Розділ 116 — Розділ 116. Право на почуття (21)

Іан тихо вкотре покликав мене на ім'я:

— Анабель.

Його глибокий погляд сягав самої далечі. Наші подихи змішалися, і здалося, ніби весь світ зупинився.

То був ранній ранок на безлюдному березі моря, за величезною скелею, куди не досягало нічиє око. Над нашими головами білими зірками розліталися дрібні бризки — залишки розбитих хвиль.

Іан пильно подивився на мене й промовив:

— Усі ці зваблення, наступи... Я вже сам нічого не розумію.

Його голос був повільним, але чітким, і в ньому відчувалася непохитна рішучість більше не йти на жодні компроміси. Від цієї безкомпромісності моє серце забилося так сильно, що аж заболіло. Його тіло піді мною обпалювало гарячим теплом.

— Я більше не можу терпіти, — його шепіт зливався із шумом прибою. — Я... тебе...

— Іане.

Я піднесла палець і притиснула його до його губ. Зупинивши його слова, я тихо промовила:

— Мені треба дещо сказати. Я... я хочу сказати це сама. — я схопила його руку, що лежала на землі.

Він повільно перехопив мою долоню і переплів наші пальці. Від його тепла, яке неквапливо проникало між моїми пальцями, мені аж подих перехопило.

Може, просто приховати все й поцілувати його прямо зараз?

Колишня недалекоглядна Анабель Надіт саме так би й учинила.

Проте я — Анабель Рейнфілд, тому змогла перебороти цей порив. Подобно до моїх батьків, які приймали нелегкі рішення заради чесного заробітку, я мусила визнати свої минулі помилки, щоб рухатися далі.

— Іане, я маю тобі в дечому зізнатися. — перш ніж Іан устиг щось відповісти, я заговорила, пам'ятаючи про магічний перстень переміщення на своєму пальці: — Насправді... колись ми з Ріардом справді намагалися вбити тебе.

— ...Що в цьому нового...

— Справді серйозно. Вдаючись до всіляких заборонених засобів. — оскільки я вже давно готувала ці слова, вони лилися з мене нестримним потоком: — Отруйна голка під час процесії верховного жреця, теракт із гібіскусом, вибух із книжковою закладкою — усе це підготували ми, щоб заподіяти тобі шкоду.

— ...е-е?

— Але щоразу я заздалегідь розуміла, що нічого не вийде, і влаштовувала весь той галас, аби зам'яти справу.

— ...

— Якщо ти тоді відчув до мене якусь симпатію, то це були хибні почуття від самого початку. Я планувала проти тебе справжні жахливі злочини. Я не намагалася тебе захистити, це були просто безглузді вчинки, щоб замести сліди.

— Анабель.

— І з усім цим я приховувала правду й зверталася до тебе з різними проханнями. Коли Ріард помер, я подумала, що ти ні за що не здогадаєшся, і, вирішивши, що все минулося, безсоромно залишалася поруч із тобою. Вибач мені.

— Якщо не було шансів, що я дізнаюся, і все вже минулося, чому ти розповідаєш про це саме зараз? — у його низькому голосі відчувався цілий вихор стримуваних емоцій.

Я так і не наважилася поглянути йому в очі й відповіла:

— ...Тому що... тому що я щиро кохаю тебе.

Я так хотіла промовити ці слова якомога впевненіше, але мій голос тонко затремтів, наче я от-от розплачуся. Ось так, зовсім не гордо, жалісливим тоном і вся тремтячи, я зізналася йому:

— Ти мені так подобаєшся... Що саме тому я не хочу залишати між нами жодних таємниць чи брехні.

Від мого зізнання тіло Іана вмить скам'яніло. Я квапливо продовжила:

— Звісно, після того, як ти дізнався про це, ти навряд чи й надалі кохатимеш мене, якщо ти при здоровому глузді. Я зізналася, передбачаючи це, тому тобі не обов'язково відповідати. — а тоді з гіркотою додала: — Мої почуття не заслуговують на взаємність.

Перш ніж Іан встиг хоч щось сказати, я, уявляючи арену змагань з фехтування, іншою рукою щосили натиснула на коштовний камінь персня. Я активувала переміщення. Я із самого початку тримала його за руку саме для того, щоб переміститися разом.

За мить, коли я заплющила й знову розплющила очі, ми вже лежали на підлозі в порожньому коридорі арени.

