Решту лікування краще провести в кімнаті.

— Що? Ще щось залишилося?

— Е-ем, у нього також травма руки.

— !

Ед був шокований і відпустив мою руку, яку тримав, щоб підтримувати мене.

Через це я спіткнувся, бо не зміг утримати рівновагу, він злякався і швидко простягнув руки, щоб підхопити мене.

Його рука, що підтримувала мене за талію, тремтіла.

— Вибачте. Я схопив вас за поранену руку так, що завдало вам дискомфорт? Якщо це так...

Якщо це так, то що ж поробиш.

Моя інтуїція била тривогу. Ніби попереджаючи мене, якщо я вислухаю перешопричини його тривоги, то не зможу заснути цієї ночі.

На щастя, він тримав мене за здорову руку, тож я швидко відкрив рота.

— Ні, ти схопив мою здорову руку. Тож тобі не потрібно вибачатися.

— Ах...!

— Добре. Тоді чому б тобі швидше не допомогти пану? Ти що, плануєш провести тут весь день? Чи ти не хочеш, щоб я зайнявся лікуванням пана Арута?

— Ти мусиш! Вибачте мене пане, будь ласка, зараз.

Бен нишпорив навколо, шукаючи щось у сумці, яку завжди носив із собою, а Ед йшов поруч, підтримуючи мене.

А як же Хієн?

Коли я поглянув на Хієна, який виглядав пригніченим і зневіреним, Ед знову помітив це і, не вагаючись, повернув голову, щоб показати Хієну зуби.

— Побачимося пізніше.

Ні, я маю на увазі... він нічого не зробив.

— Травма серйозна?

Ігноруючи мої слова про те, що все гаразд, він врешті-решт допоміг мені дістатися до кімнати та посадив на ліжко. Він допоміг Бену зняти з мене верхній одяг і запитав.

Цього разу мій намір самостійно зняти одяг також був проігнорований.

— Ні, зцілення йде плавно. Це просто легкий біль, який час від часу виникатиме. Якщо це пан Арут, він, мабуть, ігноруватиме його, тому, якщо не рухатись різко, особливих проблем це не викличе...

Посередині його слів було щось, що здавалося трохи дивним, але я не міг цього заперечити. Бен, який розстебнув мою сорочку та оголив плече, на мить замовк.

Його брови насупилися.

— ... Щось ще?

— ...

— Але чому сигнал...

Бен роздратовано перевів погляд на магічний камінь на шиї та пильно подивився на нього деякий час, потім пробурмотів: «Це помилка?» і змінив тему.

Коли я на якусь мить подивився на магічний камінь, то почув, як він бурмоче: «Гадаю, мені просто здалось», але оскільки він не вважав це чимось серйозним, я просто проігнорував це.

— Пане Аруте, перш ніж ви прибули сюди, ви приймали участь у битві?

— Що? Я не знаю...

Не думаю, сталось щось, що можна було б назвати битвою...

— Ах, дещо схоже на битву все ж було.

— Звичайно! Вона, мабуть, була напруженою...

— Так... ну...

Вона справді була напруженою. Для мене це було як боротьба не на життя, а на смерть.

Погоня із скаженими собаками

Тепер, коли я згадую про це, тоді я натягував тятиву, ніби божевільний. У той час я був психічно нестабільним. Я не звернув на це особливої уваги, бо був поглинений погонею, але навіть попри це я перенавантажив свої слабкі руки, тому не дивно, що стан старої рани погіршився.

— Якби пан Арут особисто зайнявся цим, його ворог вже був би мертвий.

— Напевно, його б вже було розірвано на безліч шматків і розкидано по землі, чи не так?

— Мабуть, так.

... За кого вони мене приймали?

Я був настільки шокований, що ця розмова, яку було неприємно навіть слухати, між ними двома, продовжувалась навіть тоді, коли я мовчав. Вони замовкли лише після закінчення процедури. Завіса нарешті опустилась.

Бен, який наклав нову пов'язку, легенько поплескав мене по плечу, ніби даючи пораду:

— Лікування повністю завершено, але я думаю, що було б гарною ідеєю залишатися обережним і носити пов'язку ще якийсь час. Оскільки використання магії було зведено до мінімуму, ніколи не знаєш, які побічні ефекти можуть виникнути, якщо рухатись занадто різко без причини.

— Так.

— Тоді я піду...

Тук тук.

На мить усі в кімнаті повернулися до дверей... Навіть я.

Дивно. Чому стукіт у двері здався таким страшним?

Це Царство Демонів. На відміну від людського світу, тут дуже мало тих, хто б прийшов мене відвідати. Я не міг сказати, хто саме стояв за дверима. Це ще страшніше, бо непередбачувано. Хто ж це?

«Незалежно від того, хто там, для мене це все одно страшний супротивник, якого я маю остерігатися...»

Поки я на мить задумався, Ед трохи відчинив двері та визирнув назовні.

Потім він оглянув гостя. Побачивши, як його обличчя раптово скривилося, я відчув дивне полегшення.

Той факт, що Ед так відкрито та безжально хмурився, означав, що це був демон нижчого рангу!

Тепер, коли я подумав про це, мені спав на думку один хлопець... Не може бути..

— В чому справа, Хієне?

Про вовка промовка, як-то кажуть.

Я напружився та зосередився на їхній розмові.

