Розділ 133 — Розділ 133. Те, що немає значення перед обличчям кохання (7)

Почувши моє прохання залишити все як є, Іан злегка завагався, а потім незадоволено відповів:

— ...Але тоді вони й далі намагатимуться нашкодити тобі.

— Це...

Я вже збиралася розповісти йому свій план, аби він так не хвилювався, як раптом помітила, що навіть подушка на моєму ліжку змінилася, і здивовано моргнула:

— Зачекай, Іане. Коли ти встиг поміняти ще й подушку? Я якраз думала, що попередня була трохи зависока.

— ...Спершу приляж. Перевір, чи підходить висота.

— Та точно підійде.

Я з розгону вмостилася на ліжко й розслаблено зітхнула. Свіжість після ванни в поєднанні з бездоганно чистою постіллю миттєво підняли мені настрій:

— О так, ідеально.

Лише один помах його рук — і затишок у кімнаті змінився до невпізнання. Я примружилася й подивилася на нього:

— Ти що, намагаєшся мене так приручити? Щоб кожної ночі без тебе мені все здавалося незручним?

— Ну, безглуздо заперечувати, що в мене немає такого наміру. Ти ж казала, що тобі подобається таке.

Іан повільно підійшов ближче й ніжно провів пальцями по моєму ще вологому волоссю:

— Але мені щойно спало на думку...

Він зсунув брови й серйозно додав:

— Я все ж таки мечник, і в майбутньому знайдуться професійні покоївки, які дбатимуть про твій побут набагато краще. Тому, якщо дивитися на довгострокову перспективу, потрібен інший спосіб.

Вираз його обличчя був настільки серйозним, наче він вирішував долю імперії. Я вдала, що не помічаю, як він невимушено приліг поруч зі мною, злегка спершись на бік, і запитала:

— І який же?

Насправді Іан абсолютно не вмів плести інтриги. Він був надто прямолінійною та чесною людиною. Я з цікавістю дивилася в його червоні очі, в яких уже спалахували палкі вогники, очікуючи почути якусь банальну та раціональну пропозицію. Проте мої очікування були вщент розбиті першою ж фразою.

— А що, якби в тебе знову з'явилося хобі безжально атакувати свого суперника, як раніше? У цьому світі я єдиний, хто здатний витримати твої удари, тож такий варіант здається мені куди кращим.

— ...е-е?

— Було б чудово, якби ти виростила в собі дике бажання поводитися несамовито й повністю розтоптати, знищити кохану людину. Тоді ти точно ніколи не зможеш піти до когось іншого.

Чим більше він говорив, тим сильніше в мене відвисала щелепа. Обличчя Іана при цьому було серйознішим, ніж будь-коли, від чого мені самій стало трохи лячно.

— Іане... ем... нумо виражати свої почуття в межах здорового глузду? Це ж твоя головна фішка — діяти й говорити розсудливо.

— ...Але, схоже, моя любов до тебе вже давно вийшла за будь-які межі здорового глузду.

— Твоя правда.

Я тихо розсміялася й ніжно потерлася щокою об його руку:

— Що вдієш. Навіть якщо мій коханий трохи з'їхав з глузду, доведеться долати це силою кохання.

— ...Ти ж казала, що не втомилася?

Іан притягнув мене за талію, прошепотівши це мені прямо в губи, і в наступну мить наша шкіра торкнулася одна одної.

— Послухай-но, — з повною впевненістю пробурмотіла я. — Ти ж усе це з постіллю влаштував лише заради цього моменту, правда?

— Схоже, у мене й справді немає хисту до інтриг, — гарячі губи Іана торкнулися моєї шиї, а голос став зовсім тихим. — Мене так легко розкусили.

І дуже скоро я таки відчула шалену втому.

Я завжди вважала себе надзвичайно витривалою, але моя фізична підготовка все ж поступалася витривалості Іана.

— Я нікому не дозволю зашкодити тобі, — тихо прошепотів Іан уже пізньої ночі, міцно притискаючи мене до себе.

Зрештою, його словам можна було повністю довіряти — це ж той самий чоловік, який без вагань розбив безцінний сімейний магічний кристал лише через страх, що я можу постраждати через Лагіана.

Я трохи покрутилася в його обіймах і нарешті заговорила про справу:

— Думаю... подібні замахи триватимуть і далі. До столиці залишилося зовсім трохи. І те, що дім маркіза Абедеса знову активізувався...

Іан важко зітхнув у темряві:

— ...Вони хочуть використати твоє життя як важіль тиску для переговорів із герцогством Вейдрос.

Судячи з того, як миттєво він відповів, він і сам вже думав про цей сценарій.

— Поки я поруч, і сама думка про те, що з твоєї голови впаде бодай волосинка, завдає мені болю... — його голос став загрозливо низьким і крижаним. — Як вони сміють.

Попри те, що ця люта жадоба вбивства була спрямована не на мене, по моїй спині все одно пробігли сироти. У мене з'явилося цілком обґрунтоване передчуття, що протягом залишку дороги до столиці Іан просто збожеволіє від тривоги й огорне мене тотальною гіперопікою.

— Але чому ти все ж таки просиш мене не втручатися завчасно? — глухо запитав він.

Я злегка прикусила нижню губу й замислилася:

— Справа в тому...

План Ріхарда був шитий білими нитками. Намагатися підірвати фізичну форму мечника означало лише одне — готувати силове викрадення.

