Розділ 113 — Розділ 113. Право на почуття (18)

Схоже, мати мене неправильно зрозуміла.

А саме — вирішила, що я занепала духом через те, що мені не хочеться йти разом із Робертом нищити джерело чорної магії. Або ж подумала, ніби мене обтяжує те, що люди раз у раз називають мене «надією простолюдинів» чи «найвидатнішою простолюдинкою цієї епохи».

— Усе зовсім не так, мамо.

Але жоден із цих варіантів не був правдою.

Я була знесилена через безглузду особисту причину в розпал цієї надзвичайно важливої ситуації.

Я, надія простолюдинів, найвидатніша простолюдинка цієї епохи та обрана героїня, здатна розпізнати джерело чорної магії…

«Мушу вирішити, що мені робити з моїми стосунками з Іаном».

Перед вирішальною битвою моя душа ятрилася через одного-єдиного чоловіка, і ця тривога виривалася назовні.

— Мамо, знаєш... — я заперебирала пальцями і раптом промовила. — Чи бувало так, що ти теж хвилювалась через щось божевільне?

Мати тихо подивилася мені в очі й, не питаючи «чому», почала спокійно розповідати:

— Ну... Коли Аарон був ще зовсім маленьким, тобто років двадцять тому.

— Так.

— Маленький ресторан твого батька якраз почав процвітати. Про нього почали ширитися чутки.

Я покліпала очима і міцно стиснула ковдру. Історії батьків, яких я не знала, завжди були цікавими.

— Але одного разу ми лише через два дні дізналися, що використали зіпсований інгредієнт. Це була помилка помічника кухаря.

— О.

— Напевно, у когось таки болів живіт, але жодної скарги до нас не надходило.

Я перевела погляд і подивилася на матір. Колишня Анабель Надіт, звісно ж, відповіла б: «Треба просто мовчати й терпіти. А якщо хтось поскаржиться — вдавати, що ми ні до чого».

— Ми роздумували цілу ніч, а наступного дня вивісили в ресторані оголошення та повідомили про це всіх клієнтів, з якими змогли зв'язатися.

— ...Що?

— Раптом хоча б одна людина страждає, не знаючи причини своєї недуги? Звісно, якби ми заплющили на це очі й промовчали, можливо, нічого б і не сталося. Але ми не хотіли все життя носити цей неприємний тягар на душі.

Для ресторану, який тільки-но починав ставати на ноги, відкрите визнання провини, коли жодних видимих проблем іще не виникло, було нелегкою справою.

— Звісно, більшість вимагала повернути гроші, та й обурених було чимало. Прибутки сильно впали. Насправді ми були на межі банкрутства...

— Ох...

— Та все ж ми ні разу не пошкодували про свій вчинок. Для тих, хто займається торгівлею, клієнти — найцінніші люди, і приховувати щось від них просто неприпустимо.

Я ковтнула суху слину й кивнула. Очевидно, мої батьки мали зовсім іншу життєву траєкторію, ніж Кейтлін чи Ріард.

Якби я змалечку виховувалася своїми батьками, то, хоч і виросла б трохи дивною, проте була б правильною людиною. Я б ні за що не планувала злочин лише заради перемоги у змаганні з фехтування.

Насправді причиною моїх тривалих вагань було саме моє минуле.

Мені подобається Іан. Проте залишалося фактом те, що раніше я намагалася скоїти злочин проти нього. Навіть якщо це було до того, як я згадала своє минуле життя, і навіть якщо я лише підігрувала планам Ріарда.

Спочатку я діяла лише для того, щоб насилу приховати вчинене зі злими намірами, але поступово почала переплітатися з Іаном зовсім по-іншому. Звісно, щира правда, що якийсь час я роздумувала, чи не краще просто прийняти це і дати йому відчути гіркоту життя.

Але чи правильно буде просто вдати, що нічого не було, і зустрічатися з Іаном лише тому, що ті задуми так і не здійснилися?

Якщо ми навіть одружимося, мені доведеться все життя приховувати ці таємниці — хіба це правильно?

А що, як через якийсь зовсім непередбачуваний чинник усе випливе назовні?

Чи мушу я жити з цією тривогою до кінця своїх днів?

Якщо випадково зайде мова про ті часи, як сильно я здригатимуся всередині?

Щоб зашкодити йому, я вдавалася не лише до зілля, отруйних голок чи терактів, а навіть до заборонених магічних предметів. Це був злочин зовсім іншого рівня, ніж підступна раптова атака в спину чи безглузді образи. Недарма в оригінальному романі моїм фіналом було ув'язнення.

Зараз Іан кохає мене. Але чи кохатиме він мене й надалі, якщо дізнається, що я планувала злочин проти нього?

Саме такі думки крутилися в моїй голові, змушуючи мене весь цей час відчувати неспокій.

Проте сказати щиро і запропонувати: «Чи хочеш ти зустрічатися з жінкою, яка планувала злочин проти тебе?» було нелегко.

Я боялася знову побачити холодне й розчароване обличчя Іана. І, навіть якщо не брати до уваги інших, мені було страшно, що пані Леслі почне зневажати мене.

Якщо так, то остаточною відповіддю було збрехати: «Ти мені не подобаєшся» — і дистанціюватись. Як я й планувала спочатку, якби я жила життям, що взагалі не стосується Іана, то змогла б поховати це минуле.

Звісно, це також означало брехати, тому мені й не хотілося цього робити, і я продовжувала вагатися...

Проте, на мій подив, після розмови з матір'ю я відчула, що мій подальший шлях чітко прояснився.

