Розділ 13 — Розділ 13. Те, у що я вірила, було дивним (1)

Чому, в біса, Іан з’явився саме тут?

Поки я, остовпіла від несподіваної появи суперника, продовжувала жувати шматок торта, Роберт перепитав:

— Чого це ти раптом сюди завітав?

— Ну, це...

Іан, що було зовсім не в його дусі, злегка завагався. Саме тоді втрутився інший голос:

— Прошу вибачення за запізнення з вітанням. Я — Аарон Рейнфілд.

З’явився Аарон, одягнений не у звичну тренувальну форму, а в елегантний парадний мундир. Мабуть, він не вийшов разом із Іаном, бо переодягався.

— Оскільки прибув принц, мій батько мав би особисто привітати вас, але він зараз у від’їзді, тож прошу вибачення, що замість нього вітаю я, його син. Чи все вам засмакувало?

Отже, він прийшов засвідчити повагу як представник родини, що приймає члена імператорської сім'ї.

— Усе було чудово. А що скаже панна Анабель? — запитав Роберт.

— Мені теж усе сподобалося, Ваша Високосте. Завдяки вам я справді гарно провела час, — відповіла я.

Статус імператорської родини і справді вражає. Навіть Аарон, який був у герцогському маєтку, негайно примчав сюди, щоб привітатися.

Я зробила ще ковток вина й повільно кліпнула. Тепер чутка про те, що Анабель Надіт, позашлюбна донька маркіза Абедеса, відкрито обідала в ресторані з принцом Робертом, миттєво розлетиться серед аристократів.

«А мені не байдуже?»

У мене більше не було жодного бажання ставати частиною їхнього вищого світу. Жага отримати визнання в домі маркіза Абедеса була лише нав’язаним мені бажанням, яке Кейтлін та Ріард вдовбували мені в голову мало не гіпнозом.

Якщо чесно, я так старалася зовсім не тому, що хотіла бути дворянкою. Я вірила: якщо посяду перше місце, Кейтлін та Ріард зрадіють і нарешті полюблять мене.

«Все одно я ніколи не отримаю від них любові, та й з таким покидьком, як Ріард, більше не хочу мати нічого спільного».

Сумно згадувати, але коли ми з Ріардом планували замах на Іана, мені здавалося, що ми зблизилися. Тому я з азартом погоджувалася на всілякі мерзенні вчинки.

«Яка ж це була дурість».

Мені не обов’язково бути любленою сім’єю.

Щойно я відкинула цю думку, жаль за домом маркіза Абедеса зник безслідно, поступившись місцем єдиному бажанню: просто добре їсти й спокійно жити.

Поки я мирно пила вино, я відчула на своїй щоці чийсь пильний, гарячий погляд. Це був Іан.

— То навіщо ти все-таки сюди прийшов? — грубо запитала я.

Оскільки Роберт щойно підтвердив, що Іан мене терпіти не може, я не збиралася бути ввічливою. Тим паче з таким обличчям, на якому було написано щиру огиду. Хоч я й заслуговувала на критику, мені все одно стало прикро.

Такого перекошеного виразу обличчя я в нього ще ніколи не бачила. Хто ж знав, що його ідеальні риси можуть так кривитися.

— Це тому, що...

— Та мені байдуже. Вчасно прийшов, — перебила я і, за звичкою, поплескала по мечу за спиною. Ми не в тих стосунках, щоб обмінюватися люб’язностями чи пояснювати причини своєї появи. — Раз уже ти тут, ми просто зобов’язані схрестити мечі!

Адже коли Анабель та Іан зустрічаються, вони не роблять нічого іншого, окрім як затівають бійку. Звісно, я не збиралася справді битися. Такий джентльмен, як Іан, ні за що не вихопить меч у такому місці. Я очікувала, що він просто висварить мене за неналежну поведінку в ресторані.

— Що ж, нехай, — несподівано із задоволенням погодився Іан, замість того щоб проігнорувати мої слова. — Я прийму виклик. Негайно вставай.

Га? Я перша почала чіплятися, але чи варто так радісно погоджуватися?

— Чудово. У мене якраз руки свербіли, як тебе побачила, — зухвало вигукнула я і підхопилася на ноги.

Звісно, я не забула одним махом допити залишки вина. Ви тільки уявіть, скільки воно коштує! Воно має піти мені на користь. Від такої кількості алкоголю, випитого за раз, голова пішла обертом, але я гордо вигукнула:

— Думаєш, якщо будеш так витріщатися, то я злякаюся?!

Насправді мені було трохи лячно, бо поразка була очевидною, але план був простий: трохи помахати мечем, кинути щось на кшталт «Кха! Ми ще побачимося!» і втекти. Треба потерпіти це лише до турніру...

— Не можна! — вигукнув зблідлий Аарон, зупиняючи нас.

Я завжди думала, що його хобі — спостерігати за нашими бійками, тож це було несподівано. Невже він став пацифістом, відколи змінив посаду ад'ютанта на тимчасового власника ресторану?

— Чи не могли б ви битися надворі? Тут дуже дорогий декор, — додав він.

Ні, він не став пацифістом. Він просто став капіталістом.

— Добре, ходімо надвір, — швидко погодилася я, бо теж не хотіла програвати на очах у всіх.

— Оце інша справа, панно Анабель, — Аарон підняв великий палець угору. — Ви, звісно, програєте, але я буду за вас вболівати.

Ця фраза підколола і мене, та Іана водночас. Здається, він зробив це навмисно...

— Ваша Високосте, дякую за обід.

Як би там не було, я ввічливо попрощалася з принцом і попрямувала до виходу. Іан одразу послідував за мною.

— Щоб нічого не пошкодити, поїдемо на тренувальний майданчик герцогського маєтку.

