Розділ 111 — Розділ 111. Право на почуття (16)

На цей тужливий розпач найкращим виявом поваги, який я могла запропонувати, була тверда й рішуча відмова.

— Ваша Високосте, по-перше, я від природи не схильна до роботи мізками, тож роль імператриці мене лише обтяжуватиме.

— Хм? Мені здавалося, у тебе неабиякий хист до тактичних розрахунків.

— Навіть якщо хист і є, це не означає, що я хочу його використовувати. Я взагалі прихильниця думки, що якщо тілу важко, то й мізкам несолодко. — я глибоко зітхнула й додала: — Щойно ця справа завершиться, я відправлю більшу частину своїх нервових клітин на заслужену пенсію. Останнім часом вони й так працюють на межі можливостей.

— Якщо ти переживаєш, що на посаді імператриці тобі доведеться постійно плести інтриги…

— Але найголовніше ось що, — я перервала його, озвучивши найважливіший факт. — Як ви й самі чудово знаєте, я не кохаю вас, Ваша Високосте. А пов'язувати своє життя я збираюся виключно з тією людиною, до якої матиму почуття.

— Хто знає. Можливо, якщо я докладу зусиль, усе зміниться?

— Ні, без варіантів.

— Навіть якщо я не відповідаю твоєму ідеалу… Зрештою, далеко не всі одружуються зі своїми ідеалами, тож ми цілком могли б…

— Усе одно ні. Справа взагалі не в ідеалах.

— Тоді в чому ж?

— Просто моє серце вже належить іншому, тому нічого не вийде, — відрізала я без жодних вагань. — Менше з тим, давайте закриємо цю тему й повернемося до обговорення наших справ.

— …Ти відшила мене з приголомшливою впевненістю. Що ж, схоже, простору для переговорів тут немає.

— Це виключно заради вашого ж блага. Ви й самі чудово знаєте: давати марну надію в таких питаннях — це найгірше, що можна зробити.

Роберт лише важко зітхнув, адже аргументів проти моїх слів у нього не знайшлося.

Що він міг вдіяти, якщо сама дівчина каже тверде «ні»?

До того ж, тиснути на мене сильніше в теперішній ситуації було нерозумно — попереду на нас чекали куди важливіші справи.

— У будь-якому разі, тоді перш за все потрібно викликати назад Іана, який зараз охороняє Оріанса на узбережжі Банафарім, — промовив Роберт, готуючи записку для поштового голуба. — Хоча зачекай. Узбережжя Банафарім та ліс Смахо розташовані зовсім поруч, тож, можливо, краще зустрітися прямо там? — він насупився й тихо пробурмотів: — Мій старший брат недарма відтягував час. Турнір із фехтування вже зовсім скоро… Я зовсім не хотів псувати останній турнір для тебе та Іана.

Роберт загнув пальці, підраховуючи дні:

— …Часу замало. Треба вирушати прямо зараз, аби хоч якось встигнути…

— О ні, не треба, — перебила я його на пів слові. — Саме тому я й попросила у вас перстень переміщення.

— Га? Хочеш скористатися ним прямо зараз разом зі мною? Але ми навіть не знаємо, чи піде мій брат на цей крок, а одного персня точно не вистачить, аби розібратися з усім і встигнути повернутися до столиці на початок турніру.

Його слова були цілком логічними. Проте все змінювалось, якщо врахувати, що я взагалі не збиралася брати участь у турнірі.

— Я хочу, щоб у змаганнях брав участь лише Іан. Він усе одно не зможе увійти до лісу Смахо разом із нами, — з гіркою посмішкою відповіла я, змусивши Роберта здригнутися від несподіванки й навіть почати заїкатися.

— П-панно Анабель… Ви зараз серйозно кажете, що готові відмовитися від свого останнього турніру?

— Так, саме в день турніру нам потрібно буде знищити джерело чорної магії.

— Чому саме в цей день?

— Якщо бути точнішою, то наступного дня — під час церемонії нагородження. У цей час у столиці збирається величезна кількість людей. Тільки завдавши удару в такий момент, ми зможемо остаточно й безповоротно знищити репутацію кронпринца Каллона.

Якщо моя здогадка щодо третього джерела чорної магії була правильною, ми зможемо відкрити очі на звірства Каллона кожному жителю столиці. Адже головною особливістю цього джерела магії була здатність до «оповіщення невизначеної кількості людей».

