Розділ 102 — Розділ 102. Право на почуття (7)

Іан одразу після цього ненадовго завітав до імператорського палацу, а тоді негайно вирушив на узбережжя Банафарім.

Я ж попросила свого батька негайно спекти імбирне печиво.

Звісно, я подумала, що після того, як Леслі з'їсть сухувате імбирне печиво, їй неодмінно захочеться насиченого шоколаду, тому додатково приготувала ще й брауні. Тільки за такої турботи можна було вважатися справжньою ученицею.

Усе ретельно спакувавши, я з розсіяними думками покрокувала до головного маєтку.

«Що це за відчуття таке...»

Попри те, що я жила в чужому домі як гостя, мені було надзвичайно затишно й вільно ходити туди-сюди.

Мабуть, тому, що протягом восьми років я вдиралася сюди як божевільна, а останнім часом бувала й поготів іще частіше.

Хай там як, а Іан поїхав, залишивши після себе дуже чіткий і промовистий натяк на те, що надалі він збирається діяти вкрай рішуче й наполегливо.

«Я сама в усьому винна, сама».

Я зітхнула й подумала:

«Саме я була тією людиною, яка почала говорити, щоб він сам розібрався у своїх почуттях, а потім узяла й поцілувала його...»

Ба більше, від самого ранку й дотепер цей спогад не виходив у мене з голови.

Ні, тепер до цього додалися ще й слова, які Іан промовив перед від'їздом, тож я цілісінький день думала лише про нього.

«Схоже, щойно він повернеться з узбережжя Банафарім, то освідчиться мені вже офіційно».

Згадуючи його тактику під час поєдинків, я почала робити цілком логічні висновки:

«Іан зазвичай перед тим, як завдати вирішального удару у звичайному двобої, завжди отак дає час підготуватися. Мабуть, це така стратегія вияву турботи про суперника».

Через сум'яття в душі мені ще дужче захотілося побачити Леслі.

Адже попри те, що вона була матір'ю Іана, вона здавалася мені саме тим дорослим, на якого я могла повноцінно покластися.

— О? Панно Анабель?

Щойно я переступила поріг головного маєтку, як зіткнулася з Брейденом.

Поглянувши на ласощі в моїх руках, він розуміюче посміхнувся:

— Схоже, ви прийшли провідати Леслі.

— Так, герцогу, — спершу ввічливо відповіла я.

Можна сказати, що ми з Брейденом майже не були знайомі. Усе наше спілкування обмежувалося кількома фразами під час зустрічі на опері.

На відміну від Леслі, яка часто з'являлася на тренувальному майданчику, Брейден був надзвичайно зайнятою людиною.

«Ну ще б пак, титул герцога просто так нікому не дається».

Зрештою, з часом усе це все одно перейде до рук Іана.

«Він дуже схожий на Іана. Справді вродливий чоловік», — подумала я, мигцем глянувши на Брейдена.

Свого часу Леслі, розповідаючи про Брейдена, якось зауважила: «Та якось воно само собою так склалося, що ми одружилися».

Подейкували, ніби він був неймовірним майстром підступних планів та інтриг, і, дивлячись на Леслі, я розуміла, що це, схоже, щира правда.

Хай там як, він не був тією людиною, з якою мені довелося б близько перетинатися, тому я планувала просто виявити належну шану й піти собі далі. Мені здавалося, що й той бік не відчуватиме до мене особливого інтересу.

— Проте як же бути? Леслі зараз заснула, — м'яко всміхаючись, промовив Брейден. — Вона випила ліки зі снодійним ефектом, тож навряд чи прокинеться найближчим часом.

— А... ось воно як?

— Вона все одно кілька днів лежатиме в ліжку. Чому б вам не повернутися сьогодні, а прийти вже завтра?

Я з жалем покрутила в руках кошик, у якому лежали імбирне печиво та брауні.

Брейден дивовижно швидко все помітив і одразу ж запропонував:

— Я накажу служниці передати це їй. І сам особисто скажу, що панна Анабель заходила.

