Розділ 108 — Розділ 108. Право на почуття (13)

— У мене є прохання, Анабель.

Обличчя маркіза Абедеса виглядало куди більш зніченим і виснаженим, ніж під час нашої останньої зустрічі. Здається, востаннє ми бачилися в день тесту на батьківство.

Його раптова поява застала зненацька не лише мене, а й усю мою родину.

Щойно запримітивши мене, він важко задихав й одразу ж упав на коліна.

— Благаю, попроси принца Роберта виявити поблажливість до нашого Ріхарта…

— Що?

— Анабель, ти ж знаєш, — маркіз Абедес усе ще міцно тримався за поділ моєї сукні й говорив із відчайдушним виразом на обличчі. — Я ж запрошував тебе на вечерю ще до того, як став відомим результат тесту. Я казав, що ми маємо ладнати в майбутньому.

— Хах…

— Благаю, мов за нас слівце перед принцом Робертом. Він же точно прислухається до твоїх слів. Покарання, яке наклали на Ріхарта, занадто суворе. Йому, який досі навіть до тями не прийшов…

Я згорнула руки на грудях, вирішивши подивитися, до якої межі він здатний дійти.

— Якщо це занадто складно, то хоча б домовся про скасування перевірки міністерства фінансів, — повів він далі, відчайдушно заглядаючи мені в очі. — Будь ласка, згадай про нашу колишню прихильність, благаю…

Я стояла ні в сих ні в тих, повністю ошелешена й водночас обурена почутим, тому перепитала:

— …Колишню прихильність?

Бачити, як людина, яка колись нехтувала мною й намагалася використати, тепер плазує біля моїх ніг, було доволі втішно. Проте слова про «колишню прихильність» перетинали межу втіхи й викликали хіба що огиду.

Маркіз Абедес хрипким голосом вів далі:

— Елвен через усе це також щоночі не може заснути.

Що ж, це була чи не єдина приємна новина за сьогодні. Мабуть, він просто боявся, що на нього чекає таке ж суворе покарання.

Я вже збиралася відповісти йому у своїй улюбленій уїдливій манері, коли двері вітальні знову обережно прочинилися.

— Ой… О боже.

До кімнати увійшла незнайома мені жінка середнього віку й буквально роззявила рота від побаченої картини.

Маркіз Абедес, який сидів спиною до дверей, звісно ж, не бачив її. Ба більше, навіть почувши голос, він, схоже, сприйняв її за звичайну служницю.

— Анабель, Анабель.

Я просто злегка розгубилася від появи цієї несподіваної гості й на мить забарилася з відповіддю, проте маркіз Абедес, мабуть, вирішив, що я вагаюся.

Він кинув швидкий погляд на мою родину, що стояла позаду, і хрипким, здавленим голосом повів далі:

— Якби не той тест на батьківство, ти могла б стати не частиною цієї нікчемної родини простолюдинів, а молодшою донькою в нашому маркізаті. Я ж і справді мав намір прийняти тебе…

Почувши слова «нікчемна родина простолюдинів», мені навіть не треба було повертатися, щоб уявити вирази облич моїх батьків. Слухати це далі не було жодного сенсу.

— Маркізе, — я подивилася зверху вниз на чоловіка, який усе ще тримався за мою сукню, і холодно промовила: — Облиште це. Це бруднить.

— Усе гаразд. Це вияв мого серця…

— Та до чого тут ваше серце? Ваші брудні руки бруднять мою цінну сукню, яку мама пошила для мене власноруч.

З цими словами я різко відштовхнула його руку.

— Отак чіплятися за когось, щойно з'являється вигода — ви точнісінько як Кейтлін. Недарма ви двоє так добре ладнали.

— Ти… ти…

Маркіз Абедес подивився на мене поглядом, сповненим люті.

Я озирнулася довкола, підняла зі столу одну з чашок і навмисно впустила її просто перед його ногами.

— Якщо вам так шкода грошей за ту вечерю, можете забрати це. Вона досить дорога, тож цілком покриє ваші витрати.

