Розділ 100 — Розділ 100. Право на почуття (5)

Лагіан уже вкотре подумки прокручував свій поєдинок з Анабель Рейнфілд.

У самий день бенкету він наполегливо стверджував, що його майстерність значно перевершує вміння Анабель. Адже він уже отримав гроші від кронпринца Каллона, та й його гордість як мечника була зачеплена.

На щастя, окрім останньої миті, він повсюдно й одноосібно тиснув на Анабель, тож Каллон, здавалося, здебільшого погодився з цим і заплющив на все очі.

Проте, як-не-як, будучи видатним мечником, Лагіан не міг просто так проігнорувати те неприємне відчуття, що залишилося в нього на душі.

До того ж, коли минула ніч і хмільний запал трохи згас, до нього поступово почав повертатися здоровий глузд.

«Якщо раптом... той її останній рух і був справжньою майстерністю...»

У роті в нього пересохло.

«Невже це її справжня майстерність? Якщо так, то виходить, що її навички неймовірно покращились».

З огляду на точність і спритність Анабель, які він аналізував раніше, такого руху просто не могло бути. Списати все на випадковість теж не виходило — у ту мить вона ухилилася надто вже точно.

Це було щось таке, що навіть найпроникливішому глядачеві було б важко помітити; це міг усвідомити лише той, хто безпосередньо схрестив із нею мечі.

А якщо так, то Анабель, безперечно, була на одному рівні з ним або навіть сильнішою.

«Прикидатися слабкою, щоб спровокувати суперника на необачний крок, — це, звісно, надзвичайно підступний прийом...»

Проте Анабель і була підступною людиною.

З самої ночі бенкету Каллон був шалено зайнятий, тому навіть не зміг до ладу розпитати його про все.

Сам Лагіан, будучи іноземцем, не вельми знав внутрішні обставини, але, схоже, те, що Ріхарт зліг, завдало кронпринцу величезного удару.

І цей факт неабияк тривожив його.

«Можливо, все це — частина великого задуму Анабель Рейнфілд. Якщо вона від самого початку мітила в Ріхарта...»

Тоді це була ще більша халепа.

Лагіан хвалькувато заявляв, що зможе вбити Анабель Рейнфілд, а після поєдинку послідовно наполягав, що «то була просто помилка».

Зрештою, якщо Каллон потрапить у пастку, чи не буде це цілковито його власною провиною?

Звісно, у нього не могло бути жодної відданості Каллону. Проте він також не мав упевненості, що зможе вижити, якщо його запідозрять у шахрайстві проти кронпринца імперії.

«До того ж я навіть запевнив, що вб'ю Анабель Рейнфілд, якщо мені дадуть іще один шанс».

Причина, чому Каллон не став сварити його, безперечно, полягала в тому, що він збирався надати йому цей наступний шанс.

І якщо він тоді не переможе Анабель, то, можливо, сам Каллон його й уб'є.

Проблема полягала в тому, що він ніяк не міг збагнути справжній рівень майстерності Анабель.

Саме тоді, коли він кусав нігті від безсилля, пролунав обережний стукіт у двері.

— Заходьте, — буркнув у відповідь Лагіан і вкрай здивувався, побачивши того, хто увійшов.

Це була імператриця, яку він уперше побачив лише вчора. Усього за один день її обличчя сильно змарніло.

Зрештою, навіть Лагіан, будучи іноземцем, зміг помітити вороже налаштовану громадську думку щодо імператриці. Розгніваний імператор не лише видав наказ про її домашній арешт, а й привселюдно оголосив, що на деякий час скоротить її фінансування.

— Я прийшла сюди, уникаючи сторонніх очей, тому скажу швидко.

Імператриця озирнулася довкола й протягнула йому один флакон.

Лагіан мовчки подивився на зелену рідину, що хлюпала в скляній пляшечці, й запитав:

— Що це таке?

— Це зілля, яке підвищує фізичні можливості. Щоправда, ефект триває лише одну годину, — серйозно промовила імператриця. — Як тобі вже відомо, змагання з фехтування в імперії вже на носі. Тому подібні препарати розповсюджуються в завулках. Дуже таємно й дуже задорого.