— Добре.

Усе відбувалося настільки злагоджено, що мені навіть не було чого заперечити.

— Можливо, хочете переказати щось особливе?

— Е-е... ну...

За знаком Брейдена служниця квапливо підійшла ближче, і я, дещо ніяковіючи, передала їй кошик із ласощами, промовивши:

— Перекажіть, щоб їй обов'язково наснилося щось смачненьке...

— Охо?

— І що я сподіваюся, що коли вона прокинеться, для неї якраз буде готова вечеря.

— Це побажання, створене спеціально для Леслі. Вона точно буде в захваті.

Що ж, більше мені не було про що з ним розмовляти.

Обличчя, яке точнісінько копіювало риси Іана, викликало легке збентеження, тож мені не надто хотілося залишатися з ним віч-на-віч надовго.

— Тоді до побачення...

Я вже збиралася вклонитися й розвернутися, як він невимушено промовив:

— Щодо того меча.

— ...Прошу?

— Я маю на увазі меч, який я свого часу подарував Леслі. Той самий, що зараз покоїться на поясі панни Анабель.

— А.

Я розгублено кліпнула очима.

І справді, раніше мені вже казали, що цей меч був подарунком Брейдена для Леслі.

У мене в голові миттєво промайнула думка, що він міг відчути незадоволення через те, що цим мечем тепер володію я. Навіть попри те, що на той момент він змирився з цим, не зумівши перечити наполегливому бажанню Леслі віддати зброю мені.

«Що, як він вимагатиме повернути його? Цей меч уже став зі мною єдиним цілим...»

Мабуть, найкращою стратегією було не затягувати розмову й якнайшвидше накивати п'ятами. Я якраз збиралася вдати, ніби вкрай поспішаю, щоб залишити маєток.

— Вам випадково не цікава історія, пов'язана з цим мечем?

— Що?

— Який саме коваль його викував, через які канали постачання він пройшов... Володарка меча має знати його передісторію.

Почувши фразу «володарка меча», я миттєво розслабилася.

Брейден м'яко всміхнувся й запропонував:

— Раз уже ви завітали до головного маєтку, чому б нам ненадовго не присісти у вітальні й не поговорити про це?

Я ж точно планувала просто ввічливо привітатися й швидко піти геть, оскільки ми не мали причин для тісного спілкування.

Якби він сказав щось на кшталт: «Панно Анабеле, чи не могли б ми зараз ненадовго поговорити?», я б під будь-яким приводом уникала цього.

У мене було таке відчуття, ніби мене заворожили.

Проте коли справа стосувалася історії меча, я просто не могла встояти.

Ось так ми й опинилися з Брейденом одне навпроти одного у вітальні.

Щойно я переступила поріг кімнати, мою увагу миттєво прикувало дещо дивовижне.

— Ц-це...

У самому центрі вітальні випромінював яскравий, химерний блиск дорогоцінний камінь заввишки з моє передпліччя.

— Це магічний кристал, — злегка всміхнувшись, мовив Брейден. — Його отримав Оресто Вейдрос, голова нашого дому, який жив триста років тому, як нагороду за те, що запобіг терору з боку вежі магії.

— ...Я й не знала, що існують магічні кристали такого величезного розміру.

— Кажуть, навіть у самій вежі магії кристалів подібного розміру більше не залишилося. Вони досі зазіхають на нього, проте ми не збираємося його повертати.

Магічний кристал був дорогоцінним каменем, що концентрував у собі магічну силу.

Маючи такий кристал, навіть без участі мага можна було застосувати будь-яке бажане заклинання. Звісно, для цього кристал доводилося розбити, тому це була одноразова річ.

Подейкували, що потужність магії прямо пропорційна розміру каменя, тож із кристалом такого масштабу можна було втілити в життя якесь неймовірне заклинання.

Сімейна реліквія дому Вейдрос і справді була зовсім іншого рівня.

Вона гордо демонструвала велич роду, перед яким тремтіла навіть магічна вежа, що перебувала під заступництвом імператорської родини.

