Розділ 121 — Розділ 121. Походження останнього джерела чорної магії (5)

Тим часом люди, які опинилися на шляху від столиці до лісу Смахо, стали свідками надзвичайно дивного видовища.

— Ого? Хіба кінь здатний бігти з такою швидкістю?

— Може, у магічній вежі чи в палаці щось трапилося? Здається, на коня наклали магію прискорення.

— Ну не знаю, мені колись уже доводилося бачити коней під дією магії прискорення... проте вони й близько не були такими швидкими.

Усе тому, що ставний вороний кінь мчав із просто-таки неймовірною швидкістю, несучи на собі вершника. Швидкість була настільки шаленою, що звичайна людина не могла навіть розгледіти обрисів постаті в сідлі.

— Судячи з усього, там якась надзвичайна ситуація. Без залучення кількох великих магів такої швидкості ні за що не досягти.

Свідки, які бачили цього шаленого скакуна, занепокоєно загомоніли.

— Справді, чи не трапилося якесь лихо?

— Якщо згадати, нещодавно принц Роберт зі своїми людьми якраз поїхав у той бік, зазначаючи, що збирається знищити чорну магію.

Один із перехожих, який мав чудовий зір і встиг мигцем розгледіти вершника, серйозним тоном додав:

— Обличчя я до ладу не розібрав, проте вираз його був надзвичайно суворим. Здавалося, він майже з'їхав з глузду.

Ось так Іан, змушуючи багатьох людей не на жарт хвилюватися, стрімко наближався до лісу Смахо.

Анабель зізналася йому. Зізналася, що він їй теж подобається.

Проте водночас вона розповіла про свої минулі провини й зникла, залишаючись у полоні помилкового переконання, ніби «Іан ні за що не зможе відповісти їй взаємністю».

Вона зникла, навіть не давши йому часу висловити свої справжні почуття, і лише побажала благополучно взяти участь у змаганні з фехтування.

Ба більше, зараз вона, можливо, перебуває в смертельній небезпеці. Адже її заклятий ворог Лагіан, із яким вона має зіткнутися в лісі Смахо, швидше за все, посилив свої здібності за допомогою незаконних речовин.

Майстерність Лагіана, яку Іан мигцем бачив на бенкеті, була досить непоганою — настільки, що колишня Анабель навряд чи змогла б його здолати.

Навіть тепер різниця в їхніх силах не здавалася занадто великою. Звісно, Анабель була трохи вправнішою, проте все ж не настільки, аби гратися з ним, як їй заманеться.

До того ж Анабель мала одну фатальну слабкість. Вона ні разу в житті не ранила людину мечем.

Єдиною людиною, якій вона за весь цей час прагнула завдати шкоди, був Іан Вейдрос, проте він жодного разу не отримав від неї жодної серйозної рани.

Проблема полягала в тому, що сама Анабель також чудово розуміла: їй за будь-яких умов не під силу лишити на Іанові бодай подряпину. Коли настане мить, коли доведеться по-справжньому рубати людину мечем, завдаючи важких поранень чи позбавляючи життя, вона просто не зможе не завагатися бодай на мить.

Досі завдяки своїй абсолютній перевазі їй вдавалося просто належним чином вирубувати ворогів, проте подібне можливе лише тоді, коли різниця в майстерності між суперниками просто колосальна.

Не в силах приховати своє тривожне занепокоєння, Іан без упину підганяв коня ударами в боки. Якщо раптом, якщо бодай на мить Анабель опиниться в небезпеці...

Іан, який не знав, що Анабель особисто дала Аарону вказівки щодо незаконних речовин, повсякчас прокручував у голові найгірші сценарії. Роберт навряд чи зможе стати вагомою противагою, та й від лицарів, яких він узяв із собою, теж не буде особливої користі.

— О? Пане Іане?

Коли він на шаленій швидкості нарешті дістався лісу Смахо, була вже приблизно полуденна пора наступного дня. Біля входу в ліс Смахо натовпом зібралися лицарі з загону, який супроводжував Роберта.

