Розділ 1 — Розділ 1. Пролог

Повна анотація

#Здібний_чоловік #Здібна_жінка #Суперництво #Слабкий_початок

Одного звичайного дня Анабель Надіт згадала своє минуле життя і зрозуміла жахливу істину: вона перевтілилася в персонажку роману, яка вічно посідає друге місце. Щобільше, вона — та сама лиходійка, що чинила всілякі капості головному герою і зрештою опинилася за ґратами!

«Зрештою все випливе назовні. Я що, з’їхала з глузду?!»

Аби запобігти неминучій загибелі, Анабель починає одну за одною розладнювати змови, які сама ж і підготувала, рятуючи Іана Вейдроса від небезпек. Проте в процесі вона несподівано привертає увагу тих, від кого найменше цього очікувала...

— Боже мій, саме такий лицарський дух і плекає наша родина! Ти мені надзвичайно подобаєшся!

Леслі, герцогиня Вейдрос , раптом подивилася на неї сяючими очима.

— Станеш моєю партнеркою для походу в оперу?

Принц Роберт , якого вона випадково врятувала разом з Іаном, тепер постійно крутиться поруч.

І, нарешті...

— Іане, я вирішила припинити наше суперництво. Я маю намір розпочати зовсім нове життя.

— Інше життя?

— Я більше не цікавитимуся таким екстраординарним чоловіком, як ти. Натомість вийду заміж за звичайного хлопця і житиму спокійно.

— І хто він? І взагалі, чому це я «екстраординарний» ?

Головний герой, Іан Вейдрос , чомусь стає дедалі одержимішим нею.

— Чому ти останнім часом не кажеш мені нічого різкого? Прошу... нагримай на мене .

Схоже, усі навколо трохи збожеволіли!

***

— Анабель! Ти що, досі не встала?!

Різкий, наче лезо, голос вдарив по барабанних перетинках.

— Тобі зараз не час вилежуватися! Ти мала підвестися ще вдосвіта і йти на тренування!

Ріард із гуркотом відчинив двері й закричав:

— Це твій останній шанс! Якщо і цього разу не посядеш перше місце на турнірі з фехтування, то назавжди залишишся нікчемною байстрючкою, і нічим більше!

Я зітхнула і, не встаючи з ліжка, просто відвернула голову. Моє світло-бузкове волосся розсипалося по подушці.

— Чому ти вже кілька днів не з’являєшся на тренувальному майданчику і просто байдикуєш? Ану прийди до тями!

«І треба ж було мені народитися саме в цій ролі...»

Кілька днів тому в моєму житті, яке я до цього проживала з повною віддачею, стався крутий поворот. До мене раптом повернулися спогади про минуле життя.

Ба більше, я усвідомила, що світ, у якому я живу, — це лише сюжет книги, яку я колись читала.

Усвідомлення того, що я народилася лише персонажем роману, чиє майбутнє вже визначене, настільки мене пригнітило, що я на кілька днів зачинилася в кімнаті. Спершу я відмовлялася в це вірити, але спогади ставали дедалі чіткішими, поки моє «я» з минулого життя повністю не злилося з нинішнім.

Якби я хоча б переродилася в лиходійку, яка безтямно закохана в головного героя, усе було б не так безнадійно. Тоді я б просто покинула це кохання і жила своїм життям. До того ж, чому ці спогади повернулися саме зараз, коли мені вже двадцять два?

Двадцять два роки я сумлінно дотримувалася сюжету і встигла накоїти стільки гріхів, що на цілу гору вистачить.

— Ти що, знову збираєшся програти Іану Вейдросу?

Роль, у якій я переродилася, — Анабель Надіт — була суперницею головного героя, Іана.

Хоча, чесно кажучи, лише Анабель вважала його суперником, самому Іану на неї було начхати. Бо він завжди був першим, а вона — другою.

Імператорський турнір з фехтування був грандіозною подією, що проводилася раз на чотири роки. Настільки грандіозною, що переможець отримував титул. Проблема була лише в тому, що титул давали тільки за перше місце.