Вона вела далі:

— Зазвичай це, звісно ж, порушення правил, і якщо випадково потрапити під допінг-тест, який проводиться навмання, то нагороду одразу ж анулюють. Адже навіть одноразове вживання залишає незворотні сліди в організмі.

Анабель у жодному разі не пропустила б свої останні змагання з фехтування.

Тому, інакше кажучи, це означало, що Анабель не зможе вжити цей препарат.

На змаганнях із фехтування подібні зілля зазвичай вживали ті люди, яким уже не було чого втрачати. Якщо Анабель, яка вже двічі посідала друге місце, вживе його без вагомої причини, вона втратить навіть ту крихту честі, що в неї залишилася.

Проте Лагіану, звісно, було байдуже до наслідків вживання.

Тобто це був привабливий варіант, який дозволяв йому самому на мить підвищити свої сили.

— Але ж ти не збираєшся брати участь у змаганнях із фехтування, чи не так?

Лагіан одразу зрозумів, до чого веде імператриця.

Вона, мабуть, знала справжню мету його прибуття до імперії. Адже, що б там не казали, вона безперечно була на боці Каллона.

— Через те, що ти іноземець, я не могла послати когось зі своїх довірених осіб. Мені здалося, що ти повіриш лише тоді, коли я прийду особисто, — швидко пояснила імператриця, навіть не сідаючи.

Схоже, їй було настільки ніяково перебувати тут разом із ним у цей момент.

— Якщо ти можеш перемогти й без цього зілля, так і вчини. Проте я принесла його, бо подумала, що воно може стати в пригоді. Мені здалося, ніби я своїми безглуздими вчинками ще більше ускладнила становище Каллона...

Лагіан покрутив у руці скляну пляшечку, що опинилася в його долоні.

— Що ж, тоді я піду.

Імператриця швидко зникла, сказавши лише те, що збиралася.

Судячи з усього, це не було справою, заздалегідь узгодженою з Каллоном. Це була просто материнська любов, бажання бодай чимось допомогти синові.

Тому пити це зілля чи ні — залежало виключно від його вибору.

Мати Каллона, як ніхто інший, навряд чи дала б йому препарат, який міг би зашкодити її синові.

Звісно, якби це було перед бенкетом, він би самовпевнено заявив: «Я в змозі перемогти Анабель Рейнфілд і без таких зіль», проте...

«Навіть якщо її ухилення наприкінці було справжнім проявом майстерності, вона максимум на рівні зі мною, але це не той рівень, де я можу програти».

Отже, якщо його здібності стануть хоч трохи, бодай на крихту кращими...

Він обережно сховав передане імператрицею зілля до внутрішньої кишені.

***

Те, що Іан хотів поговорити зі мною віч-на-віч, у певному сенсі було рівносильно тому, якби він виставив принца Роберта за двері.

Як-не-як, це був маєток герцога Вейдроса, і Іан, звісно, мав повне право робити у своєму домі все, що заманеться.

«І все ж, Роберт — принц, а він отак відкрито каже йому йти геть...»

Проте в цій ситуації стороною, яка потребувала допомоги, був саме Роберт.

Іан допомагав принцу виключно з доброї волі та дружніх спонукань, а дім герцога Вейдрос був настільки міцним, що взагалі не потребував сили Роберта.

— У такому разі я ненадовго залишу вас. Почекаю в саду попереду. Проте, Іане, — Роберт слухняно погодився, але додав із усією серйозністю: — Я добре знаю про вашу давню ворожнечу... Та все ж панна Анабель на нашому боці. Будь ласка, не кажи надто різких слів. Прошу тебе. Та й від панни Анабель я теж сподіваюся на не надто суворе ставлення до Іана.

Схоже, він дещо по-іншому витлумачив намір Іана поговорити зі мною «віч-на-віч».

