Розділ 112 — Розділ 112. Право на почуття (17)

«Ідеал дівчини…»

Про свій ідеал він не замислювався вже дуже давно.

Від певного моменту все це втратило будь-який сенс, адже йому просто подобалася Анабель — всупереч всім можливим критеріям.

«Коли її немає поруч — ти думаєш про неї, а коли вона перед очима — твої думки зайняті нею ще більше».

Коли Аарон якось промовив ці слова, перед очима мимоволі постала вона.

Він кілька разів намагався заперечити це сам собі, переконати, що це не так, але щоночі, лежачи без сну, зрештою змушений був визнати почуття у своєму серці.

«Коли думаєш, що в неї може все скластися з іншим чоловіком, усередині закипає якась дивна лють — хіба це не воно?»

Чому ж він так лютував щоразу, коли вона була з Робертом?

Чи дарма він вдавав із себе такого шляхетного, даючи їй час і простір?

Чи треба було будь-що-будь тиснути на неї, вимагаючи взяти на себе відповідальність?

Усе одно ж перед нею він уже встиг продемонструвати не джентльменську поведінку.

— Ідеал… Хіба ідеал не залишається просто ідеалом, стаючи абсолютно беззмістовним, коли опиняєшся перед тією самою людиною? — повільно відповів Іан.

Анабель сказала, що він — її ідеал, але, на жаль, не схоже було, що вона справді прагнула бути з ним. Звісно, Оріанс не здавався:

— І все ж, розуміти власну слабкість — це важлива річ. У неочікуваний момент у тебе може просто затьмаритися розум.

Оріансове тлумачення ідеалу як слабкості безумовно було оригінальним. Тому Іан, згадуючи минуле, коли він ще не мав до Анабель якихось особливих почуттів, повільно відповів:

— Чесна й добра людина… Звісно, я вважаю, що це чудово.

Він дивився на нерухому вудку й повів далі, наче впорядковуючи власні думки:

— Але, схоже, я значно більше поважаю тих, хто вміє дивитися в очі своїм помилкам.

— Гм?

— Очолюючи лицарський орден, доводиться бачити найрізноманітніші випадки…

Він намагався максимально відкинути думки про Анабель, тому його мова ставала дедалі повільнішою.

— Бувають люди, які щиро й відверто зізнаються у провині, про яку ніхто й ніколи не дізнався б, якби вони змовчали.

— Хм, розумію тебе. Я теж часто бачив таких підлеглих у храмі.

— Гадаю, мені просто на інстинктивному рівні завжди подобалися такі люди, — спокійно продовжував Іан. — У певному сенсі я визнавав їх навіть більше, ніж тих, хто від самого початку був ідеальним.

— Охо, ось воно що.

— Ні, мабуть, це навіть більше, ніж просто визнання… — його червоні очі стали безмежно глибокими. — …Здається, я з усіх сил намагався зробити так, щоб у жодному разі не дозволити їм піти із лицарського ордену Вейдрос.

— Хо-хо.

— Напевно, я справді хочу мати таких людей поруч.

— Це видно навіть по твоїх очах, — добродушно розсміявся Оріанс. — Схоже, я вперше бачу, як ти так відкрито проявляєш власницькі інстинкти. — а потім хитро додав: — Якщо така жінка з'явиться, то навіть у всемогутнього молодого герцога Іана Вейдроса справді затьмариться розум.

— Що ж, можливо, він уже затьмарився.

— Ні-ні. У молодого герцога розум іще не затьмарився, — рішуче заперечив Оріанс на слова, які Іан пробурмотів, думаючи про Анабель. — Зважаючи на те, що ти зараз перебуваєш із цим стариганем, а не з тією жінкою.

— Але ж це через обставини…

— Коли попри будь-які «обставини», не зважаючи ні на що, ти біжиш до людини і хапаєшся за неї — ось це ми називаємо «затьмарився розум». Це те безумство, коли втрачаєш здоровий глузд і зникає навіть крихта простору для роздумів. У цьому сенсі молодий герцог іще тримає себе в руках.

