Розділ 76 — Повернення до Царства Демонів (4)

— Якщо ти продовжиш це робити, доведеться шукати цапа відбувайла. Не може бути, щоб ти не знав, що пану Аруту небайдужий цей хлопець.

— ... Бене.

— Гадаю, ти й справді не хотів вбити його, чи не так? Цей хлопець нічого поганого не зробив.

— Що з паном?

Вирішив змінити тему. Чи варто радіти хоча б тому, що він не вбив садівника?

Намагатись задобрювати Еда не мало сенсу.

Бен глибоко зітхнув і одразу ж заговорив прямо.

— Схоже, пану Аруту це не подобається.

— ...

— Я сказав йому, що ти накажеш цьому інкубу ніколи більше не наближатися до нього, але пану, здається, це не сподобалося.

Раптом хватка на шиї Хієна послабшала.

Хієн сів на підлогу, кашляючи та тримаючись за горло рукою. Ед пригладив волосся та роздратовано цокнув язиком.

Бен, який проігнорував Еда та пройшов повз, присів перед Хієном та підняв його підборіддя пальцем, щоб перевірити його стан.

— ... На щастя, проблем немає.

Він відпустив його та підвівся. Бен глянув на Хієна, який дивився на нього знизу вгору, і одразу ж засміявся. Слабкий сміх розвіяв ледь помітну тишу.

— Спробуй зрозуміти. Його пов'язують погані спогади з інкубами та суккубами.

— Що?

— Бене.

— Спочатку він був неупередженим хлопцем.

Неймовірно. Хієн широко розплющив очі та подивився на Еда.

Існує два основні критерії, за якими демони оцінюють інших. «Сила» та «метод отримання енергії, необхідної для біологічної діяльності».

В останньому випадку більшість демонів отримують енергію через їжу, а деяким з них не потрібно робити нічого особливого, щоб отримувати енергію якимось іншим способом.

Метод отримання енергії був неважливий, але якщо її можна було отримати лише через когось іншого, на цього демона дивитимуться зверхньо.

«Огидні і вульгарні демони, які ледве виживають, живучи як паразити за чийсь рахунок. Ось хто такі інкуби і сукуби...»

Хієн подивився на роздратований вираз Еда. Обличчя того одразу спотворилося, щойно їх погляди зустрілися. Хієн проковтнув слова, що крутились у нього на язиці.

... Здається, він сповнений упереджень.

— Це здається неймовірним.

— ... Я вірю вам.

Незалежно від того, розумів він це чи ні, Хієн вірив. Таким чином, можна було зрозуміти, чому він був роздратований, але не проявляв огиду.

«Якщо все так, як він каже, то... Проблема не в мені, а в тому, що я «інкуб», чи не так? Причина в особистих почуттях Еда».

Тоді, варто просто триматись від Еда подалі і не потрапляти йому на очі!

До цього обнадійливого висновку він зрештою прийшов.

Якби тільки сам пан Арут наказав йому не показуватись перед ним, але хіба він не казав, що не проти продовжувати бачитись?

Якби Арут це почув, він би точно сказав: «Я ніколи такого не наказував!» Думаючи так, Хієн знову був зворушений великодушністю пана Арута.

Звичайно, якщо сказати це вголос, увага цих двох буде спрямована на нього, тож варто було просто тримати це при собі.

У цей час почувся роздратований голос.

— Бене, йди звідси... ні, ні. Ти повертайся.

— Вибачте, що?

— Садівнику. Нічого доброго не вийде з того, якщо ти тут залишишся, тож тобі краще піти.

Вони дивились один на одного, навіть не поглянувши на Хієна, але він був впевнений, що те, що вони сказали, було адресовано йому.

Оскільки два демони сходились в думках, не було про що сперечатись. Хієн, який спостерігав за протистоянням між ними з розгубленим виразом обличчя, тихо відступив.

Бен, який спостерігав, як його спина віддаляється, повернув голову і зустрівся поглядом із Едом.

— Твій вираз обличчя лякає. Невже ти справді спробуєш мене вбити?

— Якби ти сказав більше, все б справді сталося саме так.

— Більше? Про що? Це ти про той випадок, коли сплутав суккуба з інкубом, і помилково зізнався...

Бах!

На місці, де ще мить тому стояв Бен, утворилась заглибина.

— Замовкни.

— ... Це місце не тренувальний майданчик, ти ж знаєш?

Бен, який уже відскочив, щоб уникнути удару, щось пробурмотів, дивлячись на пошкоджену підлогу. Коли він підвів очі, зустрівся поглядом з Едом. Рідкісний емоційний вираз обличчя привернув його увагу, і віг розреготався.

— Заспокійся. Ти хоч знаєш, як виглядаєш зі сторони?