Ед, який помітив це, замовк, і виштовхнув Хієна за двері. Хоча його грубо відштовхували, він здавався дивним чином рішучим.

Хієн нарешті відкрив рота і заговорив:

— Я...

— Перед цим, ти маєш мені дещо сказати.

Ед холодно відштовхнув його, тож у нього не було іншого вибору, окрім як бути безпорадно виштовхнутим у коридор, навіть не маючи змоги поговорити зі мною.

Угх, та годі. Хіба це не небезпечно? Схоже, Ед намагається стримуватись.

Я впевнений, що його не вб'ють, але на Хієна в Замку Короля Демонів дивляться зверхньо.

З моєї точки зору, як людини, всі демони однакові, але, здається, інкуби та сукуби мали погану репутацію, чи не так?

Боячись, що все може закінчитись кількома переламаними кістками, я заговорив.

— Вибачте, пане Аруте...

— Еде.

— Так?

— Хієн нічого поганого не зробив.

— Ах...

У цій реакції було щось дивне. Хіба ж не саме такої реакції я очікував?

Почуваючись неспокійно з якоїсь причини, я додав про всяк випадок.

— Справді.

— ... Так, я розумію.

— Так...

Але чому ти йдеш? Ти справді зрозумів?

Було неспокійно. Я дивився на зачинені двері з переповненим тривогою серцем. Тим часом Бен, який закінчив упорядковувати свій багаж, відступив від мене на крок назад, тримаючи сумку.

— Як і очікувалося, пане Аруте, у вас велике серце.

— Що?

— Ви ж хвилювались, що цей садівник може померти зараз, чи не так?

— Він же справді нічого не зробив...

— Так, я знаю. Звичайний садівник ніяк не наважиться завдати шкоди командиру загону. Він ніяк не міг цього зробити від самого початку.

Тож ти справді все знав? Тож чому...

— Але для інших командирів загонів було б вірним вважати гріхом те, що хтось побачив їх слабку сторону.

— ...

— Це стосується і цього інкуба. Він побачив те, що не мав.

О, боже мій.

Я тихо зневірився від цієї неочікуваної відповіді.

Відтепер мені знову доведеться жити серед цих хлопців.

— Тоді, Ед...

— Він, мабуть, уже знає. Він не може не знати. Йому просто потрібен був привід.

Привід...?

Я швидко перестав рефлекторно задавати питання. Я подумав, що для мого психічного здоров'я буде краще, якщо я просто не питатиму.

Але, незважаючи на всі мої зусилля, Бен люб'язно пояснив мені причину. Він навіть додав:

— Немає сенсу, щоб такий хлопець взагалі був поруч із командиром Нульового загону.

— ...

— Звичайно, з особистістю Еда, він не пішов би проти слів пана Арута, тому він і не зайде так далеко. Як ви й сказали, він його не вб'є. А лише попередить більше не наближатися до вас.

— Більше ніколи...?

Хієн не підходитиме до мене.

Я на це й сподівався, але мені трохи було не по собі. Чи це тому, що метод досягнення цього здається неправильним?

У мене було ледь помітне відчуття неправильності. Бен завдав мені останнього удару, поки я мовчав.

— Хіба вас це не дратувало, пане Аруте?

— ...

— ... Я впевнений, що ви втомились після довгої подорожі, тож вибачте мене. Я піду.

Після того, як Бен пішов і я залишився сам, я повільно ліг на ліжко. Просто поглянувши вгору, я побачив знайому мені стелю. Я втомився. Я був виснажений фізично, але також й морально втомився.

Я підняв обидві руки і погладив обличчя.

— Ох, справді...

Ед і Бен помилилися. Справа не в тому, що мене дратував Хієн, а в тому, що я його боявся.

Він демон. Це те, з чим я нічого не можу вдіяти, бо я слабка людина, а не воїн і не Герой з фрагментом.

«Але...»

Я думав про те, як Хієн підійшов до мене з щирою доброзичливістю. Це була буквально невинна доброта, без жодних злих намірів. Звичайно, ця доброта здавалася мені лякаючою... але вона не була навмисною.

Перш за все, через те, що Ед з Беном так ставились до Хієна, його образа на них обов'язково колись виллється на мене.

Це образа демона. У мене немає впевненості, що мені вдасться пережити щось подібне.

Я поговорю з Едом, коли все уляжеться. Він має обмежитись лише попередженням не наближатись до мене, тож не варто поспішати і зупиняти його.

Але зараз я хочу відпочити.

Я не міг подолати розумову втому, тому зітхнув. Повільно опустив руку і підвів погляд до стелі...

« ... Трясця».

Чому світ не дає мені відпочити?

Якщо я рухатимусь необережно, можу порізатись. Я відвів очі, перевіряючи клинок прямо біля моєї шиї і знову подивився прямо перед собою. Переді мною була демониця, що тримала рукоятку кинджала й посміхалась, розтягнувши губи в посмішці, ніби була рада мене бачити.

— Привіт, Аруте.

— ...

— Як і очікувалося від Арута. Ти кажеш, що на мій кинджал навіть не варто реагувати?

— Девелланіє.

— Так, я теж рада тебе бачити. Я навіть не знаю, скільки часу минуло відтоді, як ми востаннє зустрічалися...

Командирка Другого загону Девелланія.

Істота, яку я вважав найжахливішою, повільно посміхалась та вітала мене.