Розділ 10 — Розділ 10. Бажання втекти (9)

З самого ранку в мене був чудовий настрій.

А все тому, що сьогодні не лише мій день народження, а ще й на столі чекав торт. Смакуючи десертом, який навіть наступного дня залишався неймовірним, я остаточно вирішила: після чогось смачного неодмінно треба з’їсти ще щось краще.

Я планувала скористатися сертифікатом на обід, який вчора отримала від Оскара. Спершу хотіла приберегти його, та хіба сьогодні не мій день народження?

Раніше я ніколи по-справжньому не святкувала цей день.

Я навіть не пам’ятала, щоб мені колись казали «З днем народження», тож Кейтлін та Ріард, вочевидь, про нього й не здогадувалися. Звісно, це не означало, що ці двоє взагалі не зважали на іменини — власні свята вони відзначали з неймовірним розмахом.

Щоразу, коли вони, випурхнувши з кімнат у розкішному вбранні, збиралися кудись іти, я зазвичай завмирала біля дверей і несміливо питала:

— Куди ви всі йдете?

— Сьогодні день народження Ріарда, ми йдемо обідати, — кидала мати.

— А як же я?..

— Анабель, невже ти збираєшся пропустити хоч день тренувань? — суворо казала Кейтлін. — Щоб перемогти Іана Вейдроса, кожна секунда на вагу золота. Слухняна моя доню, просто посядь перше місце на турнірі з фехтування. Тоді я обіцяю вечеряти з тобою хоч щодня.

— Добре...

— Це все через того Іана Вейдроса. Якби цей негідник не перемагав тебе, наша родина була б куди щасливішою.

— Так, Анабель, мама каже правду, — додавав Ріард. — Мені й самому серце крається, що я не можу повечеряти з тобою у свій день народження. Тож зроби що завгодно, аби здолати того Іана.

Колись я й справді вірила, що причиною моїх негараздів у родині є Іан. Я вважала, що доки не переможу його, навіть день народження не вартий святкування. Принаймні, так було до того, як до мене повернулися спогади з минулого життя.

Тепер же, озброївшись об'єктивним поглядом на речі, я вирішила стати новою людиною і святкувати свій день народження самотужки.

Якою ж дурепою я була, витрачаючи цей час на виснажливі тренування лише заради того, щоб обійти Іана. Навіть якщо Кейтлін та Ріард мене не вітають, моє життя все одно має цінність.

«Дивно, — згадала я слова Аарона, — пані Надіт з сином завжди замовляють святкову вечерю саме в головній філії нашого ресторану».

Виходить, поки я тренувалася, вони розважалися в ресторані «Рейнфілд». Що ж, відсвяткувати там свій день народження здавалося непоганою ідеєю.

«Ресторан "Рейнфілд"... Там точно має бути смачно».

Можливо, страви там не зрівняються з тими, що вчора готував сам шеф-кухар Оскар, але стандартизована якість мережевого закладу вселяла довіру.

«Святкувати наодинці теж непогано».

Колись я думала, що без Кейтлін та Ріарда в цьому немає сенсу, та зараз усе змінилося.

«Цього року я сама, але наступного — неодмінно підчеплю якогось красеня і відсвяткуємо разом».

Щоправда, для цього спершу треба стати вільною людиною... Ех. Був варіант просто втекти за кордон, але я все ж була другою найкращою мечницею імперії. Краще було не порушувати закон, а використати своє ім'я та репутацію з розумом.

А отже, я мусила врятувати Іана, але водночас триматися від нього якнайдалі. Яка ж безглузда місія...

«Це все моя карма».

Колись я сама з радістю погоджувалася на плани Ріарда, тож теперішні страждання були неминучі. Якщо все піде за планом, моє майбутнє буде спокійним.

— Гей, ти!

Я якраз збиралася весело вийти з дому, прихопивши сертифікат, коли Ріард, що пив чай у вітальні, гукнув мене. Він був у новенькому дорогому вбранні, а металева коробка на столі свідчила про те, що чайне листя теж коштувало цілі статки. Оскільки він ніколи не вітав мене, я на мить завагалася: невже цього разу згадав?

— Куди це ти? Не збираєшся тренуватися? Останнім часом ти зовсім розклеїлася, — кинув він.

— Ти покликав мене лише щоб сказати це?

— А про що ще мені з тобою говорити?

Я й не очікувала нічого іншого, тому не розчарувалася, проте гнів усе одно закипів у мені. Я рішуче підійшла до нього.

— А в мене є до тебе справа.

— Яка ще справа? Що, Іан Вейдрос нарешті отримав бодай подряпину?

— Ні, не про це. Дай мені грошей.

— ...Що?

— Ще дитиною я передала тобі всі свої права на спадщину. Через це в мене зараз немає грошей навіть на нормальний одяг, я змушена носити ці дві комплекти по черзі.

Погляд Ріарда на мить здригнувся, але він миттєво повернув собі спокій. Його голос зазвучав навіть лагідно:

— Я ж казав тобі. Коли посядеш перше місце, я все тобі поверну. Але до того часу ти не повинна відволікатися. Ти ж знаєш, що ці гроші ми отримали завдяки тобі. Просто вір і чекай. Тим паче, цей турнір — останній шанс.

— Я не відволікаюся.

