Розділ 128 — Розділ 128. Те, що немає значення перед обличчям кохання (2)

Каллон був настільки обережним лиходієм, що схопити його за хвоста було надзвичайно складно.

В оригінальному творі його провина спливла на поверхню лише тоді, коли його викрили на місці злочину перед очима величезного натовпу, після чого заперечувати його злодіяння стало просто неможливо.

Саме тому, коли я тільки здогадалася, що третім джерелом чорної магії є цей бамбуковий ліс, я подумки зраділа. Хоча спосіб і відрізнявся від оригіналу, суть залишалася тією ж — викриття відбулося на очах у тисяч людей, тож я подумала: «О, чудово, тепер можна покінчити з усім за один раз» .

Попри таку несподівану змінну, як Іан, Каллона зрештою вдалося ефективно затримати.

— Справді, дивна річ, — лише коли все остаточно завершилося, промовив Роберт. Він піднявся на скелю, кинув побіжний погляд на те, як ми з Іаном підхіхікували над Лагіаном, і злегка розгублено додав: — Увесь цей час Анабель сипала прокльонами в бік Іана, а мені дарувала лише благословення... Проте ваші серця зрештою забилися в унісон.

Через те, що Іан повністю втратив голову й вивалив на мене своє зізнання, щойно побачив, про наші стосунки тепер дізналися абсолютно всі.

— Ваша Високосте, ви як, у нормі? — запитала я, обережно стежачи за його реакцією.

Роберт гірко всміхнувся:

— Панно Анабель, ти ж від самого початку казала мені. Що замість свого серця, яке віддати не можеш, ти подаруєш мені місце кронпринца.

— Агаа...

— Це був лише мій егоїзм, а ти своєї обіцянки дотрималася, тож навіть якщо мені зараз трохи сумно, я нічого не можу вдіяти. До того ж, якщо це Іан, моє серце спокійне.

— У вас дійсно серце справжнього мудрого правителя, Ваша Високосте.

Попри успішне затримання Каллона, Роберт не виглядав щасливим. Схоже, він і справді мав до мене досить сильні почуття.

— Для початку висуваємося, а сьогодні вночі зупинимося в найближчому заїжджому дворі, — зітхнув Роберт, злегка знизавши плечима. — Якщо чесно, окрім панни Анабель, ми всі виглядаємо просто жахливо.

І це було чистою правдою: Роберт із Каллоном встигли добряче помахати кулаками, тож їхні обличчя тепер «прикрашали» соковиті синці, а Лагіан через Іана встиг повалятися на землі й був повністю замурзаний у багнюці. Про самого Іана, який без упину мчав сюди дві доби поспіль, годі й казати.

— Тепер ліс Смахо можна нарешті відкрити для людей, — з утомленою посмішкою промовив Роберт, коли ми дісталися виходу й передали Каллона з Лагіаном під нагляд лицарського загону. — Тут не залишилося ні джерел чорної магії, ні навіть монстрів. Я й уявити не міг, що така незліченна кількість чудовиськ може зникнути через зусилля всього однієї людини.

Хай там як, у день проведення 912-го турніру з фехтування Іан, навіть не отримавши офіційної медалі, вкотре довів усій імперії свою неймовірну майстерність.

***

Коли на землю почали спускатися густі сутінки, ми нарешті дісталися найближчого заїжджого двору. Оскільки лицарі надійно охороняли арештантів, нам більше не було потреби про щось турбуватися.

Я зайшла до своєї кімнати, щоб відпочити, вмилася й лягла в ліжко, проте сон ніяк не йшов. Натомість я просто лежала, безцільно крутячи в руках свій меч, і поринула в роздуми.

Усі три джерела чорної магії були знищені.

До того ж, останній бамбук я власноруч і дуже ретельно зрубала під корінь.

«Зазвичай, аби зрозуміти ефект від збільшення сили, потрібно перевірити її безпосередньо в бою...»

Спочатку я планувала випробувати свої нові можливості на Лагіані. Проте Іан скрутив його настільки швидко й невимушено, що мені так і не вдалося до ладу помахати мечем. Турнір завершився, і, схоже, мені так і не судилося дізнатися межі своєї теперішньої сили.