Оскільки вхід знаходився з протилежного від столиці боку, вітер, що віяв із бамбукового лісу, сюди не доходив. Тому лицарі, на відміну від жителів столиці, абсолютно нічого не чули й просто стирчали біля входу, вбиваючи час.

Саме в цей момент Іан, який через поспіх так само не чув жодного звуку, раптово з'явився перед ними з жахливим виразом обличчя. Лицарі одразу ж підійшли до нього, коли він одним махом зіскочив із коня.

— Що ви тут робите?

— Ми ж думали, ви берете участь у змаганні з фехтування!

— Але ваш вигляд... якийсь... Щось сталося? Сталося якесь лихо?

Іан хрипким і суворим голосом коротко запитав:

— Де Анабель?

— А, вона щойно увійшла всередину разом із принцом, — обмінюючись поглядами, обережно відповіли лицарі. Вони вперше бачили Іана в такому стані.

Через те, що він тривалий час без упину мчав на шаленій швидкості, його шкіра обвітрилася, під очима залягли глибокі тіні, а волосся було безладно розпатлане. У столиці Іан завжди з'являвся бездоганно й охайно вбраним, незмінно зберігаючи байдужий вираз обличчя і цілковитий спокій. Навіть коли Анабель втілювала у життя свої шалені витівки, він ніколи не виявляв гніву, а лише демонстрував на своєму обличчі легке роздратування.

Проте зараз у його очах як ніколи палало справжнє божевілля, а розхристаний одяг лише додавав його постаті похмурої та моторошної суворості.

— Зрозуміло.

Коротко кинувши цю фразу, Іан перехопив свій меч і попрямував прямо до входу. Побачивши його рішучі кроки, лицарі збентежено перегородили йому шлях:

— Пане Іане! Просимо вибачення, але це ліс Смахо!

— Гадаєш, я приїхав сюди, не знаючи цього?

Лицар, який стояв попереду й перекривав шлях, на мить навіть засумнівався в розсудливості Іана. Якщо він знає, що це ліс Смахо, то невже він не в курсі, що без супроводу члена імператорської родини тут не уникнути нападів магічних монстрів?

Помітивши, як забігали зіниці лицаря, Іан тихо зітхнув:

— Відійди. Мені потрібно негайно увійти всередину. Зрештою, ви ж люди, які отримують платню від імператорського двору, чи не так? Вам навряд чи давали наказ зупиняти мене.

— Але якщо ви увійдете без члена імператорської родини, магічні монстри нападуть... Тобто, ну, ми все одно не можемо не хвилюватися...

— Хвилюватися? Ти зараз кажеш, що хвилюєшся за мене?

Іан, у якого від тривоги буквально очі налилися кров'ю, зараз повністю втратив будь-яке бажання вести світські розмови.

— Якщо тобі так кортить похвилюватися, то краще похвилюйся за магічних монстрів — від цього буде більше користі.

У цю мить лицар мимоволі ковтнув суху слину й на якусь мить зловив себе на думці, що починає трохи розуміти Анабель. Мати справу з таким майстром, який настільки беззастережно впевнений у власних силах, і справді мало бути дещо неприємно.

— Хай там як, я поспішаю, тому відійдіть.

Зрештою лицарям не залишалося нічого іншого, окрім як слухняно дати йому дорогу. Адже його погляд зараз був страшнішим, ніж будь-коли, а обличчя, сповнене виразної жадоби вбивства, виглядало по-справжньому моторошно.

Іан оголив свій меч і стрімко побіг углиб лісу, і тієї ж миті магічні монстри з оглушливим ревом кинулися на нього.

***

Мечі схрещувалися раз за разом.

Ми з Лагіаном уже досить тривалий час протистояли одне одному, і після кількох запеклих зіткнень у наших головах з'явилася абсолютно однакова думка:

«Ах, як же це дратує...»

«Жодної користі, а клопоту — аж через край!»

Усе через те, що ми обоє були змушені марно оберігати відповідно Роберта й Каллона, через що не могли розгорнути бій на повну силу.

