Розділ 12 — Розділ 12. Бажання втекти (11)

— У тебе день народження? — запитав Роберт, широко розплющивши очі з виразом щирого подиву.

— Так, тому я і прийшла сюди пообідати, щоб відсвяткувати... — відповіла Анабель.

— ...Ось воно що.

Якби він почав надто відверто мене жаліти, я би бадьоро відповіла, що все гаразд. Те, що я прийшла сюди сама, було не тому, що в мене немає ні друзів, ні родини...

А втім, так, я прийшла сама саме тому, що їх немає. Я швидко визнала це і вирішила просто виглядати жалюгідною.

Проте, на мій подив, він не став питати, чому я в свій день народження одна. Натомість Роберт покликав офіціанта і знову взяв меню.

— Тоді, чи можу я зробити тобі подарунок до дня народження?

— Прошу?

— Обід — це подяка, а подарунок на день народження має бути окремо. Ось карта вин, обирай, — сказав він, протягуючи мені папір.

Хоча я вміла читати, мені здалося, що переді мною набір слів якоюсь інопланетною мовою.

— Якби я знав, що у тебе день народження, замовив би краще вино раніше... Але оскільки ми вже закінчили трапезу, десертне вино буде в самий раз, чи не так?

— Навіщо вино?..

— Яке ж свято без алкоголю? — відказав він.

Не знаю, за якою логікою він жив, але так чи інакше, я отримала неочікуваний подарунок. Коли я крадькома зазирнула в меню, ціни там були просто приголомшливі.

— Якщо вагаєшся, давай візьмемо це, — запропонував він.

Вино, на яке він вказав, коштувало неймовірно дорого — здавалося, я забуду його назву вже завтра, але ціна врізалася в пам'ять.

«Одне вино коштує як цілий обід», — подумала я.

Офіціант приніс пляшку за замовленням Роберта. Коли я усвідомила, що ця пляшка коштує як повноцінна вечеря з кількох страв, у мені прокинулася рішучість.

«Я неодмінно вип'ю все до останньої краплі».

На смак воно виявилося дуже солодким і приємним. Зовсім не гірке, його можна було пити великими ковтками, наче звичайний напій. У цьому закладі навіть вино було чудовим.

— Ну що ж, панно Анабель, з днем народження! — Роберт підняв келих, чарівно посміхаючись.

Я подивилася на нього зі зворушеним обличчям.

— О боже... Ваша Високосте, я вперше в житті отримую подарунок на день народження.

Насправді, я і алкоголь куштувала вперше, але зараз це було не головне.

— І слова вітання теж чую вперше.

Від цих слів брови Роберта злегка зсунулися. Схоже, цього разу я справді виглядала жалюгідною.

— Дякую вам. Щиро дякую, — промовила я з усім серцем, попри все. — Ваша Високосте... я бажаю вам, щоб кожного разу, коли ви збиратиметеся прихлопнути комара, це ставалося ще до того, як він встигне вас вкусити.

— О боже, — Роберт навіть кліпнув від несподіванки, вражений моїми словами. — Яке витончене благословення...

— Це був знак моєї щирої вдячності.

— Та що ти. Мені приємно, що я зміг пригостити тебе вином у такий день, адже твоя ситуація не здається мені зовсім чужою, — відповів він.

— ...Чому ж мої справи не здаються вам чужими?

— Ну, подумай сама, — він грайливо підняв брову. — Ти не єдина, хто народився поза шлюбом, втратив матір і до нестями працював, щоб отримати визнання від біологічного батька.

Поки я жадібно пила вино, до мене раптом дійшло. Принц Роберт також був позашлюбним сином нинішнього імператора від іноземної танцівниці, яку той побачив на бенкеті. Мати Роберта померла під час пологів, і, звісно, він не мав жодної підтримки за спиною.

Хоча він досяг визнання та прихильності імператора завдяки неймовірним зусиллям, його становище залишалося хитким. Тепер, коли він здобув значний вплив, нинішня імператриця та кронпринц робили все можливоє, щоб позбутися його.

У мене ж принаймні не було нікого, хто хотів би моєї смерті.

Принаймні до того, як викрили мої підступні вчинки щодо Іана. Та й то... це не можна було назвати підступами ворогів, радше просто кармою.

— Ваша Високосте, я... — тільки-но я збиралася щось сказати.

— Кхм, кхм.

Ми з Робертом одночасно витріщилися від подиву. Роберт повільно кліпнув і схилив голову набік.

— Іане?

Ми підвели погляд на високого чоловіка, що стояв перед нами. Та що він тут робить? Ба більше, він виглядав не в гуморі.

Хоча, хіба це не нормально, що він завжди злиться, коли бачить мене?

— Яким вітром ти тут? — запитав Роберт.

На запитання принца Іан нічого не відповів, лише продовжував стояти з похмурим виразом обличчя.

***

Для Іана Вейдроса це був звичайний день.

Як завжди, він тренувався на майданчику разом із лицарями, розмахуючи мечем.

Цей спокійний час добігав кінця: герцог Вейдрос планував поступово передати титул Іану. Схоже, останній турнір з фехтування мав стати вирішальним моментом. Після цього він буде завалений справами герцогства і не зможе проводити цілі дні на тренувальному майданчику.

«Але чомусь час тягнеться так повільно...»

Він помітив, що постійно зиркає на вхід, і потай похитав головою.

«Чому Анабель не вривається сюди, обвівши довкола пальця вартових, і не вимагає дуелі?»

