Розділ 75 — Повернення до Царства Демонів (3)

Демон Арут. Ніхто не знав, хто він, як виглядає, і чим він займається, але його ім'я широко відомое по всьому Царству Демонів.

Якщо навіть демони з віддалених земель, які навіть облич один одного не знали, чули про нього, то що тоді говорити про жителів «Замку Короля Демонів»?

Не могло бути, щоб дії людини, яку ставили другою по важливості після самого Короля Демонів, були не відомими. Оскільки він рідко себе проявляв, навіть якщо його дії були тривіальними, вони ставали джерелом чуток, що швидко розповсюджувались по всьому замку, тож новина про його повернення природно дійшла до вух командирки Другого загону Девелланії.

— Гм, пан Арут повернувся?

Вона була засмучена раніше, адже довго не могла побачитися із ним, тож ця новина була хорошою. Крім того, до цього вона випадково опинилась у Другому місті й придбала одяг.

Щойно вона подумала про це, Девелланія почала діяти.

Вона почала швидко пакувати багаж, який навіть не встигла розпакувати, ніби одержима.

— Варто привітатись із ним.

А також віддати весь той одяг, який не могла передати йому через неспівпадіння часу.

Вона схопила «подарунок для Арута» і без зволікання рушила.

...

Прокрастися до кімнати Арута було не так складно. Вона скористалась суперечкою його лейтенанта з садівником і проскочила через відчинені двері.

Девелланії здалось, що їй вдалось прошмигнути непомітно, але, схоже, Арут помітив її з самого початку.

Лежачи на ліжку, він поглянув прямо на стелю, де вона ховалась, потім підняв обидві руки і провів долонями по обличчю, ніби показуючи, що не має наміру мати з нею справу.

Він не тільки беззахисно лежав на спині, але й навіть закрив собі огляд.

Для командирки Другого загону, який головним чином відповідав за прихованість та роботу, пов'язану з таємними вбивствами, така поведінка, чесно кажучи, ранила її гордість. Тож, сама того не усвідомлюючи, вона зрештою почала діяти.

Ф'юххх...

Клинок безшумно занурився в постільну білизну. Точніше, прямо біля шиї Арута.

Тим не менш, він не виказав жодних ознак здивування, але лише повільно опустив руку, яка закривала його обличчя. Червоні очі оглянули кинджал, а потім подивились прямо на неї.

На мить її налякав його погляд, в якому, здавалося, читалось явне питання «Що це?», але потім вона повільно посміхнулась та заговорила.

— Привіт, Аруте.

***

— Я дуже сумувала за тобою. В мене накопичилось так багато подарунків, але людини, яка мала їх отримати, постійно не було на місці...

— ...

— У будь-якому разі, невже мій клинок не вартий жодної реакції? Мені здавалося, що я наполегливо тренуюсь.

— ...

— Ха? Аруте? В чому справа?

— В...

— В?

Врятуйте мене...

Я ледве зміг ковтнути слова, які ось-ось мали вирватись з мого рота.

Я був настільки шокований і наляканий, що заціпенів, тому, на щастя, не закричав вголос, але як побічний ефект — моє серце на мить завмерло. Я мало не помер від серцевого нападу.

Очі Девелланії сяяли, ніби їй було цікаво дізнатися про слова, які я встиг проковтнути. У її млосних опущених очах був інтерес, який неможливо було приховати.

— «В» що?

— ...

Мене вразила її наполегливість, з якою вона вчепилась в дещо, що ще мить тому не мало жодного сенсу, але перш ніж я встиг відповісти, Девелланія плеснула в долоні, ніби щось зрозуміла.

— Ах! Ти про те, що не відчув мого вбивчого наміру?

— ...?!

Ні, я нічого подібного не казав.

— Але як я могла показати вбивчий намір? Щойно я зроблю це, ти спробував би вбити мене.

— ...

— Не те щоб я трималась за своє життя чи щось таке, та й лякаючий Арут крутий, але мені більше подобається поміркований Арут. Не можу казати за всіх, наприклад Сіллуа та ще збоченка, але мені подобаються спокійні чоловіки.

Я не знаю, про що вона говорила, але зрозумів, що Сіллуа — збоченка.

Це взагалі нормально називати командирку Сьомого загону збоченкою? Хіба це не викличе чергову бійку між командирами? Що мені робити, якщо це станеться? Хоча так, Сіллуа — збочененка.

— Ох, більше того, я тут і там ходила і накупила багато одягу, який би добре пасував тобі, Аруте.

Ти, здається, така ж збоченка, як і вона. Погляд, яким ти зараз на мене дивишся, точно такий же. Я повільно підвівся, відводячи погляд від неприємно блискучих очей.

