Розділ 101 — Розділ 101. Право на почуття (6)

«Ні, ну хіба можна говорити про таке настільки раптово?»

Я все ще була в стані, коли абсолютно не підготувала своє серце до того, що саме маю відповісти.

Ба більше, оскільки до цього лунали такі дивовижні слова, я на мить узагалі про все забула.

— По... поцілувалися?

Проте через таку несподіваність я вже інстинктивно почала повільно відсуватися назад.

Іан навіть не встиг нічого сказати, як мої слова жалюгідно посипалися на додачу:

— Про... про що це ти взагалі кажеш?

Невдовзі моє тіло вже повністю потонуло в кріслі.

— Збираєшся вдати, ніби нічого не знаєш? — Іан повільно рушив у мій бік. — Якби ти справді не пам'ятала, то з твого боку було б природно спершу закричати на весь голос. Тобі це вельми притаманно.

Його довга тінь першою накрила мене.

Мені було б зовсім не важко отак просто й спритно ухилитися, проте моє тіло дивним чином заціпеніло.

— Забула? — підійшовши досить близько, Іан повільно зупинився. — Адже я — та людина у світі, яка спостерігала за тобою найдовше й найнезмінніше.

Він ще навіть кінчиком пальця до мене не доторкнувся, а по тілу вже наче пройшов електричний розряд. Він прошепотів на такій відстані, де можна було порахувати навіть мої вії:

— І після цього все одно не пам'ятаєш?

Не пам'ятати було просто неможливо. Я пам'ятала про це весь час, але тепер усе спливало в пам'яті ще виразніше.

Тоді ми теж були так близько, усвідомлювали напружені тіла одне одного, а потім наші подихи змішался...

«...Не думай про це! Чому саме в цей момент мене тягне на спогади?!»

Проте сама атмосфера не залишала іншого вибору, окрім як згадувати. Адже його очі теж були прикуті до моїх губ.

Він і сам думав про ту мить, навіть не намагаючись приховати палке бажання.

«Якщо збираєшся дивитися з таким виразом обличчя, то не варто було зазвичай ходити з настільки цнотливим виглядом».

Мені чомусь стало невимовно прикро.

«Він наче зовсім інша людина...»

Зрештою, коли ми вчора цілувалися, він теж був наче зовсім іншим.

Сам же запропонував спробувати поцілуватися так, як це зробив би джентльмен — чемно та ввічливо, а щойно наші губи злилися, він повівся як справжній звір...

«А ну припини про це думати, Анабель Рейнфілд!»

Моя рука від хвилювання мимоволі міцно стиснула поділ спідниці.

Саме тоді за фіранками, за якими нас не було видно, пролунали голоси людей, що проходили повз сад.

— На ґанку флігеля вже немає місця, де все це ставити.

— Кажуть, саме тому вирішили залишати речі в саду.

— Ось воно як. Якщо так піде й далі, то до вечора весь сад буде завалений.

— І не кажи... Схоже, кожен простолюдин столиці вважає за свій обов'язок надіслати подарунок.

Слуги герцогського дому Вейдрос гомоніли, переносячи пакунки.

Звісно, на кожному з цих пакунків очевидно красувалися великі й дуже схожі за змістом написи на підтримку.

[Анабель ♡ Роберте, не відмовляйтеся від свого кохання!]

[Не дозволяйте різниці в статусі зламати вас, ми підтримуємо вас!]

[Щиро вболіваємо за кохання панни Анабель та принца Роберта.]

Усе точнісінько так само, як і з подарунками, якими вже був заставлений увесь ґанок.

Я почула, як подих Іана, що стояв зовсім поруч, став важчим.

Слуги, теревенячи, поволі віддалялися, проте через присутність Іана на відстані витягнутої руки я лише судомно ковтнула слину.

Після нетривалої тиші Іан промовив низьким голосом:

— Судячи з того, що ти не знаходиш слів для відповіді, твої запевнення, ніби ти нічого не пам'ятаєш, від самого початку були брехнею.

Це була не зовсім брехня, я просто на мить завагалася, але в Іана були занадто вже високі вимоги до чесності.

— Ти ж у нас майстриня брехати.

«Який проникливий. І справді добре мене знає».

— Проте я теж непогано вмію вести допит.