Чай розлився з чашки й намочив носки його взуття.

— Я достатньо зважила на нашу «колишню прихильність». Якби не чутки про мій роман із принцом Робертом, ви б поставилися до мене точно так само.

Я щиро посміхнулася чоловікові, який, мабуть, уперше в житті зазнав подібного приниження, і додала:

— Взагалі-то, хіба це не справедливо? Навіть попри те, що ми роками вважалися родиною.

Наостанок я вирішила повернути йому слова, які він сам колись кинув мені під час нашої першої зустрічі:

— Ми ж усе одно зовсім не схожі одне на одного.

Маркіз Абедес миттєво підхопився на ноги, скрегочучи зубами:

— Ти… ти, зухвала, нікчемна простолюдинко! Стає одразу зрозуміло, яку брудну кров ти успадкувала…

Схоже, він нарешті збагнув, що хоч би як він благав, я не збираюся йому допомагати.

Мені-то було байдуже на його образи, але від згадки про «брудну кров» моїх батьків гнів миттєво закипів у мені з новою силою. Проте не встигла я відкрити рота, щоб остаточно допекти йому, як у розмову втрутилися.

— І як воно — благати, тримаючись за сукню зухвалої та нікчемної простолюдинки? Було б чудово, якби ви розповіли про це трохи детальніше.

Жінка середнього віку, яка щойно увійшла до вітальні й яку я бачила вперше, голосно розреготалася й додала:

— Це ідеально підійде для нашої завтрашньої газети.

У маркіза Абедеса відняло мову:

— Ма… Маєна Флімон?

Я також здивовано кліпнула очима. Маєна Флімон — це ім'я я вже чула раніше кілька разів.

Вона була головою Ради простолюдинів. Тобто тією самою особою, яка розтрубила про мої успіхи на банкеті по всій столиці. І саме через неї біля моїх дверей тепер височіли стоси банерів із написами на кшталт «Підтримуємо кохання Роберта та Анабель».

Я з ентузіазмом підхопила її думку:

— Тобто завтра вся ця сцена з'явиться в газетах?

— Саме так. Думаю, для простого люду це буде надзвичайно втішна новина.

— Що ж, маркізе, — я повернулася до ошелешеного маркіза Абедеса й мовила: — Що б ви зараз не сказали, ви все одно залишитеся в програші. Тож чому б вам просто не забратись геть?

І це була чиста правда.

Злитися на мене чи благати далі — у будь-якому разі він виглядав би жалюгідно й смішно. Він розлючено запихкав, щосили копнув чашку, яка валялася під ногами, і вилетів із вітальні.

Я крикнула йому навздогін:

— Взагалі-то, ця чашка не була дорогою! Тільки ногу собі забили!

Маєна та Аарон голосно зареготали з моїх слів.

Коли цей шквал емоцій нарешті вщух, Маєна з посмішкою простягнула мені руку:

— Вітаю, панно Анабель. Дозвольте відрекомендуватися як належить. Я голова Ради простолюдинів, Маєна Флімон.

— Приємно познайомитись… Я Анабель Рейнфілд.

Після привітань ми присіли в крісла. Нарешті все набуло вигляду нормального прийому гостей. Аарон разом із батьками делікатно залишив вітальню, даючи нам можливість поговорити наодинці.

Залишившись удвох, Маєна щиро посміхнулася й першою порушила тишу:

— Перепрошую, що прийшла так раптово й без попередження, але я стала свідком такої захопливої сцени. Звісно, якщо ви не хочете, я ні за що не пускатиму це в друк, тож не турбуйтеся.

— О ні, я якраз дуже цього хочу, — невимушено відказала я. — Нехай уся столиця посміється з нього. Я прожила в такому статусі вісім років, і, повірте, у цьому немає нічого страшного.

— Але ж довкола вашого імені знову підніметься галас…

— Мені байдуже. Я люблю бути в центрі уваги.

Легко відмахнувшись від її застережень, я перейшла до головного:

— Проте яка справжня причина вашого візиту?