— ……

— Хоча зараз ти, схоже, дуже за кимось сумуєш, але наразі виглядаєш надто розважливо.

Оріанс голосно зареготав. Здавалося, навіть риби з цікавістю слухали їхню розмову, бо ще дуже довго їхні вудки не ворушилися.

***

Нарешті настав вечір напередодні від'їзду.

Я лежала в ліжку й намагалася змусити себе заснути, хоча сон зовсім не йшов. Ніч була вже досить пізньою, але звідси, здалеку, долинав якийсь гамір.

Уся столиця невпинно вирувала через наближення турніру з фехтування. Місто переповнювали приїжджі фехтувальники, які прибули з провінцій та з-за кордону, щоб просто подивитися на це видовище.

І серед усього цього Іан Вейдрос усе ніяк не з'являвся в столиці.

«Який же він непотрібно впертий.»

Звісно, ніхто не сумнівався в участі Іана у турнірі з фехтування. Усі очікували, що він, як і належить, з'явиться у слушний момент.

Навіть сама пані Леслі не надто хвилювалася, примовляючи: «Ну, якось там розрахує час і приїде».

«Мабуть, оскільки зі столиці немає жодних звісток, він просто чекає. Наче добре навчений мисливський пес».

Уже завтра разом із принцом Робертом я вирушаю на узбережжя Банафарім.

Ми планували заїхати туди, зустрітися з Іаном, а після цього попрямувати до лісу Смахо.

А тоді настане мить вирішальної битви.

Та сама мить, коли можна буде остаточно позбутися Каллона. Водночас я знищу й третє джерело чорної магії.

«Тоді мій обов'язок перед Богом, який допоміг мені відшукати родину, буде виконано. Цього буде достатньо».

Я крутила в руках меч і думала:

«Звісно, я стану ще сильнішою».

Після того як я знищу третє джерело чорної магії, у мене з'явиться ще якась нова здібність.

Після розбиття дзеркала я змогла бездоганно копіювати базові стійки, завдяки чому моя основа стала непохитною. Після вбивства оленя зросла моя спритність, і рухи стали блискавичними.

Цього разу, отже, буде…

Проте, хоч як я намагалася думати про те, як стану сильнішою, перед очима раз по раз поставало обличчя Іана.

— Я говорю про наш поцілунок минулої ночі…

Цікаво, чи Іан так само, як і я, знову і знову прокручує в голові ту ніч?

«Скоро я зустріну Іана».

Узбережжя Банафарім розташовувалося не так уже й далеко від столиці. Тож до моменту, коли я справді його побачу, залишилося ще зовсім трохи.

«…Я хвилююся. Так сильно хвилююся, що, здається, зараз помру».

Тепер, коли я зустріну його, я вже ніколи не зможу поводитися так невимушено, як раніше. Та й він, зрештою, теж не буде поводитися зі мною як колись.

«Він точно знову почне отак зваблювати мене, як тоді, а я вже й так перед ним капітулювала…»

Проте, щиро кажучи, відтоді як я усвідомила, що мені подобається Іан, я перебувала у вкрай тривожному стані. Адже існував один факт, який безперестану ятрив мені душу.

Саме тоді, коли я, так і не спромігшись заснути, вкотре перевернулася на інший бік:

— Анабель, ти спиш?

Разом із тихим стуком у двері пролунав голос моєї матері.

Я, яка лежала з широко розплющеними очима, підвелася й відповіла:

— А, ні.

— Можемо трохи поговорити?

— Так, звісно!

Двері обережно відчинилися. Мати зайшла, вбрана в домашній одяг.

— Мамо. Щось трапилося?

Це було саме тієї миті, коли я збиралася відкинути ковдру й підвестися з ліжка.

— Тобі не потрібно вставати. Лежи.

Мати швидко підійшла й, м'яко натиснувши мені на груди, змусила знову лягти.

«Ой, ну й сила…»

Я, яка зовсім не очікувала цього, слухняно опустилася назад на ліжко, наче підкошена. Схоже, свою базову фізичну силу я таки успадкувала від матері.

Мати присіла біля узголів'я мого ліжка й почала ніжно гладити моє волосся.