Звісно, у присутності пані Леслі ми з Іаном обов'язково влаштуємо спаринг, і вона оцінить мій прогрес, проте коли я вбивала оленя, це теж була скоріше просто «перевірка», аніж справжній, запеклий поєдинок.

«Ну, хай там як, це все одно найкращий варіант. Коли повернемося до столиці, треба буде попросити Іана зійтися зі мною в справжньому бою».

Звісно, він навряд чи стане битися зі мною на повну силу, випромінюючи жагу до вбивства. Швидше за все, він просто підлаштується під мій рівень, аби я могла оцінити свої навички.

«Але що тепер буде між мною та Іаном?»

Коли він освідчувався мені, я так і не дала йому чіткої відповіді. Якби я заговорила тоді, мої слова разом із вітром почула б уся столиця. І навіть якби моя відповідь була цілком очевидною, мені зовсім не хотілося виставляти свої почуття на загальний показ.

«Пані Леслі, пан Брейден, та й мої батьки... Вони ж точно все чули...» — я подумки ще раз вибачилася перед ними.

Перед подружжям герцогів Вейдрос, чий син ніколи в житті не завдавав їм клопоту, і перед моїми власними батьками, яким тепер доводиться вислуховувати любовне життя своєї доньки, що знову перевернуло столицю догори дриґом.

«До того ж, Аарон теж усе чув».

Аарон — це саме та людина, яка тепер згадуватиме мені ці фрази із зізнання протягом наступних кількох десятиліть.

Хоч він і мій молодший брат, у нього був справжній вроджений талант доводити людей до сказу.

Скільки б я про це не думала, рішення не піддаватися емоціям, а натомість негайно вирубати бамбуковий ліс, було абсолютно правильним. Щоправда, після цього, момент був безповоротно втрачений, і повертатися до серйозної розмови стало якось ніяково.

«Переможцем турніру, схоже, став Аарон. Особливо враховуючи, що навіть Іан не з'явився».

Виходить, я власноруч перетворила церемонію нагородження власного брата на суцільний хаос.

«Хай там як, кубок переможця цього турніру мені в цьому житті, схоже, не світить», — подумала я, щосили намагаючись не піддаватися смутку й розчаруванню.

«Зрештою, я ж від самого початку зациклилася на цьому титулі лише тому, що підпала під вплив Кейтлін та прагнула отримати визнання».

Тепер, коли все сталося саме так, легке відчуття жалю все одно залишалося, проте мені доводилося насильно шукати для себе виправдання.

«Та яка різниця. Зрештою, щойно до мене повернулися спогади про минуле життя, я взагалі планувала просто здатися й вийти з гри».

Попри все, більшість моїх початкових планів було успішно виконано.

Каллон, хоч і був блідим як смерть, усе одно міцно стискав зуби й мовчав. Вочевидь, його мозок зараз гарячково працював, прораховуючи шляхи до відступу.

«Усе ж таки він справжній лиходій. Замість того, аби кричати й чинити безглуздий опір, він поводиться максимально стримано й обережно».

Швидше за все, він спробує звалити все на ліс Смахо. Оскільки про існування цієї чорної магії ніхто раніше не знав, він цілком міг заявити, що його просто затуманило й приворожило це зловісне місце. Тепер, під пильним наглядом лицарів Роберта, він намагався не робити жодних зайвих рухів. А для цього найкращою стратегією було тримати язика за зубами.

«Марні зусилля», — подумала я, дивлячись на його змарніле обличчя. — «Цікаво, чи мій дядько вже дістався столиці?»

Я просила його прискоритися, коли вони підійдуть ближче до столиці, тож вони мали прибути якраз у розпал турніру.

Я навмисно доручила цю місію дядькові, оскільки передчувала подібний розвиток подій. Я попросила його уважно стежити за конвоєм, бо серед лицарів точно знайдуться ті, хто спробує ліквідувати Ланеллу та Рейберна.

«І тепер це стане ще одним твердим доказом проти Каллона, адже зрадників серед лицарів упіймали на гарячому».

Навіть якщо Каллон почне запекло відхрещуватися від усього й казати, що він ні до чого, цей факт зв'яже його по руках і ногах. Він фізично не міг підкупити абсолютно весь лицарський загін, тож свідків проти нього знайдеться чимало.