«Ще б пак, я ж бачу, що ти зараз витворяєш».

Якби він не мав хисту до допитів, то навряд чи зміг би так бездоганно керувати лицарським орденом Вейдрос.

— Зрештою, навіть якби ти все пам'ятала, — повільно повів далі Іан, проте, всупереч його нібито розслабленому тону, його голос був хрипким, наче він з усіх сил тамував палке бажання.

Між нами досі не було жодного фізичного контакту. І все ж мені здавалося, ніби все моє тіло палає у вогні.

— Я так і знав, що ти будеш отак ухилятися.

Мені не було що відповісти. Я так і не наважилася збільшити відстань між нами й продовжувала мовчати.

— Насправді я й до цього помічав, що ти уникаєш мене.

Його тон давав зрозуміти, що він міг би тиснути й далі, але навмисно заплющував на все очі, хоч і все розумів.

— І навіть те, що ти плутаєшся у власних почуттях до мене і свідомо намагаєшся про це не думати.

«Ну й проноза...»

— Я можу покірно чекати на твої почуття. Можу вічно стримувати свої власні.

«І в такий момент він примудряється бути зразковим романтиком».

— Проте я не можу вдати, ніби вчорашнього дня не було. І не хочу цього робити.

«До того ж він іще й такий прямолінійний, що й не збирається відступати...»

Хоч як крути, він ідеально підходив на роль головного героя роману, але коли він отак поводився як кандидат на роль мого чоловіка...

Я могла б піддатися раптовому пориву, прийняти його освідчення й цим самим провчити його.

Раптом я усвідомила, наскільки химерна атмосфера панувала навколо нас.

Десь далеко співали пташки, а в порожній вітальні нам не було куди подіти погляди, окрім як дивитися одне на одного.

Під його поглядом, у якому чітко відчувалося прагнення володіти мною, стояла я — та, яка могла б ухилитися, але чомусь продовжувала покірно стояти на місці. Маючи чіткі спогади про вчорашню ніч і раз по раз прокручуючи їх у голові.

Він заговорив знову, і його голос прозвучав дещо прохолодно:

— До того ж я трохи втратив самовладання через те, що всі простолюдини столиці так палко підтримують твої стосунки з принцом.

Якщо це називалося «втратити самовладання», то його самовладання, схоже, мало надзвичайно сильний інстинкт повернення до норми.

— Ну... все ж це краще, ніж якби чутки ходили про нас із тобою. Хіба не краще для тебе втратити крихту самовладання переді мною, ніж остаточно втратити розум перед очима тисяч людей? — ніяково пробурмотіла я. — Адже тоді всі точно вирішать, що ти з'їхав із глузду.

— Мені байдуже. Я б навіть хотів цього, — без вагань відповів Іан, проте я безсило похитала головою.

— Коли це справді станеться, ти заговориш по-іншому. Ти ж ніколи в житті не був у центрі пліток.

Ім'я Іана Вейдроса у столиці було чимось на кшталт недоторканної святині.

Абсолютне перше місце у фехтуванні, бездоганна репутація, справедливий норов, який змушував його нищити чорну магію навіть без жодної вигоди для себе.

Чого лише вартий той факт, що щойно містом поповзли чутки, ніби Іан опинився в одному човні з Робертом, рівень підтримки принца одразу ж злетів угору.

Сама думка про те, що його ім'я може бути заплямоване плітками, здавалася чимось неймовірним.

— Хто знає, — повільно промовив він, а тоді злегка всміхнувся й додав: — Які б чутки не ходили, це все одно краще, ніж поточна паршива ситуація.

Десь удалині знову пролунав вигук: «Анабель! Підтримуємо твоє кохання з принцом!». Вираз його обличчя ставав дедалі холоднішим, аж у мене по спині поповзли сироти.

— Як на мене, краще нехай містом ходять чутки про те, що Іан Вейдрос уп'явся в губи Анабель Рейнфілд і жадібно цілував її, ніж оце все.

— Гей! — закричала я від такої непристойної фрази, яку він виплюнув навіть оком не змигнувши, проте Іан відповів із цілковитим спокоєм:

— А що? Це ж не те, чого ніколи не було.

І мені довелося мимоволі це визнати.