Я, яка в дитинстві ніколи не зазнавала нічого подібного, відчула чимале збентеження. Адже Кейтлін жодного разу в житті не заколисувала мене й не сиділа біля мого ліжка.

Якщо замислитися, то перший випадок, коли хтось залишався зі мною, поки я не засну, стався аж у Каронді. І те, що тією людиною був Іан, теж здавалося дивним.

— Анабель.

Я так і лежала, дивлячись на матір.

— Тебе, випадково, щось не гнітить?

— …Що?

— Останнім часом у тебе постійно похмурий вигляд. Це триває відтоді, як ти відвідала імператорський палац.

Від мого останнього візиту до палацу минуло вже кілька днів.

Тобто, відтоді як я відхилила шлюбну пропозицію Роберта і ми обговорили подальші плани, пройшло трохи часу.

За цей період чутки про наш із принцом Робертом роман поступово вщухли.

Оскільки закулісні інтриги Маєни, яка підігрівала ці плітки, припинилися, інтерес людей також потроху згас.

У цьому не було нічого дивного.

Адже люди зазвичай не здатні надто довго перейматися чужими справами.

І я вважала, що весь цей час поводилася цілком природно, як завжди. Проте материнське око, схоже, помітило мою тривогу.

— Хоч я й не виховувала тебе, але є речі, які я відчуваю на рівні інстинктів, — я відчула, як моє серце щемливо стиснулося, і продовжила дивитися на матір. — Зараз мені здається, що ти самотужки тримаєш у собі якийсь важкий тягар.

Раптом я усвідомила, що й справді досі мовчки мучилася на самоті.

«Та й справді, як тут не страждати на самоті? Хто у цілому світі взагалі здатний здогадатися?»

Здогадатися про те, що я ламаю собі голову саме через Іана.

— Можливо, тобі потрібна порада чи просто хтось, із ким можна поговорити? Я б дуже хотіла зіграти для тебе хоча б таку роль.

Від цих лагідних материнських слів я міцно стиснула ковдру. Мене затопило нестримне бажання відкритися комусь.

Мати запитала з тривогою на обличчі:

— Це через справу з принцом?

— Через принца?

— Ти ж казала, що завтра знову кудись вирушаєш із ним…

Я вже попередила родину, що завтра маю ненадовго відлучитися разом із принцом Робертом та кількома лицарями.

Здогадавшись, мабуть, що це пов'язано з чорною магією, рідні не стали розпитувати далі. Проте ніхто з них не міг приховати свого хвилювання.

— Цей принц-покидьок, випадково, не експлуатує тебе задля якихось власних цілей?

У якийсь момент «принц» перетворився на «принц-покидьок», але я вдала, ніби не помітила цього.

— Ні, мамо. Не хвилюйся за це.

— До турніру з фехтування залишилося всього нічого… Чи встигнеш ти повернутися до столиці?

— …Я не впевнена щодо цього, але усе одно нема про що хвилюватися. З нами їде ціла купа лицарів принца.

Те, що принц Роберт і лицарі висуватимуться так гучно й помітно, було також певним сигналом. Посланням для Каллона, щоб він ішов слідом. Каллон просто не матиме іншого вибору, окрім як піти за нами.

«Після того як я розпізнаю джерело чорної магії, він одразу накаже Лагіану вбити мене».

Адже Лагіан свято вірить у те, що зможе здолати мене.

«До того ж Лагіан, мабуть, уже роздобув і ті ліки…»

Отже, зараз ми просто заманювали одне одного в пастку.

— Анабель.

Мати на мить замовкла, а потім обережно промовила:

— Нічого страшного, якщо ти не станеш кимось особливим.

— Що?

— Тобі зовсім не обов'язково винищувати чорну магію й ставати героїнею, і навіть якщо ти вилетиш іще на відбірковому етапі турніру з фехтування — це теж нормально.

— ……

— Тому не роби того, чого тобі робити не хочеться. Нам не потрібна донька, яка буде рятівницею світу чи принцесою, ми просто хочемо, щоб наша донька була щасливою.