Якби я справді була Анабель Рейнфілд, дитиною моїх батьків, як би я вчинила?

Відповідь була очевидною.

— Перепрошую, пані Мерилін, але чому ви вирішили розповісти мені аж таке?

— Бо я вважаю: якщо хочеш ставитися до людини щиро, то не повинно бути жодних таємниць, якими б темними не були твої думки. Немає такого закону, який би зобов'язував так чинити, але я просто так жила.

Мати вже колись відкривала мне свої темні потаємні думки, про які не обов'язково було говорити. Ми могли б просто підтримувати гарні стосунки, але вона з гордістю розкрила свої слабкості.

Я хотіла ставитися до Іана щиро, а тому не бажала нічого приховувати. Особливо тепер, коли наші почуття стали такими глибокими.

«Так. Навіть якщо зрештою ми не будемо разом, я хочу бути чесною з Іаном. Я не хочу уникати своїх минулих помилок лише тому, що мені страшно».

Як і казала мати, закону такого немає, але я просто хотіла так жити.

— Дякую, мамо. — щойно я визначилася зі своїм хитким серцем, як на душі стало легко. — Мої тривоги тепер позаду.

Навіть якщо це лячно й страшно, навіть якщо все, що я вибудовувала досі, опиниться під загрозою, було правильно щиро визнати свою провину й у всьому зізнатися.

Адже, не знаю щодо інших, але Іан Вейдрос — це чоловік, якого я по-справжньому кохаю. Тільки від нього я не хотіла нічого таїти.

Я повністю відкинула в серці всі ті брехливі слова на кшталт «я не бачу в тобі чоловіка», про які думала досі.

Коли я зустріну Іана на узбережжі Банафарім, я чесно розкажу йому все й відкрию свої почуття.

Що він мені подобається, але насправді я була такою поганою дівчиною.

Навіть якщо він зневажатиме мене чи лаятиме, кажучи, що більше не хоче бачити, я це прийму. А потім відправлю його на змагання з фехтування, щоб він зміг здобути свою останню перемогу.

Відчуваючи ніжний дотик матері, я повільно заплющила очі.

— Мамо... Мені так шкода.

— Га?

— Просто через мене ти змушена постійно залишатися в маєтку герцога Вейдрос, навіть не можеш відвідувати своє ательє... Хоча багато хто й хвалить тебе, але ти все одно постійно стаєш об'єктом недобрих пліток... І до того ж я змусила тебе вислуховувати погані слова від маркіза Абедеса...

— Анабель, я ж казала тобі не говорити такого.

— Але все одно, — я притиснулася щокою до руки матері й промовила: — Якби ж то швидше все це закінчилося, і наша родина знову могла жити в безпеці та спокої... Якби я могла стати хоч трохи більшою гордістю для вас... Хочеться аби кожен знав, що моє серце таке щасливе від того, що я Анабель Рейнфілд, а не Анабель Абедес...

Навіть якщо ми не будемо разом з Іаном, і навіть якщо він засудить мене й завдасть глибокої рани, все було б гаразд. Бо я знала, що родина завжди прийме мене.

Я хотіла бути чесною та хорошою донькою для своєї дорогої родини. Моя рішучість цього разу неодмінно покінчити з Каллоном і завершити всі справи стала ще міцнішою.

***

Аарон, звузивши очі, уже кілька днів пильно спостерігав за Анабель.

Останнім часом Анабель поводилася дивно. Звісно, вона й раніше була трохи дивною, але тепер стала ще дивнішою.

— Хоч і кажуть, що це через те, що вона пішла до палацу... — Аарон схилив голову набік, дивлячись на Анабель, яка крокувала, одночасно рухаючи рукою й ногою з одного боку. — Як на мене, це все почалося після бенкету.

Що ж таке сталося на бенкеті, що вона поводиться як якась зламана дерев'яна лялька?

Те, що він міг так сильно перейматися Анабель, мало чудове підґрунтя — відсутність Іана.

Невдовзі після бенкету Іан кудись поїхав. Оскільки він і зазвичай просто раптово зникав, щоб чинити праведні справи, а потім повертався, ніхто не звернув на це уваги. Адже в імперії не було жодної людини, яка б хвилювалася за безпеку Іана.

Тож Аарон міг потихеньку ледарювати й спостерігати за Анабель.

Минуло ще кілька днів.

Анабель навіть не приховувала, що вирушає разом із Робертом нищити джерело чорної магії. До того ж у супроводі кількох лицарів.

Любовні плітки, які колись прокотилися столицею, а потім ущухли, знову почали бурхливо ширитися.

І ось того дня на світанку Анабель потай від батьків покликала Аарона.

— Я так і знав, — серйозно промовив Аарон. — Кажи швидше. Що ж за лихо вже трапилось?

— Про що ти?

— Я вже помітив, що після повернення з бенкету ти, сестро, наче розум втратила.

— Лихо... — Анабель не стала заперечувати й лише зітхнула. — ...Ну так, вкоїла... Хоч це було й давненько. У будь-якому разі, через це ти маєш дещо для мене зробити.

— Я?

— Так. Якщо не хочеш, можеш не робити.

— Спочатку я вислухаю, — Аарон запитав, весь напружившись. — Якщо це надто тяжкий злочин, я не зможу приєднатися...

— За кого ти мене маєш... Ти думаєш, що я якась там Анабель Надіт, чи що? — пробурчала Анабель, перебиваючи його. — Я просто хотіла сказати: якщо я не зможу взяти участь у змаганні з фехтування, я хочу, щоб ти виступив замість мене.

Обличчя Аарона скам'яніло.