— Ти, це... Де ми?.. — Іан, здавалося, геть розгубився від такої ситуації й на мить утратив дар мови. Та й справді, будь-яка притомна людина й подумати не могла б про раптове магічне переміщення.

— Трохи зарано, але вітаю з перемогою на змаганнях з фехтування. Ти не повинен нічим жертвувати. — я швидко вирвала свою руку з його долоні. — Мир у світі принесу я. Заради тебе.

І, не чекаючи на жодне слово у відповідь, я знову міцно натиснула на камінь персня переміщення. Коли мені в обличчя знову вдарив морський бриз, я вже була сама. Тобто я доставила Іана на арену, а сама повернулася назад на узбережжя Банафарім.

Я, хитаючись, підвелася й повільно пішла вперед.

«Ти все правильно зробила, Анабель. Усе правильно».

Навіть якби у нас з Іаном усе склалося добре, я б усе життя прожила в постійній тривозі. Принаймні від Іана я не хотіла мати жодних таємниць.

Після кількох днів важких роздумів на душі стало неймовірно легко. Проте я все ще не була готова вислуховувати його докори, тому й утікла, навіть не давши йому можливості щось сказати.

Я сама повернулася туди, де на мене чекали Роберт і лицарі. Роберт пильно подивився на мене, а тоді дав доручення одному з лицарів. Він наказав переказати Оріансу, що Іан поїхав.

Я мовчки сіла на свого коня.

— Анабель, — обережно звернувся до мене Роберт. — Усе пройшло за планом?.. Ти доправила Іана до столиці?

— Так. Висадила його прямо на арені й одразу ж повернулася, — бадьоро всміхнувшись, відповіла я. — Мабуть, цього разу Аарон знову програє Іану, як і вісім років тому. Але оскільки він програє аж у фіналі, то все гаразд, чи не так?

— Певно, що так. Анабель, але чи ти справді в порядку?

— Зазвичай у таких випадках першим ділом питають: «Тебе що, відшили?», хіба ні?

Як не крути, він пропустив навіть найелементарніший крок. На моє невдоволене запитання Роберт ніяково відповів:

— Але... Твій вираз обличчя зовсім не схожий на той, коли зізнання приймають.

— Якщо Іан при здоровому глузді, хіба б він прийняв моє зізнання? Я й сама це чудово розумію, — вдавано життєрадісно мовила я, перебираючи повіддя. — Ну що ж, тоді рушаймо потихеньку до лісу Смахо. Кронпринц Каллон же йде за нами, чи не так?

Шлях, коли залишаєш узбережжя Банафарім за спиною, приніс мені полегшення. Тепер Іан просто змушений буде взяти участь у змаганнях з фехтування. Хоча ліс Смахо й розташований близько до столиці, подолати цю відстань до завтра було неможливо.

До того ж він навіть не знав, що джерело чорної магії міститься саме в лісі Смахо. Наш напрямок руху також не був відомий стороннім.

Навіть якби він дуже захотів, то не зміг би наздогнати нас. Щобільше, навіть якщо він якимось дивом дізнається про ліс Смахо, він усе одно не зможе туди увійти. Адже для цього потрібно виконати умову — супровід когось із імператорської родини.

«Та й якщо Іан не збожеволів... Навіщо йому йти за мною?»

Напевно, зараз він дуже зайнятий тим, що заперечує всі ті почуття, які відчував досі.

Якими б хорошими не стали наші стосунки за цей час, дізнавшись про злочини, які я приховувала від самого початку, він точно почуватиметься розгубленим. Ні, навіть не розгубленим, а скоріше глибоко ображеним. Через те, що я спланувала стільки жорстоких злочинів, а потім як ні в чому не бувало стільки часу залишалася поруч.

«Але ж я й сама із самого початку не збиралася так чинити...»

Я взагалі не хотіла з ним зв'язуватися, але якось воно само собою так склалося. Я й не думала нічого розповідати, але він мені так сильно сподобався, що я просто не мала вибору.

«Він може хоч зараз вигнати мою родину з маєтку Вейдрос. Але перед цим треба якнайшвидше покінчити з Каллоном».

Я з усіх сил придушила тривогу в серці й міцно стиснула віжки.

***

Іан якийсь час розгублено стояв посеред порожнього коридору.