Я хотів втекти, якби міг, але чи то випадково, чи навмисно, Девелланія заблокувала шлях для швидкої втечі, тому я відмовився від безглуздого опору та слухняно взяв коробку, яку вона мені простягнула.

Я змирився з цим.

Ну, якщо це одна річ, то нічого страшного. Зазвичай, вона приносила гору одягу та складала його в кутку кімнати.

— Звичайно, це ще не все. Я просто принесла це першим, бо це те, що мені найбільше сподобалось, а решту я склала он туди. Приміряй спочатку це, а решту обов'язково одягни хоча б раз пізніше.

— ...

Вона розмістила інші речі перед тим, як дати мені це?

Правильно, вона ніяк не могла принести лише один комплект одягу. Я був надто наївним. Я зітхнув та відкрив коробку. Там було вбрання блакитного кольору та хвилястого фасону.

— Це...

— Я чула, що це вбрання було натхненне одягом південної частини людського світу. Мені не подобаються люди, але їхня культура має багато чого цікавого.

— Але...

— До речі, верх і низ поєднуються, тож варто носити це із штаньми під низом.

— Це зрозуміло, але...

Незалежно від того, правда це чи брехня, що цей дизайн був натхненним південним одягом, він був мені знайомий. Були певні відмінності, але, думаю, що це, мабуть, називалось дурумаґі*?

*дурумаґі (корейською буквально «закритий навколо») — різновид по (загальний термін, що описує верхню мантію або пальто) або пальто, у ханбоці, традиційному корейському одязі. Це форма верхнього одягу, яку зазвичай носять як верхній шар поверх чогорі (куртки) та бадзі (штанів).

Але хіба вона не упустила найважливіше?

— Хіба немає нічого, що можна одягнути під низ?

Тут мав бути одяг, на який і одягалась ця частина. Зазвичай, до чогось подібного мали йти штани в комплекті. Наскільки мені відомо, це був верхній одяг.

Можливо, тому що його змінили, він навіть не мав вузла, який мав закривати передню частину.

Звичайно, це могло означати, що я мав сам підібрати нижній одяг. Але, як людина, яка пережила нескінченне пекло примірок Девелланії, у мене не було іншого вибору, окрім як похитати головою.

Через її характер, якщо вона принесла мені верхній одяг, то й мала підібрати нижній під нього.

Чи можливо, що вона забула...?

— Ох, спочатку так і було. То ось якого носити.

— ... Спочатку?

— У світі людей, можливо, його носять трохи інакше, але у Царстві Демонів його носять ось так.

Божевілля.

— А тепер, хочеш приміряти?

— Ах...

Чорт. Ось чому я уникав командирку Другого загону. Я дивився на одяг в руках, рясно пітніючи.

Я не хочу це носити. Ні, я нізащо не повинен ще вдягати, і справа навіть не тому, що мій смак можуть публічно поставити під сумнів. Якщо це Девелланія, яку я знав, я був впевнений, що, навіть якщо погоджусь вдягнути це хоч раз, добре це не закінчиться. Вона спробує одягнути мене в купу іншого вбрання, говорячи, що мені це пасує. Очевидно, що закінчиться все тим, що мене в черговий раз втягнуть в похід по магазинам за одягом.

Але я мав справу з командиркою Другого загону. Тож я вагався, не в змозі рішуче їй відмовити.

Тук тук.

— Пане Аруте, це Ед. Командир Восьмого загону та його лейтенант просять про зустріч.

— Ох.

Як і очікувалось від Еда. Я подивився на Девелланію з посмішкою на обличчі.

Я не міг сказати їй вголос забиратись, але поглядом вказав, що зайнятий і попросив скоріше піти. Тим паче, вона сама все чула.

— Цк.

— ...!?

Вона щойно... цокнула язиком...?

Щойно мій здивований погляд досяг її, Девелланія посміхнулась, ніби це не вона тільки що цокнула язиком. Вона підвелась зі свого місця. Її погляд був пильно спрямований на двері.

Якби не її страшний погляд, я б подумав, що те, що я почув ще мить тому, мені здалось. Її голос звучав як завжди.

— Шкода, але, мабуть, нам доведеться відкласти примірку на пізніше.

— Так...

— Якщо тобі не подобається дизайн, будь ласка, скажи мені. Пізніше давай разом вирушимо до Другого міста, щоб купити одяг, який тобі сподобається, Аруте.

— ... Так.

Я ніколи нічого не повинен їй казати. Подобається мені чи ні, я маю мовчати.