— ...

— Жалюгідно. Я впевнений, що ти знаєш, що не варто зв'язуватися з садівником, адже пан Арут цього не хоче. Крім того, цей хлопець не зробив нічого поганого.

— ...

— Чому б тобі не заспокоїтися та не піти до себе? Наразі новина про повернення пана мала б поширитися по всьому Замку Демонів. Гадаю, буде багато гостей.

— ...

Це було занадто. Еду було так соромно, що він перегнув палицю.

Згадавши інкуба, який був дивним у багатьох сенсах, Ед зітхнув, сповнений жалю до себе.

Він знав, що садівник не мав поганих намірів. Однак, як перфекціоністу, йому просто дуже не подобалося, що він нагадував йому про найганебніший спогад у його житті.

Він хотів його уникати, але не міг через свою посаду лейтенанта Арута. Тож спробував скористатися цією можливістю, щоб позбутися його.

Ед знав, що Демон Арут не хотів повністю позбуватися його, але вдав, що не знав цього, виправдовуючись тим, що це заради пана.

Навіть якщо не зважати на його особисті почуття, саме існування інкуба зневажало ім'я пана Арута, тому Ед і не вагався, але...

«Я ніколи не думав, що скажу таке...»

Він був лейтенантом командира Нульовго загону.

Враховуючи, що йому не слід було вкладати свої особисті почуття, діючи від його імені, його нинішні дії були приводом для дискваліфікації.

Ед, чиї думки сягнули так далеко, підняв руку і провів нею по обличчю, щоб отямитися.

«Треба повертатись».

У минулому, навіть якщо інкуб грався з його почуттями, брешучи про свою стать, навіть якщо зробив його посміховиськом, оприлюднивши його зізнання, це просто минуле і не має нічого спільного з садівником.

Варто забути про це. Чим емоційніше він реагуватиме, тим дурніше виглядатиме.

Відкидаючи свої спогади, Ед пришвидшив крок, думаючи про пана Арута, який чекав на нього, як і завжди.

Прямо перед його кімнатою Ед зустрів командира Восьмого загону.

— Чи можу я... витрачати час Арута...?

— Чому ви це кажете! Пан Гель — гідний командир загону! Ви не змогли як слід привітати його минулого кварталу, тож вам варто зробити це правильно цього разу!

— Але...

Кварталом називали час, коли Демон Арут вирушав на місію, і коли він повертався та залишався в Замку Короля Демонів.

Оскільки демони проживали довге життя і, по суті, не мали розділення року на сезони, їхнє сприйняття часу було поганим, тому вони створили певне розмежування періодів, зважаючи на діяльність Арута. Прослухавши їх розмову, Ед зрозумів, хто був цією чорною постаттю.

Командир загону, який не зміг привітатися з паном Арутом протягом останнього кварталу.

Різна зброя висіла не лише на його спині, а й по всьому тілу. З голови до ніг його постать була темною.

— Командир Восьмого загону?

— ...!

Як він і думав.

Ед, який був переконаний, що перед ним командир Восьмого загону, одразу вклонився.

— Вибачте за пізнє привітання. Я Ед, лейтенант командира Нульового загону Демона Арута. Командире Восьмого загону, що ви тут робите?

***

Командир Восьмого загону, присівши перед дверима, картав себе так, ніби ось-ось мав провалитися під землю. Поруч із ним його лейтенант захоплено підбадьорював його, а Девелланія, яка спричинила цю ситуацію, хихикала собі під ніс.

« ... ха-ха».

Якийсь жах.

Я мовчки спостерігав за сценою переді мною, потім повернув голову і подивився на Еда.

Наміром було спробувати розібратися в цьому безладі, але Ед лише опустив голову ще нижче і нічого не зробив.

«Поганець...»

І це після того, як він сам привів їх.

Я подивився на нього холодним поглядом, а потім повернув голову. Пріоритет - вирішити цю божевільну ситуацію.

Хлоп.

Дві руки легенько торкнулися одна одної. Ніби за помахом чарівної палички, увага всіх одразу зосередилася, і настала тиша.

Отже...

— Що за безлад?

— Це не... Королю Демонів?

Всі злякались і підхопились зі свого місця.

Що, чому Диявол тут?! Навіть Рірінель із ним.

Спочатку командири Другого та Восьмого загонів, тепер Король Демонів і командирка Одинадцятого загону. В чому річ?

— Пане Аруте....

— ...?

На відміну від спокійного виразу обличчя Короля Демонів, Рірінель нервово переминалась на місці, її погляд був стурбованим.

Також нервуючи, я подивився на неї, і коли наші погляди зустрілися, вона здригнулась, а потім почала плакати.

— Вибачте...

Що?