«Світ всюди однаковий — пам'ятають лише переможців».

Ба більше, існувало вікове обмеження — до 24 років. Мені вже двадцять два, тож цей турнір — мій останній шанс.

— Ти мусиш отримати титул будь-якою ціною! — знову прогримів Ріард. — Сподіваюся, ти не розраховуєш лише на мою «підкилимну гру»? Цей хлопець — монстр. Ти ж сама знаєш, що він лишатиметься небезпечним, навіть якщо йому відтяти руки й ноги!

Я була позашлюбною донькою маркіза Абедеса, одного з найвпливовіших аристократів імперії.

Щоб байстрючку визнали повноправним членом сім'ї, вона мала власноруч здобути титул. Після смерті матері моїм опікуном став Ріард — мій старший брат по матері. Відтоді, як у дитинстві я проявила хист до меча, метою Ріарда стало моє офіційне входження до роду Абедес через перемогу на турнірі.

— Скільки ще ти збираєшся жити так злиденно?

«Це сміття знову біснується, бо хоче розбагатіти, продавши сестру», — подумала я.

Для Ріарда головним було майно маркіза. Якщо я стану частиною сім'ї, то отримаю право на спадок — як мінімум кілька територій з копальнями. Попри те, що після мого народження мати отримала від маркіза чималу суму і ми жили цілком заможно, Ріарду цього було замало.

— Ріарде, якщо ти називаєш таке життя злиденним, більшість людей тебе просто приб’ють, — кинула я.

Адже тепер я знала фінал турніру.

Іана Вейдроса неможливо було перемогти.

Він був найсильнішою істотою цього світу — людиною, яка здатна одним махом здолати десяток таких, як я. Просто раніше я не хотіла цього визнавати й досі займалася марними спробами. Як би важко не було, зараз я мала прийняти реальність і почати інше життя.

«Він від самого початку був мені не під силу».

Спадкоємець герцогського роду Вейдросів, найвеличнішої аристократичної родини імперії, Іан Вейдрос був просто втіленням досконалості. Щоб думати про майбутнє, я спершу мала визнати цей факт і вже тоді будувати плани.

«Звісно, кажуть, що якщо палко бажати, то всесвіт здійснить твою мрію, і якби я працювала на межі можливостей, то, можливо, з’явився б шанс завбільшки з нігтик мурахи, але...».

Поки Ріард щось там верещав поряд, я ігнорувала його, розглядаючи себе в дзеркалі й мовчки занурюючись у думки.

«Щиро кажучи, я не можу ставити все життя на таку мізерну ймовірність. До того ж не можна сказати, що досі я не викладалася на повну».

Дізнавшись про майбутнє, я остаточно відмовилася від мрії про розкішне життя в ролі спадкоємиці знатного роду. Навіть якби я отримала лише те майно, що вже записане на ім’я Ріарда, я б змогла байдикувати й жити в своє задоволення до кінця днів. Тепер, коли моє «я» з минулого життя злилося з нинішнім, усе стало ще очевиднішим.

Бажання отримати визнання як частина аристократії насправді належало не мені, а моїй родині. Те, чого я прагнула насправді — не чужої заздрості чи першого місця, а....

— Цього разу ми неодмінно переможемо. Я старанно готую підґрунтя. Але якщо ти зараз просто впадеш у депресію....

Не встигла я зануритися в роздуми, як Ріард, гнівно сопучи, продовжив. Через ту саму «підготовку підґрунтя» на нас чекав повний крах у майбутньому. Від однієї думки про це в мене починала боліти голова.

— Ріарде, будь ласка, стули пельку. Ти занадто галасливий.

— Що? Це ти мені, людині, яка бажає тобі лише добра, кажеш «стулити пельку»?

— Саме так. А тепер іди геть.

У мене і так на душі було неспокійно, а його вереск остаточно виводив із рівноваги.

— Та як ти смієш!

— Хочеш піти звідси без волосся? — похмуро запитала я, удавши, що тягнуся до меча. — Хто знає, може, я так давно не тренувалася, що випадково відрубаю тобі голову замість чуба.

