Розділ 132 — Розділ 132. Те, що немає значення перед обличчям кохання (6)

Зрештою, я була лише простолюдинкою, чиє викрадення не могло викликати серйозного політичного скандалу, до того ж зараз я перебувала в дорозі, що робило мене максимально доступною мішенню.

Звісно, попри моє скромне походження, я водночас була дівчиною, яка користувалася прихильністю Іана.

«Виходить, зараз я ідеальна, максимально вигідна заручниця».

Я серйозно замислилася:

«Вони явно збираються використати мене для якихось переговорів...»

Очевидно, вони намагатимуться викрутитися зі справи про чорну магію, проте Ріхард та Елвен, схоже, не бажали нести взагалі жодного покарання.

«Ну, якщо вони так нариваються — то це навіть на краще».

Мені й раніше здавалося, що порівняно з їхніми злочинами та всім тим, що вони зробили мені, потенційний вирок буде занадто м'яким, тому якщо вони вирішили остаточно закопати себе — я була тільки рада.

«Сядете разом із Каллоном на довічне».

Адже коли загнана в кут миша намагається вкусити кота, вона все одно залишається лише обідом для цього кота.

Моє припущення справдилося дуже швидко. Щойно ми зупинилися в одному із заїжджих дворів на під'їзді до столиці, до мене підбігла маленька дівчинка, яка до цього сиділа з книжкою. Вона щиро посміхнулася й звернулася до мене:

— Ой, ви ж панна Анабель Рейнфілд? Я ваша палка шанувальниця! Я теж мрію стати майстринею меча!

— Моя... шанувальниця? Не Іана?

— Так, саме ваша шанувальниця!

Дівчинка, навіть не глянувши на Іана, підійшла впритул і міцно вчепилася в мій рукав:

— Ви так схожі на легендарну войовницю Б'янку!

— ...Легендарну войовницю Б'янку?

— Ви хіба не знаєте? — дитина здивовано моргнула й протягнула мені книжку, яку тримала під пахвою. — Вона тут головна героїня. Я дарую цю книжку вам, обов'язково прочитайте.

— Ох... Та ні, не варто... Я краще сама куплю собі таку.

— Ні-ні, це мій подарунок!

Дівчинка мало не силою впихнула мені в руки книжку, після чого весело застрибала геть і миттєво зникла.

На відміну від Іана, я ніколи в житті не була кумиром для дітей, тому зараз відчула приємне запаморочення й замріяно подивилася на обкладинку казки під назвою «Легендарна войовниця Б'янка».

Проте варто було мені з цікавістю розгорнути сторінки, як мої брови миттєво зсунулися до перенісся.

— ...Що?

Точніше, причиною мого подиву стала закладинка, схована всередині.

— Ну треба ж.

Я лише гірко хмикнула. Бо не впізнати цю закладинку у формі квітки було просто неможливо.

Свого часу, коли я планувала замах на Іана, ми з Ріардом ретельно, як ніхто інший, аналізували всі способи завдати шкоди людині.

Якщо говорити точніше, Ріард, який не мав жодного хисту ні до мистецтв, ні до шляхетних манер, але мав феноменальний талант знаходити виходи на сумнівні нелегальні організації, розробляв ці схеми, а я просто давала згоду.

— Послухайте, усі.

Я, щойно приїхавши, ніяково заговорив серед метушливого натовпу людей.

— Я втомилася, тому піду першою і відпочину.

Оскільки мені найпершій виділили кімнату, я попленталася туди, розгорнула книжку, а потім відклала закладку далеко в куток стола.

Усе одно було очевидно, що дівчинку, яка передала мені цю книжку, буде важко знайти, навіть якщо я почну розпитувати. До того ж існувала велика ймовірність, що вона взагалі тут не живе.

Цю закладку я бачила уже не вперше. Адже Ріард із гордістю показував її мені ще до того, як вклав у книжку, яку замовив Іан.

— Ого, Ріарде, і таке буває? Де ти взагалі це роздобув? Це ж ідеально! Для мечника ця штука шкідлива, як настирливий комар, якого неможливо впіймати!