Роберт, мабуть, вирішив, що Іан попросив його піти, аби ми залишилися вдвох і могли нарешті як слід почубитися, не показуючи принцу непривабливого видовища.

А потім, мабуть, порахувавши, що це було з його боку нетактовно, він поспіхом вийшов із вітальні ще до того, як ми встигли щось заперечити.

Підвівшись зі свого місця, Іан рішучим кроком підійшов до вікна й засмикнув штори у вітальні. Вікно, з якого було видно сад, миттєво зникло з поля зору.

А в саду перед вітальнею, поки ми обговорювали різні справи, продовжували з'являтися й накопичуватися подарунки на знак підтримки.

— Е-е... ну...

Тепер, коли він засмикнув штори, ніхто більше не міг нас побачити.

Оскільки я й уявити не могла, що ми так раптово залишимося наодинці, моя голова почала гарячково міркувати.

Проте мій мозок, який зазвичай чудово й ініціативно працював, варто мені було лише глянути на губи Іана, раз по раз прокручував у пам'яті вчорашні спогади й оголошував страйк.

«Що мені варто сказати першій?.. Якщо я вдам, ніби нічого не пам'ятаю, чи вдасться мені бодай повернути все на свої місця? Ні, можливо, Іан сам удасть, ніби нічого не знає...»

Я ще навіть не встигла впорядкувати свої заплутані думки, як Іан повільно подивився на мене зверху вниз.

— По-перше, — промовив він, дивлячись мені прямо в очі. — Я вчора ввечері добре все обдумав.

Судячи з появи цього «по-перше», сказати йому було чимало чого. І тут він промовив слова, яких я взагалі не очікувала почути:

— Мені справді шкода за весь цей час.

— За що саме?

— За те, що я незмінно ігнорував тебе, коли ти вдавалася до підступних і нечесних прийомів, нападаючи на мене зі спини.

— Га? Гей, якщо людина поводиться як божевільна, то ігнорування — найкраща відповідь. Ти все правильно робив.

Я витріщилася на нього, остаточно спантеличена.

Іан спокійно вів далі:

— А ще за те, що я сердився, коли ти сипала всілякими прокльонами на мою адресу та ображала мене.

— Якби ти цьому радів, це було б куди дивніше, хіба ні?

— І за те, що коли ти вперше зблизилася з моєю матір'ю, я радив їй не вірити тобі, бо ти підступна.

— Та я й була підступною! Хто ж не зрозуміє таку зворушливу синівську турботу!

Слова Іана настільки мене шокували, що я запекло виправдовувала його:

— Навпаки, це було надзвичайно милосердне ставлення. Тобі ще пощастило, що ти не подав на мене до суду за наклеп і не домігся заборони на наближення. Якби не це, то що, по-твоєму, ти мав тоді робити?

Іан без найменших вагань відповів:

— Я мав би сказати, що щиро вдячний тобі за те, що ти бодай у такий спосіб демонструвала мені свою незмінну увагу та підтримку...

— Іане Вейдросе.

Що далі, то абсурднішим усе ставало. Я квапливо обірвала його:

— Коли жартуєш, не роби такого серйозного й ретельного виразу обличчя. Чому твій тон стає дедалі вагомішим, коли ти верзеш таку нісенітницю?

— Це не жарт, — повів далі Іан, демонструючи бездоганно охайне вбрання та витончене обличчя. — У мене немає хисту до жартів.

— ...Ну, про це я, звісно, знала. Але навіщо ти зараз приносиш ці безглузді вибачення?

Я подивилася на Іана й серйозно порадила:

— Якщо ти збираєшся з таких причин вибачатися перед іншими людьми, краще взагалі цього не роби. Це ніяк не допоможе твоїй репутації. Ти матимеш вигляд цілковитого дивака.

— Мені нема за що вибачатися перед іншими. Адже я взагалі не роблю помилок. І по-друге, — Іан, який спирався на підвіконня, подивився мені прямо в очі й продовжив: — Щодо того, що ми вчора ввечері поцілувалися.

Від цих слів Іана, які прозвучали так зненацька, я здивовано витріщилась на нього.