— Ах, власне ось що, — Маєна подивилася на мене сяючими очима. — Ви ж розумієте, панно Анабель, що весь ваш життєвий шлях став величезним джерелом натхнення та сили для простих людей?

Атмосфера раптово стала такою урочистою, наче ми читали вступ до біографії якогось видатного діяча. Я лише злегка повела очима й відповіла:

— Та я ж жила так не заради простого люду, а суто задля власного блага…

— Навіть якщо так, ваші успіхи мають колосальне значення для піднесення прав простолюдинів. Саме тому… — Маєна міцно стиснула мої долоні. — Не вважайте ваш шлюб із принцом Робертом чимось геть неможливим.

— …Що?

— Наша Рада простолюдинів надасть вам надійну та всебічну підтримку.

Я важко зітхнула. Я не збиралася звинувачувати Маєну в її хибних висновках.

Роберт, який раніше ніколи не був помічений у жодних скандалах, уперше відкрито обідав у місті саме зі мною. Він миттєво дав дозвіл на проведення тесту на батьківство. Він особисто мчав на коні, щоб поспіхом прибути до мого маєтку. Ба більше, він запрошував мене як свою супутницю і в оперу, і на святкування імператорського дня народження.

Усе це була я.

Хоч як подивись, збоку це виглядало як ідеальний роман, що стрімко розвивається. І я сама певною мірою користувалася цим, щоб успішно просувати наші спільні справи.

— Між нами нічого такого бути не може, тому ваша підтримка зайва, — промовила я, обережно вивільняючи свої руки з її долонь. — Знаю, це прозвучить дещо дивно, але попри все, що сталося, я не сприймаю Його Високість як чоловіка.

— Що ж, таке цілком можливо. Я поважаю ваші смаки, — Маєна кивнула напрочуд спокійно й розважливо. — До того ж, принц Роберт дуже близький з Іаном Вейдросом. А оскільки вони мають схожі характери… я й сама іноді думала, що Його Високість може бути не у вашому смаку.

— …

Це припущення було максимально далеким від істинного стану речей.

— Зачекайте, якщо ви й самі так думали, то навіщо тоді було публікувати всі ті статті?

— Ну, навіть якщо ви не відчуваєте до нього романтичного потягу, принц Роберт усе одно залишається надзвичайно вигідною партією для шлюбу.

— Про що ви взагалі кажете? Це ж не якась страва, яку хочеться з'їсти, хоч вона й не смачна…

— Ну ж бо, панно Анабель, подумайте гарненько, — Маєна палко подивилася прямо мені в очі. — Якби не ці чутки про ваші близькі стосунки з принцом Робертом, хіба маркіз Абедес став би схиляти перед вами коліна?

І тут вона мала рацію.

Власне, саме завдяки цим чуткам нам і вдалося так швидко провести тест на батьківство.

— Хоч часи й змінюються, але імператорська влада завжди залишається вагомим аргументом. Якби це були не просто чутки, а справжній шлюб… — вона заговорила стишеним напівшепотом, наче ділилася великою таємницею: — Маркіз Абедес ніколи б не наважився назвати подружжя Рейнфілд «нікчемними простолюдинами» прямо у вас перед очима.

— …

— Панно Анабель, чому б вам не стати найвпливовішою жінкою з-поміж простого люду в цю епоху? Усі інші простолюдини дивилися б на вас і відчували б неймовірну гордість та задоволення.

Маєна сонячно посміхнулася й вела далі:

— Тоді й на пані Леслі Вейдрос більше ніхто не посмів би тицяти пальцем, дорікаючи її походженням. Адже це означало б настання ери, коли принцесою імперії може стати звичайна дівчина.

— Навряд чи, — одразу ж заперечила я. — Якщо я й стану найвпливовішою жінкою цієї епохи, то не завдяки авторитету імператорської родини, а виключно завдяки моїм власним зусиллям і таланту.

На ці мої слова Маєна аж здригнулася, наче її вкололи.

Схоже, лише тепер вона збагнула всю суперечливість своїх власних суджень.