Насправді націлитися на члена імператорського роду, якого прикривав суперник, було б непоганою стратегією. Адже щойно принц загине, на його захисника відразу ж накинуться магічні монстри. Тому ми витрачали купу сил на те, щоб максимально захищати своїх принців від ворожих випадів, і через це наші рухи під час обміну ударами були сильно обмежені.

До того же наш статус не йшов у жодне порівняння зі статусом імператорських осіб, тож захист у будь-якому разі мав стояти на першому місці, випереджаючи сам поєдинок.

Хоча Роберт і Каллон, які не мали тонкого розуміння фехтування, нічого не помічали, ми з Лагіаном усім своїм тілом демонстрували, наскільки нас обтяжує ця ситуація.

— Анабель! Обережно!

— ...Ваша Високосте, невже ви думаєте, що мої очі не бачать того, що бачать ваші?

— Та... але ж на рівні інстинктів...

Звісно, коли прямо перед твоїм носом туди-сюди літають гострі клинки, навіть принци не могли зберігати цілковитий спокій.

— Лагіане, просто розрубай її! Зараз же!

— ...Ваша Високосте Кронпринце, щойно ви закричали, це ваше «зараз же» миттєво закінчилося.

Чесно кажучи, від обох принців не було жодної допомоги, натомість вони лише несамовито відволікали увагу. Оскільки ми не довіряли одне одному, ми навіть не могли домовитися про перемир'я на кшталт: «Облишмо принців у спокої й зійдімося в чесному бою сам на сам».

Через необхідність когось захищати наші атаки не могли стати смертоносними, тож битва в'яло затягувалася, безглуздо марнуючи час.

«Мабуть, у столиці людям уже теж трохи набридло це слухати».

Я була єдиною, хто міг уявити цю картину. Адже я навіть Роберту не розповідала про існування бамбукового лісу та його властивості. На випадок, якщо мої здогадки виявляться хибними, я вирішила завчасно нічого не пояснювати.

«Зараз їм там, напевно, чути лише безкінечний брязкіт мечів... Цікаво, чи відновили вони вже церемонію нагородження?»

Хоча церемонія, безумовно, була зіпсована, її все одно мали якось довести до кінця.

«Трохи шкода, що я так і не побачу останнього нагородження Іана. Якби я знала, що все так обернеться, не варто було раніше пропускати ці церемонії. Кажуть, туди збігається повно люду, наче на якесь велике свято, і там досить весело».

Хоча цього разу він не буде присвячувати свій орден Сесіанні, як це було в оригінальному романі, мені все одно тепер стало трохи цікаво глянути на церемонію, на якій я жодного разу так і не побувала.

«Цікаво, чи добре Аарон розібрався зі справою про наркотики... Потрібно ж зробити так, аби про причетність імператриці всі дізналися якнайприроднішим чином».

Також мені було цікаво, чи посів Аарон друге місце. Проте за друге місце нагородження не передбачалося, тож навряд чи я зараз псувала Аарону його тріумфальну мить.

Про те, що імператриця дістала незаконні речовини, я дізналася завдяки Роберту й навмисно досі не порушувала цього питання. Цей допінг без сумніву мав дістатися Лагіану.

Проте зараз, після кількох зіткнень клинків, я бачила, що його майстерність практично не змінилася порівняно з бенкетом. Очевидно, він турбувався через обмежений час дії речовини, а тому досі не наважився її прийняти.

І саме в цей момент...

Звідкись здалека, з боку входу в ліс, почав лунати гучний гуркіт, від якого буквально затремтіла земля.

Усі ми четверо від несподіванки здригнулися й перелякано перезирнулися.

— Що... що це? Ваша Високосте, чому це раптом? — розгублено запитала я в Роберта, проте він із таким самим спантеличеним виразом обличчя запитав у відповідь:

— Га? Я не знаю. Якщо це пов'язано з джерелом чорної магії, то хіба панна Анабель не мала б знати про це краще?

Судячи з усього, Каллон із Лагіаном також геть не розуміли причини.

За кілька митей земля під нашими ногами почала ходити ходором і гучно здригатися від потужних ударів.

— Ц-це... — Роберт подивився вдалину і невпевнено пробурмотів: — Здається, сюди суне величезна навала магічних монстрів?