— Панно Анабель, але ж ви стільки років…

— Безпека моєї родини для мене куди важливіша за фінал турніру з фехтування. Тільки покінчивши з цим якнайшвидше, моя мама зможе спокійно повернутися до своєї роботи… А от причин для неучасті Іана я не бачу, — дивлячись на шоковане обличчя Роберта, я повільно вела далі: — Я б хотіла, щоб дорогою до лісу Смахо ми заїхали на узбережжя Банафарім, а в день турніру відправили Іана назад до столиці за допомогою персня переміщення.

— Ну… Навіть якщо ми викличемо його до столиці прямо зараз, завжди залишається ризик якихось непередбачуваних обставин, наприклад, перекритих доріг. Тож якщо ми хочемо гарантувати його участь у турнірі, перстень переміщення справді є найнадійнішим варіантом. Але мені досі важко в це повірити, — приголомшено пробурмотів Роберт. — Відмовитися від фінального поєдинку проти Іана…

— Я все одно програла б.

— Серйозно? І саме через це усвідомлення ти стільки років поводилась як покидьо… тобто, підіймала такий галас?

— Щиро дякую за таку об'єктивну оцінку моїх сил, яка зовсім не залежить від ваших особистих почуттів до мене. Завдяки такій прагматичності ви точно станете мудрим і справедливим правителем.

Того дня ми з Робертом узгодили ще кілька деталей нашого плану, після чого я безжально зіпсувала одну з картин у коридорі й отримала магічний перстень.

Ми домовилися вирушити в дорогу в такий час, щоб прибути на узбережжя Банафарім точно до початку турніру з фехтування.

***

На узбережжі Банафарім було не просто тихо, а навіть якось по-особливому безтурботно.

Спокійні хвилі ліниво накочувалися на піщаний берег. Сонце вже давно сіло, і над водою закружляв прохолодний морський бриз.

— Хоч трохи й холодно, але нічна риболовля має свій особливий шарм, чи не так? Та й зорі сьогодні просто неймовірні.

Колишній верховний жрець Оріанс, який уже давно відійшов від справ, повільно погладжував свою сиву бороду й насолоджувався спокійною риболовлею вночі.

— Маю перепросити за свої слова, коли назвав твій приїзд задля моєї охорони цілковитою дурістю, — раптово звернувся він до Іана, який сидів поруч, так само тримаючи вудку в руках. — Кажуть, Беллінокс безслідно зник. Оце так новини…

Кілька днів тому, коли Оріанс, як і зазвичай, збирався на риболовлю, перед ним несподівано з'явився Іан.

«Молодий герцог Іан Вейдрос? Якими долями ви в наших краях?»

«З'явилася інформація, що вам може загрожувати небезпека, тому я прибув сюди, аби забезпечити вашу охорону».

«Мене? Та я ж просто старий дід, який уже давно не має жодного впливу на справи релігії… Навіть затяті атеїсти мене вже не чіпають, тож не турбуйтеся».

«У будь-якому разі, певний час я перебуватиму поруч із вами як охоронець. Причини я озвучити не можу».

«Що ж, це виглядає як марна трата сил… Але раз уже приїхав, просто відпочинь як слід».

Ось так Оріанс та Іан уже кілька днів проводили час разом.

Для старого, який жив наодинці, компанія Іана стала приємною різноманітністю в буденному житті.

Помітивши, що Іан, всупереч очікуванням, чудово справляється з домашнім господарством, Оріанс навіть кілька разів ненав'язливо пропонував йому залишитися тут надовше.

Проте спокійний ритм їхнього життя, наповнений лише риболовлею, раптово сколихнула новина зі столиці. Теперішній верховний жрець Беллінокс зник без жодного сліду й звуку.

— Схоже, довкола храму розгортаються якісь справді моторошні події, — серйозним тоном пробурмотів Оріанс. — Особливо якщо врахувати, що таку потужну бойову силу, як ти, відправили охороняти колишнього жерця.

Насправді під ударом опинився зовсім не храм, але Іан вирішив промовчати й не вдаватися в деталі.

— Якщо мені раптом доведеться збирати речі, попередь мене заздалегідь. Я б хотів подати звістку своєму онукові в столиці.

Діти Оріанса загинули в жахливій аварії з екіпажем, тому з усієї родини в нього залишився лише один-єдиний онук.

— Збирати речі? — перепитав Іан, змусивши Оріанса здивовано кліпнути очима.