— Якщо виникне таке бажання, за допомогою цього каменя можна одним махом спопелити добру половину імператорського палацу.

«Виходить, якщо зараз за допомогою цього магічного кристала підірвати Каллона...»

Не здогадуючись, про що саме я міркую, Брейден м'яко повів далі:

— Це реліквія, яку рід Вейдрос оберігав у минулому і продовжуватиме оберігати надалі. Можна сказати, вона символізує честь нашого дому, який захищав імперію своїм мистецтвом фехтування.

Зрештою, вся ця розмова звелася до вихваляння величі дому Вейдрос.

Я подумки згорнула свій план під назвою «Вбивство Каллона за допомогою магічного кристала». Я не могла використати сімейну реліквію, що символізувала честь роду Вейдрос, аби підірвати кронпринца, чию провину ще не було доведено.

— Спершу присядьте, — Брейден, який щойно остаточно приголомшив мене виглядом велетенського магічного кристала, вказав мені на крісло.

Служниця блискавично подала чай та частування.

— Отже, щодо цього меча...

Щойно ми сіли, Брейден почав спокійно й розмірено розповідати мені про зброю. Про поєднання металів, яке було популярним у ті часи, про дизайн руків'я тощо.

«Дивно, але в його словах немає особливої конкретики».

Це була химерна розмова: я чомусь продовжувала покірно сидіти й слухати, проте в пам'яті нічого з цього до ладу не залягло.

— ...Ну, власне, тому я й хотів сказати, що доклав неймовірних зусиль, аби роздобути цей меч.

— Ось воно як.

— Хоча мені так і не судилося схрестити зброю з Леслі за допомогою цього меча на наших останніх змаганнях із фехтування.

— А-а.

— Нехай мій початковий великий задум щодо цього меча й зазнав краху, проте я б дуже хотів, щоб мій інший великий задум увінчався успіхом.

— Інший великий задум?

— Хіба Леслі нічого тобі не казала?

На той момент я вже остаточно розслабилася й абсолютно невимушено слухала його слова, попиваючи чай.

— Я з самого початку хотів подарувати цей меч своїй майбутній невістці.

Я спокійно собі пила чай, і від цих слів ледь не заплювала все навколо.

«Оце так поворот. Невже весь цей довгий екскурс в історію меча був лише частиною великого задуму, щоб відібрати його в мене?»

Пояснюючи мені щось про лезо, він раніше забрав мій меч собі до рук.

Я з палким відчаєм подивилася на свою зброю, яка досі мирно лежала в його долоні.

«Він так детально розпинався про цей меч лише для того, щоб заявити про свої права на нього?»

Власне, навіть якби він вирішив забрати його назад, мені не було б чого заперечити.

Проте відсутність слів не означала відсутність емоцій, тож я жалісливим поглядом витріщилася на Брейдена.

— Якщо ви дивитиметеся на мене з таким виразом обличчя, мені захочеться подражнити вас ще більше, та все ж... — Брейден злегка всміхнувся, наче повністю розкусив мої думки.

А тоді абсолютно спокійно повернув меч назад мені до рук.

— Насправді я вважаю, що новою володаркою цього меча є саме панна Анабель.

— Е-е... ну...

Поспіхом забравши меч, я на мить завагалася. Побачивши мій ніяковий вигляд, Брейден злегка всміхнувся й промовив:

— Якщо ваш рівень логічного мислення вищий за середній, ви чудово розумієте, до чого я веду.

Звісно, мій рівень логічного мислення був вищим за середній.

Судячи з усього, під згаданою «майбутньою невісткою» він мав на увазі саме мене. Я ніяково пробурмотіла:

— Так, ну... здається, я розумію, про що саме ви кажете, проте...

— Невже ви гадали, що я не здатний розкусити почуття власного сина? Я дізнався, що коїться в його душі, ще задовго до того, як він сам усе усвідомив.

Він і справді був неймовірною людиною. У мене по спині аж поповзли сироти.