Він і подумати не міг, що Анабель отак просто скаже усе, що хотіла, і просто щезне. Перстень переміщення — це була занадто непереборна сила. Яким би сильним мечником він не був, у нього не було жодного способу затримати її.

— Ха...

Серце Іана шалено калатало. Здавалося, він усе ще відчуває на своєму тілі тепло Анабель.

— Наговорити таких слів, що вщент руйнують будь-який здоровий глузд, і отак утекти...

Кожне її слово від початку до кінця цілком підкорило Іана.

Слова про те, що вона щиро його кохає.

Її слабкість, яку вона відкрила лише тому, що хотіла бути перед ним абсолютно чесною, хоча про це ніхто й ніколи не дізнався б.

Її зізнання в тому, що вона принесе мир у світ заради нього.

«Проте усвідомлювати свої слабкі сторони — це дуже важливо. Адже в абсолютно непередбачувану мить у тебе може просто затьмаритися розум».

«Є люди, які вважають за краще щиро зізнатися в помилці, про яку ніхто не дізнався б, якби вони промовчали. Здається, я просто на інстинктивному рівні тягнуся до таких людей».

Він думав, що його серце вже й так повністю належить Анабель. Він вважав, що закохатися ще дужче просто неможливо, але це також виявилося його зарозумілістю.

«Схоже, я вперше бачу, як ти так відкрито проявляєш власницькі інстинкти. Якщо така жінка з'явиться, то навіть у всемогутнього молодого герцога Іана Вейдроса справді затьмариться розум.»

Досі він завжди слухався кожного слова Анабель.

Він справді не хотів розлучатися з нею, але поїхав сам із столиці, де ширилися чутки про її роман з іншим чоловіком.

Бо таким було її бажання.

Він сліпо підкорявся її волі, слухняно чекаючи на узбережжі Банафарім аж до самого дня змагань з фехтування.

Але не зараз. Зараз він прагнув бачити її негайно. Особливо тепер, у цій фінальній ситуації, яка могла бути вкрай небезпечною.

«Коли попри будь-які "обставини", незважаючи ні на які наслідки чи передумови, ти просто біжиш до цієї людини й чіпляєшся за неї — саме це ми й називаємо "затьмаренням розуму". Це те саме божевілля, коли втрачаєш глузд, і в тебе не залишається сили навіть на звичайні роздуми».

Він і сам уперше збагнув, що його розум може отак затьмаритися. Змагання з фехтування чи будь-що інше більше не мали для нього жодного значення. Він кинувся туди, де були люди. Щойно він з'явився, його одразу ж оточив великий натовп.

— Пане Іане! Ви тут!

— Ой, ви вже заздалегідь прибули на арену? Оскільки ви не поверталися до маєтку, ми всі так хвилювалися.

— А панна Анабель хіба не прийшла з вами? Вона ж вирушила разом із принцом Робертом нищити чорну магію, і від них досі немає жодної звістки.

Іан схопив першого-ліпшого з них і запитав:

— Куди саме, за словами інших, попрямували Анабель та принц Роберт?

— Що? Вони не називали свого кінцевого пункту призначення, — захекавшись від хвилювання, відповів молодий зброєносець, якого вихопив Іан. — Те, що пан Іан заговорив зі мною... Це така велика честь.

— Чому не називали? Невже вони не згадували бодай приблизно? Може, Банафарім?

— Оскільки всі вважали, що це таємниця, ніхто не наважився розпитувати далі, — сумлінно відповів юнак, весь тремтячи. — Подумати тільки, я перекинувся більше ніж двома словами з найдосконалішим чоловіком імперії, Іаном Вейдросом... О Боже.

Іан, не зважаючи на це, почав прориватись крізь натовп, озираючись довкола.

— Іане!

Наступним, хто підбіг до нього, був не хто інший, як Брейден.

— Коли ти прибув? Щойно приїхав? Оскільки ні ти, ні Анабель не з'являлися в герцогському маєтку, зараз усі геть розгублені. Але чому від тебе так тхне морем? — Брейден засипав його питаннями, розглядаючи його вбрання. — Анабель каже, що навмисне не з'являється через якусь безглузду причину — мовляв, хоче дізнатися рейтинг Аарона. Це правда? Тоді навіщо прийшов ти?

Іан нічого не відповів Брейдену. Натомість його очі спалахнули, і він різко запитав про людину, яка точно могла знати справжній пункт призначення Анабель:

— Де зараз Аарон Рейнфілд?