— Ну, скоро ж має розпочатися турнір із фехтування. Ти, безперечно, братимеш у ньому участь, а отже, не зможеш більше мене охороняти. Тож логічно, що я маю поїхати з тобою.

— …

— До речі, якщо виїжджати прямо зараз, ми вже ледь встигаємо, хіба ні?

Іан із глибокою задумою на обличчі знову перевів погляд на безкрає море. На вулиці стрімко темнішало, і навіть лінія горизонту вже майже розчинилася в сутінках.

Ось так минув іще один день.

Він, звісно ж, пам'ятав про наближення турніру й постійно тримав це в голові. Проте зі столиці не було жодних звісток — навіть попри те, що до них дійшли чутки про зникнення Беллінокса.

Магічний перстень зв'язку, який йому дав Роберт, мовчав, і жоден поштовий голуб так і не з'явився на горизонті.

Звісно, він міг би просто кинути все й повернутися до столиці. Як і казав Оріанс, для участі в турнірі йому вже давно слід було вирушити в дорогу. Проте через повну відсутність контакту він продовжував залишатися на місці й чекати.

Весь цей план був розроблений Анабель, тому він хотів беззаперечно дотримуватися її волі.

Навіть якщо це означало, що він залишиться зв'язаним по руках і ногах на цьому узбережжі й пропустить турнір.

Навіть якби все це виявилося хитромудрою стратегією Анабель задля здобуття омріяної перемоги на турнірі — він був би зовсім не проти її тріумфу.

— Ха-ха, схоже, ця справа вимагає суворої секретності, — добродушно розсміявся Оріанс, дивлячись на мовчазного Іана. — У будь-якому разі, поки ти поруч, мені нічого не загрожує. Цього мені цілком достатньо.

Якщо зникнення Беллінокса справді означало його смерть, то Оріанс і справді перебував у цілковитій безпеці. Адже у світі просто не залишилося людини, здатної забрати його божественну силу й передати її демону.

Але чому ж тоді палац досі мовчить…

Думки в його голові дедалі частіше починали схилятися до найгірших сценаріїв.

Коли він залишав столицю, всі довкола тільки те й робили, що обговорювали можливий шлюб між Робертом та Анабель. І саме тоді, коли він нарешті наважився діяти рішуче й відкрити свої почуття, доля змусила їх розлучитися. Це також була частина плану Анабель, тому йому залишалося лише змиритися.

Найважчим для нього було зовсім не те, що він перебував далеко від столиці напередодні турніру з фехтування. Коли він уявляв, що Роберт та Анабель зараз перебувають у столиці удвох, без нього, його серце просто палало від шалених ревнощів.

«Я вже просто… просто божеволію від цього очікування».

Розумом він чудово усвідомлював: навіть якщо дівчина, яку ти кохаєш, не відповідає взаємністю, ти маєш щиро бажати їй щастя. Проте серце відмовлялося приймати цю логіку.

«Можливо, це все була лише моя уява»

Іан знову й знову починав прокручувати в голові події минулого.

Ті випадкові погляди та напругу, що виникала між ними під час спільних тренувань. Те тремтіння, передчуття й особливу атмосферу, яка огортала їх, коли їхні губи торкалися одне одного.

Йому здавалося, що вона також має до нього почуття…

— Тоді, можливо, поговоримо на якусь більш приємну тему? Пане Іане, кажуть, після завершення цього останнього турніру ти маєш офіційно успадкувати титул?

— Схоже, що так.

— Тоді тобі уже час звернути увагу на щось інше, крім меча. Наприклад, на шлюб.

— …

— Думаю, герцог та герцогиня Вейдрос точно не стануть тиснути на тебе у питанні вибору нареченої.

— Що ж, тут ви маєте рацію.

Почувши таку байдужу відповідь, Оріанс із цікавістю в очах запитав:

— Тоді яка дівчина є твоїм ідеалом?

Іан, який саме в цей момент думав про те, чи лягла вже Анабель спати і яка зараз атмосфера панує в столиці, злегка відкашлявся.

Ідеал дівчини.

Здається, варто було подумати над цим — хоча б для того, аби бодай на мить викинути з голови думки про Анабель.

— Ну, я майже впевнений, що ти шукаєш когось доброго й чесного, але все ж… — пробурмотів Оріанс, чекаючи на відповідь, поки Іан занурився в глибокі роздуми.