Хоч я і була вічною «другою», але в масштабах імперії я все одно була другою серед найкращих мечників — приборкати нікчему Ріарда мені нічого не вартувало.

Брат завагався і, гнівно сопучи, вилетів з кімнати.

Я залишилася сама і знову впала на ліжко. Від першого місця, яке мені все одно не світить, я відмовляюся негайно. Поводитися за сценарієм, коли вже знаєш майбутнє, було б вчинком справжнього дурня.

Але лишалася одна проблема. Після нищівної поразки на турнірі чотири роки тому я зрозуміла, що чесним шляхом мені не виграти. Тому разом із Ріардом ми вже сплели цілу мережу змов проти Іана.

«Зрештою все розкриється... Я була божевільною!»

Я закрила обличчя руками. Усі підступи Ріарда випливуть назовні, і на нас чекає ганебна загибель. Коли я читала про це в книзі, я раділа справедливості, але тепер я сама в цій ролі!

«Я маю врятувати хоча б те майно, що маємо».

Яка там загибель, нас обох чекає суд і тюрма.

«Ні, справа не в грошах, мені треба насамперед уникнути в'язниці».

Однак скасувати всі вже розставлені пастки було неможливо, бо всіма справами займався Ріард, який нізащо не відступиться. Лишався один вихід: я мала зробити так, щоб Іан не постраждав від цих змов до того, як ми збанкрутуємо.

— Нахабний вискочко, ось побачиш. Я тебе розчавлю. Будь-якою ціною!

— Спершу навчися лицарства. І не смій нападати, використовуючи такі підлі методи.

В моїй пам'яті все ще стояв його сповнений огиди погляд червоних очей. Іан Вейдрос мав усе: осяйне золоте волосся, прекрасні, хоч і моторошні, червоні очі, славетний рід і неймовірну силу.

Ми були з ним з абсолютно різних світів. Мабуть, саме тому я так відчайдушно намагалася його перевершити. Проте, проблема була в тому, що для цього використовувались нечесні методи.

Те, що ми задумали перед цим турніром, було справжнім злочином. Рід Вейдрос був відомий своїм кодексом честі, тому вони будуть нещадними, дізнавшись про замах на єдиного спадкоємця.

«Якщо все розкриється — нам кінець».

Усі наші плани замахів тягнулися аж до самого початку турніру. Я вже подала заявку на участь, а відмовитися можна лише в день змагання. Я думала про те, щоб просто втекти, але нічого, крім фехтування, не вміла.

У мене не було грошей на власне ім’я, я не знала іноземних мов і нічого про світ. Мені потрібно було залишатися в столиці, де мій статус «другого меча» мав хоч якусь вагу, щоб вижити у найгіршому випадку.

Отже, план такий: таємно запобігати всім небезпекам навколо Іана, щоб він навіть не запідозрив загрозу і не почав розслідування. Якщо він почне копати, то ми з Ріардом — трупи. При цьому я маю дурити Ріарда, інакше він вигадає нові підступи.

«Сьогодні день, коли Великий Жрець прибуває до імператорського палацу. Хіба не Іан відповідає за охорону?»

Ріард планував сьогодні використати отруєні голки, щоб паралізувати одну руку Іана. Звісно, завдяки своїм рефлексам той отримає лише подряпину, але навіть цього не можна допустити. Він не повинен відчути, що проти нього щось готують.

«Анабель Надіт... Даремно ти так жила».

У цьому домі всі були на боці Ріарда.

Я ж роками займалася лише мечем і не мала жодної довіреної особи. Тож доведеться діяти самотужки. Якщо я попадуся Іану, то звалю все на Ріарда, а сама спробую вижити, прикриваючись своєю допомогою.

Я вирішила.

Попри те, що я опинилася в цій паршивій ролі, а події вже почали розгортатися, я все виправлю і почну нове життя. А для цього насамперед треба припинити поводитися як жалюгідна лиходійка-суперниця, яка вміє лише кидатися фразами на кшталт «Ось побачиш!» або «Наступного разу я тебе розчавлю!».