« Єдине, що мене досі муляє... » — я продовжила роздумувати, ледь помітно ворушачи пальцями ніг. — «...це чоловіки з родини маркіза Абедеса. Вони обов'язково спробують вийти сухими з води, а прямих доказів їхньої причетності у нас фактично немає...»

Такий обережний гравець, як Каллон, навряд чи став би тягти їх за собою на дно задля спільної загибелі — скоріше за все, він просто дозволить їм залишитися осторонь.

«Покарання за підробку документів — це надто м'який вирок для них».

Головним та найнебезпечнішим антагоністом роману, безперечно, був Каллон, проте в моєму особистому житті набагато більше роздратування викликали саме чоловіки з роду Абедес.

«Але що вдієш... Зараз вони точно заляжуть на дно й не висовуватимуться».

Якщо вони не повні ідіоти, то в такий критичний момент точно не стануть вигадувати нові інтриги. Ну а якщо все ж спробують щось викинути, я в жодному разі не проґавлю цей шанс.

«Особливо якщо вони посміють бодай пальцем зачепити мою родину... Я їм цього не пробачу».

Зважаючи на те, що рід маркіза Абедеса належав до вищої аристократії, а Рейнфілди були звичайними простолюдинами, це питання все одно викликало в мене занепокоєння. Проте рішення перевезти всю родину під крило герцога Вейдрос було чи не найкращим моїм кроком.

Раптом у двері тихо постукали, і я звично запитала:

— Хто там?

— Це я.

Я миттєво підхопилася з ліжка. Це був голос Іана. Я була впевнена, що після двох діб шаленої скачки він уже давно спить у своїй кімнаті.

Я швиденько відчинила двері.

— Іан? Е-е... Кхм. Щось сталося?

Від його нещодавнього виснаженого й розпатланого вигляду не залишилося й сліду. Він уже встиг помитися й перевдягнутися в домашній одяг, від якого приємно пахло свіжим милом.

«Та що ж це таке, чому він знову виглядає настільки привабливим?» — мимоволі подумала я, помітивши пасма злегка вологого чубчика та гладку шкіру, що визирала з-під коміра м'якої домашньої сорочки.

— Я прийшов повернути це, — він простягнув мені тюбик із маззю, яку я раніше дала йому для обвітряних щік.

Через раптову ніяковість я тоді так і не змогла намазати його сама, а просто сунула йому в руки...

— А, ти міг би віддати її й пізніше... — кімната Іана, наскільки я знала, розташовувалася досить далеко від моєї.

— Я знаю, — Іан тихо й тепло всміхнувся. — Власне, це був лише привід, аби прийти до тебе.

Я теж не змогла стримати легкої посмішки. Щиро кажучи, розгадати мотив його візиту було неважко.

Треба ж, такий зразковий і правильний хлопець, і залицяється за всіма канонами.

Невже він аж так скучив за мною?..

— Я подумав: навіть якщо ти не впустиш мене, я зможу бодай випадково торкнутися твоїх пальців.

Він передав мені тюбик, і наші пальці на мить міцно переплелися.

— Мені... не можна зайти? — його погляд повільно й палко ковзнув по мені, а низький голос забринів від ледь стримуваного внутрішнього жару.

— Абсолютно, точно, на всі сто відсотків можна.

Я міцно схопила його за руку й одним упевненим рухом затягнула до своєї кімнати. Двері за його спиною із клацанням зачинилися.

— Хм... Якщо ти впускаєш «свого хлопця» до кімнати, це може закінчитися ось так, — з грайливою посмішкою промовив він, процитувавши мою нещодавню фразу, і легким рухом повалив мене назад на ліжко.

— Г-гей! Ти що робиш?!

Опинившись у пастці на власному ліжку, я розгублено кліпала очима, дивлячись на Іана, який схилився наді мною. Він лише хитро всміхнувся й тихо запитав:

— Ти ж могла з легкістю ухилитися від цього. Чому ж не ухилилася?

Моя спроба вдати щире здивування миттєво зазнала краху.

— ...Розкусив.

Примітка: ось на цьому моменті назва команди повністю виправдовує себе ахаахахха (чи на моменті з Лагіаном ахаххахаха).