— Кхм, ну я ж бо дбаю про твої інтереси. А якщо говорити про точний принцип дії, то...

Проблема полягала в тому, що Ріард обожнював вихвалятися. Щоразу, коли я висловлювала захоплення його підступністю, він до безтями розписував мені деталі кожного здобутого артефакту.

І хоча він неабияк економив на масштабних диверсіях, у питанні контрабандних отрут і заборонених магічних предметів він мав дивовижне чуття, вибираючи маловідомі, але вкрай ефективні речі.

Зокрема, ця конкретна закладинка була вкрай мерзенним магічним артефактом, який поступово руйнував зір жертви. Щоправда, для її активації вимагалася «кров представника протилежної статі, який відчуває до жертви люту ненависть».

«Ну... тут усе надто очевидно. Це точно хтось із чоловіків роду Абедес».

Цей артефакт був сконструйований так, аби вибухнути невдовзі після того, як людина почне гортати сторінки книжки.

«Тобто... саме зараз настав слушний час».

І саме в той момент, як я й очікувала, пролунав глухий вибух — і закладинка розлетілася на шматки.

«Яка іронія».

Збираючи обвуглені залишки квіткового артефакту, я лише скрушно похитала головою: «В оригінальній історії через таку саму штуку за ґрати кинули мене... А тепер туди, схоже, вирушать чоловіки з дому маркіза Абедеса».

У Елвена чи самого маркіза забракло б мізків та рішучості на такий крок, тож цей план однозначно народився в голові Ріхарда, який офіційно досі «лежав без тями» у своїй кімнаті.

Проблема для нього полягала лише в тому, що ми з Ріардом цю схему вже давно пройшли на практиці. Насправді всі підлі способи нашкодити видатному майстру меча досить одноманітні.

«Отже, першим кроком був цей артефакт... Тоді наступним кроком, ймовірно, буде...»

Я якраз крутила в пальцях залишки закладинки, коли почула стукіт у двері.

— Анабель, — почувся голос Іана. — Можна увійти?

— А, так, заходь.

Отримавши дозвіл, Іан негайно переступив поріг зі турбованим виразом обличчя, тримаючи в руках великий кухоль:

— Ти ж сказала, що втомилася й хочеш відпочити, тому й пішла так рано. Щось болить? Чому ти не в ліжку, а сидиш тут? Постіль незручна?

— Ой... Ти через це прийшов?

Виходить, він так сильно перейнявся моєю відмовкою про втому, що миттєво примчав перевірити мене.

— Тримай, це допоможе підняти настрій та краще заснути.

Він простягнув мені кухоль, в якому виявився густий гарячий шоколад. Насправді я не була втомленою, але варто було зробити ковток солодкого й теплого напою, як приємна млість розлилася по всьому тілу.

— Бачу, ти ще навіть не приймала ванну. Я зараз організую гарячу воду, а поки ти будеш митися, я перевірю постіль. І що тут за повітря в кімнаті? Треба негайно провітрити.

Я мимоволі тихо розсміялася, спостерігаючи за тим, як природно Іан узявся облаштовувати мій комфорт. Особливо кумедно було те, що він робив усе це з абсолютно незворушним виглядом і говорив своїм звичним, дещо сухим тоном.

Помітивши мій заінтригований погляд, Іан так само незворушно додав:

— Навіть якщо це здається дивним, потерпи. У мене розвивається справжня хвороба, якщо умови навколо моєї коханої не ідеальні.

— Що це за хвороба така? Вона ж надзвичайно корисна.

Сприйнявши це як похвалу, Іан помітно почервонів до самих кінчиків вух, кілька разів кашлянув і поспішно втік до ванної кімнати набирать воду.

Я не могла зневажити його старання, тому із задоволенням прийняла ванну ідеальної температури, після чого сіла на ліжко, яке за цей час його зусиллями перетворилося на ідеал затишку:

— Сіль для ванни пахне просто неймовірно. Де ти її дістав посеред подорожі?

— Я пам'ятаю, що тобі до вподоби аромат м'яти, тому змішав кілька лікувальних трав і косметичних засобів.