— Ох, просто Рірінель єдина, хто отримав щось цікаве. Це було унікальне печиво.

Король Демонів з лисячою посмішкою на губах потряс щось у руках.

У його руці було ніщо інше, як пакет з печивом. Навіть не запитуючи, було очевидно, звідки воно взялося.

Але чому? Я думав, що подарував їй щось цілком звичайне. Йому не сподобалось, що я дав щось дивне командирці? Тому що він не довіряв чомусь із людського світу?

— Проб...

— Чому ти не подарував мені щось подібне?

— Пробачте... що?

— Це занадто. Не можу повірити, що ти зробив подарунок лише Рірінель.

— Так, Аруте, ти навіть не сказав мені жодного слова, але зробив подарунок Рірінель? Хіба це не занадто...

— ...

Перш ніж я відчув полегшення, я втратив дар мови.

Тож він прийшов до мене, бо я нічого йому не подарував? Диявол?

Навіть командирка Другого загону, яку виявив Король Демонів, почала бажати сувенір. Здавалося, він намагався цього не показувати, але Ед також дивився на мене, і навіть командир Восьмого загону перестав картати себе і дивився на мене вичікувальним поглядом.

« ... Чому ти продовжуєш звинувачувати себе?»

— Аруте?

— Ах так. Хвилинку...

Я швидко відвів погляд і почав ритися у багажі, який привіз із собою, коли прибув сюди.

Що там було? Має бути щось хороше. Якщо я не дам їм хоч щось, не думаю, що вони так просто відступлять.

Дорогою сюди я приблизно перевірив, що спакував мені Ремембер, але не мав часу роздивитись уважніше, тому зараз трохи хвилювався...

«Ого... несподівано...»

Зрештою, це було марне занепокоєння.

Срібний кишеньковий годинник, білі рукавички, печиво. Якщо придати їм правильне значення, ці предмети можна було видати за непоганий подарунок.

«Крім того, все нове».

Ідеально.

Однак було трохи дивно, адже я не користувався кишеньковим годинником, рукавички вважав душними, тому не носив їх, хіба що на офіційних подіях, та й печиво мало форму квітів і сердечок, на відміну від того, яке він зазвичай подає.

Але хіба Ремембер міг знати? Мабуть, він поклав це про всяк випадок.

« ... Тоді про це він теж не знав, чи не так...?»

Він готувався до повернення до фермерства...?

Коли я знайшов в кутку сумки квіткове насіння, про яке навіть не знав, мій вираз обличчя змінився сам по собі, ніби я забув проконтролювати свої емоції.

— Кишеньковий годинник?

— Так.

— Не впевнений, чи можу прийняти щось таке гарне.

Король Демонів посміхнувся і поклав кишеньковий годинник у кишеню. Мої холодні, примружені очі стежили за його фігурою.

Слова, які я не міг вимовити, застрягли в мене в роті.

Він же сам цього хотів...

— Я думав про печиво. Але ніколи не думав, що ти даси мені щось таке гарне. У будь-якому разі, дякую.

— ...!

Невже я сказав вголос, що в мене було на думці?

Дивлячись на Короля Демонів, який повертався щоб піти, я подумав, що це так. Спостерігаючи, як він йде зі словами, що в нього багато роботи, я зустрівся поглядом з Рірінель. У неї все ще був сльозливий вираз обличчя.

— Вибачте.

Це було не добре, але я міг це прийняти. Було очевидно, що це було ненавмисно, тож я нічого не міг сказати.

Коли я дав зрозуміти, що все гаразд, її обличчя проясніло, вона вклонилася і швидко зникла за Дияволом.

Я перевів погляд і зустрівся з Едом. Він якраз міняв рукавички.

«Вони такої ж форми і такого ж кольору, тож навіщо турбуватися...?»

Дивні чорні візерунки на тильних сторонах його рук, завжди приховані білими рукавичками, на мить з'явились, а потім знову зникли.

Мені стало трохи лячно без особливої причини, тому я повільно відвів погляд і почув задоволений голос Еда.

— Дякую, пане Аруте.

Ну... якщо йому сподобалося, то добре. Я грубо кивнув і вийняв два пакети печива з сумки.

Звісно, це було для командирів Другого та Восьмого загонів.

На щастя, залишилося якраз два пакети печива. Якби я не був обережним, у мене були б великі проблеми. Мені б не вистачило сміливості, щоб слухати скарги командирів загонів.

Однак вираз обличчя Девелланії, коли вона переводила погляд то на печиво, то на командира Восьмого загону, був дивним.

Як би це сказати, це було схоже на суміш сварливості та грайливості?

— Ха...

— ...?

— Гей, командире Восьмого загону.

Відповіді не було, але Гель зреагував на її поклик і підняв голову. Девелланія зловісно посміхнулася.