— Аж туди? Це ж далеченько.

— Поїдемо на коні.

— У мене немає коня.

— Поїдемо разом на моєму.

Я не була впевнена, чи варто так напружуватися заради двобою з уже відомим результатом... Але оскільки я сама затіяла бійку, відмовитися не могла, тож незграбно залізла на його коня.

— Ой, чекай...

Його присутність прямо за моєю спиною була приголомшливою. Я вся заціпеніла, вчепилася в коротку гриву коня і напружилася.

Коли він перехопив вуздечку, я опинилася ніби в його обіймах, через що випрямилася, як струна. Я з усіх сил намагалася не торкатися його рук чи спини, але при кожному кроці коня наша шкіра стикалася. Хіба їзда вдвох має бути такою інтимною? Здається, Іан теж не врахував цього моменту — я відчувала, як сильно напружилися його м’язи.

Тим часом алкоголь почав діяти: голова паморочилася, а перед очима все попливло.

***

Іан ніколи раніше ні з ким не їздив на одному коні.

Він посадив Анабель попереду, як бачив десь раніше, але кожен дотик її тіла змушував його нервувати. На щастя, Анабель мала гарну координацію і непогано тримала рівновагу сама. Вони обидва були вкрай напружені, намагаючись не торкатися одне одного.

Іан застиг так сильно, що в нього аж плечі розболілися.

Кожного разу, коли дув вітер, світло-фіолетові пасма волосся Анабель лоскотали його щоку. Анабель, відчуваючи ніяковість, буркнула:

— Якщо думаєш, що я буду вдячна за те, що підвіз — помиляєшся! Хай тобі грець, щоб ти застібав одяг з купою ґудзиків і лише на останньому помітив, що помилився з першим!

Якраз на ньому сьогодні був одяг з безліччю ґудзиків. Вона ж, як завжди, була у своїй сірій тренувальній формі.

«Знову ця сіра форма. Здається, я ніколи не бачив її в іншому одязі. Ні на турнірі, ні минулого разу на тренувальному майданчику...»

Раптом Іан згадав слова своєї матері, Леслі, і прикусив губу. Він завжди вважав, що одяг потрібен лише для того, щоб зігрівати тіло, але його власне вбрання було надто розкішним.

Навіть якщо він не переймався цим, його гардероб завжди був повний дорогого одягу, а на столі завжди була найкраща їжа, хоча він і не вважав себе гурманом. Він просто жив цим, навіть не замислюючись.

— Бажаю тобі впустити печиво на землю, а потім довго вагатися, швиденько його підняти, обдмухати й почати їсти саме тоді, коли на тебе дивитиметься жінка, якій ти хочеш сподобатися! — продовжувала бурмотіти прокльони Анабель, не підозрюючи, про що він думає.

«Вона була так вражена навіть простою трапезою... Казали, що вона щодня їла лише заморожене м'ясо Іфера».

Зблизька вона здавалася зовсім худою. Іан не знав точно, що таке м'ясо Іфера, але якщо вже Леслі так лютувала, то це мала бути жахлива їжа.

Невже вона справді так недоїдала? Попри те, що вона не була низькою, вона здавалася такою тендітною, ніби могла повністю поміститися в його обіймах...

«Ні, про що я, в біса, думаю, і саме про Анабель?»

Навіть якби вона залишилася єдиною жінкою на світі, вони б до кінця днів лише чубилися. Навіть на безлюдному острові вони б з маніакальним завзяттям намагалися зіштовхнути одне одного в море.

Обіймати її? Як така божевільна думка взагалі прийшла йому до голови?

Саме тоді коли він почав відчувати огиду до самого себе, тіло Анабель злегка похилилося. Він поспіхом підхопив її, а вона зніяковіло почала виправдовуватися:

— Ой, це... я просто чи не вперше в житті так багато випила...

— Випила?

— Принц пригостив мене вином.

Іан помітив, що за вухами в Анабель усе почервоніло.

— Бо сьогодні мій день народження...

— ...Сьогодні твій день народження?

— Ага.

Іан мимоволі придушив стогін. Роберт на її день народження запросив її на вино, а він — на поєдинок. Навіть якщо він її недолюблює, кликати дівчину битися на мечах у її день народження — це вже занадто. Він замислився, зовсім забувши, що Анабель першою кинула виклик.

Вони проїхали ще трохи, як раптом тіло Анабель різко відкинулося назад. У той самий момент серце Іана підскочило і пішло в п'яти. Анабель зовсім сп'яніла і заснула, заплющивши очі.

— Ей, ей? Ти чого? — він незграбно підтримував її, щоб вона не впала. — Послухай? Анабель Надіт?

Але вона лише солодко спала, не відповідаючи. Весь задерев’янілий, Іан ледь торкаючись її тіла, затамувавши подих, нарешті дістався маєтку.

***

— То як це розуміти?

Леслі, схрестивши руки на грудях, спостерігала за безпорадною поведінкою сина.

— Тобто ти просто привіз її сюди?

Анабель нерухомо лежала на спині його вороного коня. Мабуть, щойно вони прибули, він поклав її на коня, а сам спішився і вів тварину під вуздечку, як справжній зброєносець.

— Звісно, якщо вона так набралася, ти мав відвезти її додому... Хоча ні, — Леслі похитала головою. — Що вона там побачить, крім того замороженого м'яса Іфера? Правильно зробив, що привіз сюди.

— Так?...

І вона весело кинула синові, який зараз мав дурнуватий як ніколи вигляд:

— Ну все, а тепер зникай звідси!

Примітка: в цієї авторки якась манія прописувати свекрух так, наче вони трохи недолюблюють свого сина і перелюблюють свою невістку, бо подібне було і в Doctor Resignation. І це аж надто перегукується.