Він спокійно зачиняв вікно, а я у відповідь безтурботно зітхнула:

— Навіщо так сильно старатися? Я ж так просто з розуму зійду від любові до тебе.

— Ти втомилася, тому не варто кидатися такими словами, — тихо, але з натяком попередив Іан, спираючись на підвіконня й пильно дивлячись на мене. — Бо я можу не стриматися й зробити так, що ти втомишся ще сильніше.

— Кхм... Насправді втома була лише приводом... З'явилися деякі справи. Бачиш ту закладинку на столі? — я вказала пальцем на залишки артефакту. — Пам'ятаєш? Це той самий злочин, який я колись планувала проти тебе... А тепер хтось намагається провернути це зі мною.

Іан насупився, зробив кілька швидких кроків до столу й уважно вставився в обвуглений шматочок у формі квітки:

— Це...

Наступної миті його погляд став гострим, як лезо, і він процідив:

— Та сама штука, яка вибухнула в той день, коли ти вперше накинулася на мене...

— ...Твій вибір слів залишає бажати кращого.

— Який зухвалий покидьок наважився спланувати проти тебе такий жорстокий злочин, за який варто заживо четвертувати?

— ...Злочин, за який варто четвертувати... Ну... мабуть, так...

Зважаючи на те, що в моєму власному минулому був точно такий самий гріх, зіниці Іана від моєї репліки на мить здригнулися, і він поспішно виправився:

— А, ні... Та нічого страшного. Зрештою, з ким не буває, у багатьох у житті трапляються подібні епізоди.

— ...

— Звісно, я сам такого ніколи не робив.

— ...

Оскільки мій минулий вчинок дійсно був жахливим, я вирішила більше не заганяти Іана в глухий кут його власних суперечностей:

— Ну, це очевидно робота Ріхарда чи Елвена. Ти можеш не знати, але для активації цього артефакту потрібна кров людини протилежної статі, яка відчуває до жертви глибоку огиду... Завдяки цьому, коли ми прибудемо до столиці, все можна буде легко довести. Чи можу я розраховувати на допомогу герцогства Вейдрос?

В оригінальній історії саме масштабне розслідування роду Вейдрос дозволило викрити замовників, тож і цього разу все мало пройти успішно.

— Безумовно. Я особисто візьму під контроль це розслідування.

— Оу, це надійно.

Я задоволено покрутилася на надзвичайно м'якому ліжку й посміхнулася:

— Простирадла так приємно хрутять. Це просто якась магія. Дякую, Іане.

Все-таки рішення розповісти Іану абсолютну правду про своє минуле було єдино правильним.

Якби я тоді вирішила: «Це старі справи, ніхто про них не знає, тому я просто промовчу й буду будувати стосунки далі», то зараз, коли все повторилося, мені довелося б брехати й ховати очі.

А з кожною новою таємницею почуття провини всередині лише розросталося б. Як же добре, що між нами не було жодних недомовок!

Моя мати мала абсолютну рацію: якщо ти дійсно хочеш пов'язати з кимось життя, між вами не повинно залишатися жодних брудних секретів, лише так можна розраховувати на довгострокову перспективу.

«Так, саме так і треба жити. Визнати свої помилки, розкаятися й стати чесною людиною...»

Це були думки, які зазвичай притаманні лиходію на шляху виправлення, проте єдиною людиною, перед якою я дійсно завинила, був саме Іан. І це створювало вкрай унікальну ситуацію: єдиний чоловік у світі, який мав повне право назвати мене злочинницею, зараз був моїм коханим.

— Я заберу ці уламки з собою. Потрібно вирішити це питання максимально швидко та ефективно.

Переконавшись, що артефакт уже вибухнув і більше не становить небезпеки, Іан обережно згорнув залишки закладинки. Сама думка про те, що я могла постраждати, жахала його, і його обличчя знову стало похмурим.

— І я негайно відправлю наказ до столиці, аби Ріхарда взяли під варту, оскільки він явно опритомнів...

— Ні, — м'яко перервала його я. — Поки що залиш усе як є.