— Ну... це правда. Це було справді щось неймовірне...

Окремо погоджуватися з абсолютною чесністю Іана не було жодної потреби.

Поки я судомно ковтала слину, він подивився мені прямо в очі й прошепотів:

— Тобі, мабуть, здається, що ти піддалася хвилині й поцілувала мене під впливом атмосфери, але зі мною все було зовсім інакше.

Кожен його шепіт і подих лоскотали мої губи.

— Я прагнув цієї миті вже дуже давно і так само довго уявляв її... Досі не можу остаточно прийти до тями.

Від його солодкого й водночас туманного тону все моє тіло затріпотіло так, що мені стало гаряче.

— Я не з тих людей, хто здатний цілувати когось, до кого не має почуттів. Ти ж знаєш це краще за будь-кого.

Дивлячись на почервонілі куточки очей Іана, я на мить затамувала подих.

«Невже... невже Іан зараз намагається мене спокусити? Він що, справді серйозно й остаточно вмикає режим зваблення?»

Я навіть уявити собі не могла, що Іан здатний когось зваблювати.

«Н-ні, якщо цей зразковий учень, у якого все ідеально, окрім почуття гумору, раптом виявиться схожим у мистецтві зваблення на свого батька, герцога Вейдроса, то мені, схоже, скоро доведеться йти під вінець?»

Саме в ту мить, коли я від цього приголомшливого усвідомлення не могла звести слів до купи, Іан як ні в чому не бувало змінив тон і продовжив:

— І по-третє, моя мати просила дещо переказати тобі.

Почувши, що Леслі має до мене якесь слово, я миттєво повернула самовладання. На чиї б слова я не зважала, але якщо справа стосувалася Леслі, я мала вислухати її з максимальною пильністю.

Вона була тією людиною, яка без жодних вагань протягнула мені руку в часи, коли я навіть не усвідомлювала, що потребую любові та турботи. Вона була моєю благодійницею, яка, нехай і ненавмисно, допомогла мені налагодити зв'язок із моїми справжніми батьками.

До того ж вона була єдиною справжньою наставницею в моєму житті.

— Моя мати зараз трохи занедужала.

— Що? — я злякано розплющила очі. — Де саме й що з нею? Вона сильно захворіла? Відколи це? Усе серйозно?

Іан не став відповідати на мою зливу запитань, а просто мовив:

— Коли я вранці провідав її й сказав, що збираюся до флігеля, вона просила передати тобі одне прохання.

— Яке прохання? Звісно, я обов'язково його виконаю!

Дізнавшись про хворобу Леслі, я відчула, як моє серце забилося від тривоги. Оскільки вона була жінкою, яка мала абсолютно все в цьому житті й нічого не потребувала, сама думка про те, що вона просить про щось, миттєво вселила в мене неспокій.

«Якщо раптом вона настільки сильно захворіла, що хоче сказати щось на кшталт "дозволь мені поглянути на твоє обличчя востаннє"...»

— Сьогодні в Оскара вихідний, проте вона сказала, що неймовірно палко прагне скуштувати особливе імбирне печиво.

— ...Га?

— Мовляв, якщо його приготує будь-який інший помічник, то смак буде не той. — Іан вів далі з абсолютно безпристрасним виразом обличчя: — Вона зауважила, що коли ти дізнаєшся, що сьогодні в тебе немає занять, то обов'язково прийдеш провідати її, тому просила не сушити собі голову над даремними подарунками, а просто принести це печиво.

Я помилялася. Леслі, хоч і мала все на світі, завжди залишалася абсолютно серйозною, коли справа стосувалася їжі.

— У моєї матері іноді через стару травму починає нити нога, через що вона кілька днів не може нормально пересуватися, і зараз саме такий період.

— А... зрозуміло. Я візьму імбирне печиво й одразу ж прийду її провідати. А чи є ще щось, що їй до вподоби...

— Ти, — перервавши мене на пів слові, Іан злегка всміхнувся й промовив: — Їй подобаєшся ти.

— О... га?

— Ти, Анабель Рейнфілд. Щиро й усім серцем.

Від цієї відповіді Іана, в якій не було ні краплі вагань, мої вуха чомусь почали палахкотіти, і я квапливо вдала, ніби дивлюся в інший бік.