Це було справді дивно.

Навіть коли Анабель не з'являлася кілька днів перед охороною верховного жреця, він на це зовсім не зважав. То чому ж тепер він постійно про це думає? Наче він чекає, чекає і ще раз чекає.

— Хм, — мовив Аарон, почухавши потилицю під час тренування. — Час якось зовсім не йде. Мабуть, через те, що немає очікуваних подій.

— Подій?

— Я отримав радісну звістку: панна Анабель нарешті звернула на мене увагу і вписала моє ім'я у своє прокляття.

Іан стиснув зуби і прошепотів про себе: «Мамо...».

Все-таки вона розповіла.

— Я також маю передати їй свою палку відповідь.

— Яку ще відповідь?

— Що я навчуся мистецтву проникнення навіть у розбійників, аби тільки виправдати очікування панни Анабель... Ой!

Іан вже збирався вихопити меч, дивлячись на нього вовком, як раптом Аарон із перебільшеним виразом обличчя вставився на вхід до майданчика. Іан мимоволі простежив за його поглядом і відчув легке розчарування.

Це була не Анабель.

Стоп, розчарування?

Він подумки висміяв себе. Це безглуздя. Він мав би відчувати полегшення, а не розчарування.

Адже ще кілька днів тому кожна її поява викликала в нього лише роздратування.

Останнім часом його почуття були не на своєму місці; він подумав, чи не варто йому зайнятися медитацією, щоб привести думки до ладу.

— Пане Аароне! — до майданчика підбіг один зі слуг ресторану Рейнфілд. — Пробачте, але виникла термінова справа.

— Справді? Що таке? — запитав Аарон.

Хоча Аарон був ад'ютантом Іана, він також був єдиним сином власника ресторану Рейнфілд. Перекинувшись кількома словами зі слугою, Аарон із серйозним обличчям підійшов до Іана.

— Перепрошую, мені треба ненадовго відлучитися до третьої філії.

— Добре. Іди і спокійно залагоди всі справи, — відповів Іан, бачачи серйозність на обличчі товариша. — Це щось серйозне? Можливо, потрібна допомога родини Вейдрос?

— Ні... ну, це не займе багато часу, — відповів Аарон, почухавши своє рожеве волосся. — Сьогодні річниця смерті моєї старшої сестри, тому батьки поїхали на узбережжя Олфорд.

— А...

Іан чув, що в Аарона була сестра, яка померла немовлям відразу після народження. Узбережжя Олфорд було місцем, де розвіяли її прах.

— Батько завжди казав мені лишатися в столиці на випадок надзвичайних ситуацій, поки вони там, і ось вона сталася, — Аарон зітхнув і продовжив: — Кажуть, що зараз у третій філії обідають принц Роберт та панна Анабель.

Іан не міг згадати, який вираз обличчя був у нього в той момент після цих слів, що прозвучали як вибух бомби.

— Член імператорської родини завітав без попередження... Що взагалі відбувається? Ще й не в головний ресторан, а в третю філію... — бурмотів Аарон із незвично тривожним обличчям. — Я не шеф-кухар, але як представник власника, я маю підійти до столу і привітати їх.

Іан на мить занімів. Обід Роберта та Анабель? Зараз, удвох? Це сталося наступного ж дня після того, як він надіслав Роберту поштового голуба з повідомленням, що не зможе влаштувати їм зустріч.

Наскільки він знав, Роберт ніколи не обідав з жінками наодинці офіційно, щоб уникнути пліток. І щоб така політична людина, навіть не приховуючи своєї особистості, відкрито з'явилася в місті...

— Ну, я вирушаю.

— Зачекай, — Іан мимоволі зупинив Аарона. — Я... я піду з тобою.

— ...Га? Навіщо?

— Просто я переживаю, що в мого ад'ютанта сталася така серйозна подія.

— Та це не так вже й серйозно. Просто привітаюся і все. До того ж, я вперше чую, що ви за мене так переживаєте, — відказав Аарон.

— І ще я давно не бачив принца Роберта, хочу з ним зустрітися, — додав Іан.

На щастя, Аарон, який нічого не знав про їхню зустріч у «Гібіскусі», швидко повірив і кивнув. Він знав, що Іан та Роберт були близькими друзями з дитинства. Тому бажання побачитися після довгої перерви здавалося цілком логічним.

— Хм, ну що ж, тоді ходімо разом?

Ось так Іан та Аарон опинилися перед столом Анабель та Роберта. Ті сиділи у дуже приємній атмосфері, навіть цокаючись келихами з вином. Схоже, вони вже закінчили обідати — а отже, вони спілкувалися весь той час, поки тривала зміна страв.

Іан відчув, як його настрій різко впав, коли він здалеку побачив Анабель, що розмовляла з Робертом. Вона сиділа так спокійно, обідаючи з кимось. Це було наче щось зовсім нове, хоча в цьому не було нічого дивного.

Він вперше бачив її звичайне обличчя. Не те, коли вона злилася, насміхалася чи сипала образами... А легка посмішка на вустах, м’який погляд і ледь почервонілі щоки.

Насправді Анабель виглядала такою лагідною не через присутність Роберта, а просто тому, що смачно і ситно поїла, але Іан цього знати не міг.

Раптом він відчув прилив гніву. Йому було гірше, ніж від будь-яких образ, які він колись чув від Анабель.

Невже Анабель могла мати такий лагідний вираз обличчя?