Тим часом Девелланія підійшла до дверей і схопилась за ручку, різко відчинивши їх. Ед, який байдуже підвів очі, готуючись виявити ввічливість, ніби очікував побачити мене, котрий вийде з кімнати, або запросить його всередину, одразу ж розширив очі.

— Пані Девелланіє?

— Привіт.

— Я не знав, що ви були тут. Вибачте, якщо завадив вам.

— Ні, це не було важливо. Справи командира Восьмого загону важливіші за мої. Хіба ні?

— ...

Здається, командир Восьмого загону щось відповів, але голос був таким тихим, що я його не розчув. Більше того, я був більше зосереджений не на ньому, а на тому, хто мав бути за ним.

Ед же не закопав його в саду, правда ж...?

— У будь-якому разі, я піду. Гарна робота...

Ах, схоже, вона нарешті йде.

Переконавшись, що Хієна немає позаду них, я мимоволі відвів погляд і перестав дивитися.

Коли Девелланія проходила повз командира Восьмого загону, на спині якого була закріплена зброя, вона непомітно послабила ремінь, що утримував її. Через це, два довгих, вертикально пересічних списа зсунулися з місця, і зісковзнули, впавши у горизонтальну позицію.

Не помітивши цього, командир Восьмого загону зайшов у прохід.

Цок.

— Ах.

Двері відчинились. Спис, довший за ширину дверного отвору, застряг у проході.

Ніби його схопили за шкірку, командир Восьмого загону заціпенів з піднятою ногою, ще до того, як зміг ступити всередину.

Його лейтенант, який бачив сцену збоку, зітхнув.

— Я...

— О боже.

Командир Восьмого загону присів.

Закривши обличчя руками, він бурмотав, ніби копаючи собі могилу.

— Чому я взагалі живу... Я ж ідіот. Сміття, яке зовсім нікому не потрібне...

— Ні, пане Гель! Це помилка, яку може допустити кожен! Крім того, ви носите забагато зброї...

— Я не вартий навіть дихати, якщо ношу багато зброї, з якою не можу впоратися...

— Це зовсім не те, що я мав на увазі! О боже...

— Через мене у лейтенанта тільки голова болить...

— Ох ні! У мене не через вас болить голова, пане Гелю. В мене хронічний головний біль! Пане, ви нічого поганого не зробили!

Чому ці покидьки так галасують тут?

Я порожньо дивився на сцену, що розгорталася переді мною, мертвими очима. А потім подумав:

«Про що говорили Ед і Хієн?»

... Гадаю, я теж адаптувався до цього божевільного місця.

***

Розмова між Едом та Хієном не була такою особливою, як очікував Деон. Кровопролиття, через яке він хвилювався, не сталося.

Різкі висловлювання Еда просто залишили Хієна без права слова.

— ... Тож більше ніколи не наближайся до пана Арута.

Це був зарозумілий голос, що личив головному кандидату на посаду командира загону.

Хієн, який слухав мовчки через свій низький статус, раптом підвів голову.

Коли їх погляди зустрілись, обличчя Еда спотворилося, і він зробив крок назад. Хоча на перший погляд його вираз обличчя та дії здавалися проявом огиди, але Хієн знав.

Цей демон не ненавидить його. Він просто патологічно «уникав» його.

« ... Тепер, якщо подумати про це».

Вони зустрічались незліченну кількість разів і Хієн стикався з незліченною кількістю його ворожості, але, здається, що ніколи не відчував щось більше.

«Чому?»

— На що ти дивишся? Перестань витріщатись.

Як і очікувалося, жодних слідів огиди.

Хієн отримав багато ненависті за те, що він інкуб, який все своє життя живе паразитуючи на інших. Тож, він ніяк не міг не навчитися розрізняти огиду, спрямовану в його бік. Він наважився відкрити рота.

— Ед мене ж не ненавидить, чи не так?

— ...!

— Я впевнений. Еде, ти не ненавидиш інкубів чи сукубів. Тож чому... угх!

Мабуть, він зачіпив те, що не мав.

Він інстинктивно спробував схопити руку, яка почала його душити, але коли усвідомив ситуацію, розслабив своє тіло. Хієн видав ледь чутне зітхання і подивився в обличчя того, хто його душив.

Навіть у цій ситуації його вираз обличчя не виявляв жодних ознак огиди.

Натомість, він виявляв гнів і... сором від того, що не міг уникнути того, від чого хотів триматись подалі?

«Угх».

Хватка ставала сильнішою.

Хоча він, можливо, не мав поміркованого темпераменту, Хієн ризикнув сказати це, бо думав, що Ед був тим, хто понад усе поважає думку пана Арута, невже він помилився?

У цей момент хтось перехопив руку Еда.