— Купувати одяг, заводити друзів, ходити кудись їсти — це і є «відволікатися». Ні про що не думай, тільки тренуйся. Це лише до закінчення турніру. Я не те щоб затискаю гроші, я просто дбаю про твій стан, розумієш?

— Мені не потрібна така опіка.

— Цього разу ти точно переможеш. І тоді я все віддам. А зараз — це лише заради твого блага.

«Звісно, віддасть він... як тільки я стану першою».

Він просто тримав мене на короткому повідку без грошей, щоб я нікуди не втекла. Я жодному його слову не вірила. Може, просто витягти меч і вбити його зараз, а потім самій успадкувати все?

Я мить вагалася, та залишки родинних почуттів придушили жагу вбивства.

Яким би мерзотником він не був, у нас текла одна кров, тож я не могла змусити себе зробити його калікою чи позбавити життя.

У минулому житті я була сиротою. І хоч Ріард був справжнім покидьком, він залишався моїм єдиним родичем.

Звісно, був ще біологічний батько, маркіз Абедес, та його двоє синів, але я навіть не хотіла вважати їх сім'єю, адже вони мене зневажали.

Ріард лише використовував мене, та принаймні визнавав своєю сестрою.

Однак...

— Ріарде, — я глибоко вдихнула. — Ти хоч знаєш, який сьогодні день?

Він не знав, що це був його останній шанс.

«Якщо відповість правильно, я просто піду своїм шляхом, як і планувала раніше».

Ріард нахилив голову, а тоді невпевнено промовив:

— Хм... Може, день оголошення суддів турніру? Хоча, здається, це мало бути наступного тижня.

— Сьогодні мій день народження.

— А, невже?

Він на мить здивувався, а потім знову солодко всміхнувся:

— Але ж зараз не час святкувати дні народження. До турніру залишилося зовсім трохи. Дні народження бувають щороку, а цей турнір для тебе — останній.

— Тож ти навіть грошей мені не даси?

— Та що той день народження, просто один із багатьох днів. Давай відкладемо це до завершення змагань. Тим паче, ми все так чудово спланували, що ти просто не можеш програти. Не хвилюйся, я за будь-що покалічу Іана Вейдроса. Ми зазнали невдачі лише двічі, шанс ще є. Я підготував дещо на завтрашній вечір. Цього разу я справді постарався.

— На завтрашній вечір?

Мій гнів, що накопичувався крапля за краплею, змінився раптовим переляком.

— Так. Я вже все підготував. Пам'ятаєш той артефакт, про який я казав? Ти тоді ще з таким ентузіазмом погодилася допомогти. Я нарешті його дістав.

«Тож вони використають його завтра ввечері...»

Я лише важко зітхнула.

— І тоді Іану Вейдросу прийде кінець.

«Кінець прийде нам, дурню...»

Оскільки він уже запустив механізм нападу, я мусила залишити його живим, щоб вивідати всі деталі та точний час. Я навіть не знала, з ким він зв’язався, тому не могла просто скасувати ці плани. Якби він тільки знав, що він щойно змарнував своєю балаканиною, він би не сидів так безтурботно, попиваючи чай.

Просто піти — тепер цього було замало.

Кому я роблю послугу? Я не збиралася залишати йому цей розкішний будинок і статки, якими сама навіть не скористалася.

Раніше я думала «нехай забирає і відчепиться», та тепер сама думка про це була огидною. Я обов'язково покладу край цій розкоші, яку він збудував за мій рахунок. Якби він сказав бодай одне слово вітання, я б, можливо, помилувала його як єдиного родича.

«Тільки зачекай».

Ця пихата пика залишиться такою лише до дня турніру.

«Ти в мене ще дізнаєшся, що таке справжня кара в образі жебрака».

Я вийшла з маєтку, не озираючись.

***

Стримуючи в собі жагу до помсти Ріарду, я попрямувала до центру міста. Коли настрій паскудний, треба з’їсти щось смачне.

Знайти ресторан «Рейнфілд» було неважко: щойно я прийшла до центру, як побачила найбільшу та найсучаснішу будівлю з вивіскою «Філія №3».

«Аж третя філія... Отже, є перша і друга. Цей пан Оскар неймовірно успішний».

Ще раз подумки висловивши повагу його майстерності, я вже збиралася зайти всередину, як раптом...

— Панно Анабель?

Незнайомець у темно-сірому плащі несподівано з'явився поруч і звернувся до мене.

— Ви збираєтеся обідати наодинці?

Я миттєво почала перебирати всі свої спогади. Хоч як намагалася, не могла згадати жодного чоловіка, який би міг отак люб'язно зі мною заговорити. Адже життя Анабель складалося лише з тренувань або нападів на Іана. Вона не мала друзів і не вела світського життя. Та й через погану репутацію Кейтлін ніхто з дорослих не став би про мене дбати.

— Ви хто? — я підозріло прижмурилася. Те, як він ховав обличчя під каптуром, виглядало вкрай сумнівно.

— Спершу я просив Іана влаштувати нам зустріч, та він сказав, що це буде складно.

Він різко скинув каптур. Круглі зелені очі привітно зіщулилися в усмішці, а сріблясте волосся заблищало на сонці. Перехожі миттєво почали озиратися.

— Мене звуть Роберт Неродос Хаймірієн. Я той самий, кого ви врятували минулої ночі.

При... принц Роберт? Поки я стояла з роззявленим ротом, він м'яко запитав:

— Якщо ви не проти, чи можу я скласти вам компанію за обідом?