«Елвен уже одного разу підсилав до мене найманців, тож цього разу вони діятимуть набагато виваженіше: спочатку позбавлять мене можливості чинити опір, а потім кинуть на мене цілу армію найманих убивць».

Я сильніше зарилася обличчям у його груди і тихо пробурмотіла:

— Якщо Ріхарда зараз просто заарештують і приведуть до палацу, його покарають лише за фальсифікацію документів. Це занадто мала ціна за все, що він накоїв. Я хочу підловити його на гарячому, щоб звинувачення були беззаперечними, і розтоптати його раз і назавжди.

І рішуче додала:

— ...А для цього ми маємо дозволити йому зайти якомога далі.

Можливо, хвалити себе не дуже гарно, але я, взагалі-то, була героїнею, яка знищила джерело чорної магії. Тому будь-який напад на мене автоматично прирівнювався до державної зради.

Проте Ріхард не врахував двох речей.

По-перше, я досконало знала практично всі заборонені препарати й артефакти, здатні нашкодити мечнику.

По-друге, мій теперішній рівень майстерності став настільки високим, що його просто не можна було порівнювати з минулим.

Навіть якщо цього разу вони виставлять удвічі більше вбивць, ніж підіслав Елвен, я розправлюся з ними без особливих зусиль.

— Тому не хвилюйся так сильно. Усе закінчиться ще до того, як ми в'їдемо в столицю. Твоє завдання — використати ту закладинку й офіційно встановити замовника. Ти ж упораєшся з цим?

Я лагідно погладила по щоці Іана, який усе ще мав незадоволений вираз обличчя:

— І тоді з усім цим нарешті буде покінчено. Коли Каллон і люди з роду Абедес опиняться за ґратами, мої рідні зможуть спокійно повернутися до маєтку Рейнфілд...

Як не крути, мене дуже бентежило, що через мої проблеми вся родина змушена ховатися в герцогському маєтку Вейдрос. Нехай там і було повно вільних прибудов, для мене це все одно виглядало як зайвий клопіт для господарів.

Почувши це, Іан раптом здригнувся.

— ...Ах, — у його голосі прозвучало щире здивування, ніби він узагалі не брав до уваги такий варіант. — До маєтку Рейнфілд... Ти теж туди повернешся?

— Ну звісно, а як інакше?

Я весело посміхнулася й продовжила розписувати плани:

— Коли все завершиться, ми обов'язково підемо на справжнє побачення. Я вісім років тільки те й робила, що махала мечем, тому пропустила купу цікавих речей. Давай зустрінемося біля годинникової вежі, як тоді в Каронді? Будемо гуляти нічним ринком, ходити на міські фестивалі, влаштовувати пікніки...

— Я згоден на все. Окрім одного пункту, — з гранично похмурим виглядом перервав мене Іан.

— Що це за пункт? Тобі не подобається ідея з пікніком?

— ...Зустрічатися біля годинникової вежі.

— А з цим що не так?

Іан нічого не відповів на моє запитання. Замість цього він просто ще міцніше й ніжніше пригорнув мене до себе.

«Ох, ну що з ним робити...»

На його бездоганному, наче висіченому з мармуру обличчі виразно читалися пристрасть і сильне почуття власництва.

«Йому явно не дає спокою думка про те, що я поїду з маєтку Вейдрос. Це ж очевидно...»

Я подумки похитала головою: «Мабуть, він хоче одружитися хоч завтра, але стримує себе, щоб не налякати мене своєю квапливістю».

Проте я вже чудово знала з досвіду, що терпіння Іана — річ дуже недовговічна.

Напевно, під впливом цього раптового імпульсу він уже почав прораховувати тисячу дрібниць: вибирати ідеальний момент, спосіб і так далі.

— Послухай, Іане, — несподівано запитала я, поки він продовжував заціловувати моє тіло. — Щодо того товариського поєдинку... Що ти відчуватимеш, якщо я дійсно переможу тебе?

Після знищення третього джерела чорної магії моя сила зросла настільки, що тепер реальний результат нашого бою не міг би передбачити ніхто, поки ми не зійдемося на повну потужність. І хоча весь світ однозначно ставив на перемогу Іана, ми обоє чітко розуміли справжній стан речей.

— Ну... якщо бути відвертим... — Іан м'яко притиснувся гарячими губами до мого плеча й повільно промовив: — Я справді не знаю. Якщо не враховувати раннє дитинство, спогади про яке майже стерлися, я ніколи в житті не програвав, тому мені не знайоме це почуття. Я навіть уявити його не можу.

— Ось як...

Якщо замислитися, я теж не могла уявити свої емоції в разі тріумфу, адже за вісім років мені жодного разу не вдалося здобути над ним гору.

— Вісім років тому я закохався в тебе через те неймовірне відчуття напруги, яке відчув уперше в житті. Тож якщо ти знову змусиш мене пережити абсолютно нові емоції, я, напевно, закохаюся в тебе ще сильніше. Програти тобі... Схилити коліна перед твоїм клинком... — Іан серйозно додав: — ...Одна лише думка про це викликає трепет.

Мені раптом здалося, що з його психікою коїться щось дивне, а перед очима мимоволі виник образ Лагіана, який свого часу з благальним екстазом приймав удари Іана, проте я вирішила тактовно промовчати.

***

Тим часом кронпринц Каллон, якого під конвоєм везли до столиці, сидів у темряві карети й розлючено блискав очима, занурений у роздуми. Щойно він дізнався, що кожне його слово вже передали до палацу, і Роберт особисто взяв його під арешт, він не зронив більше ні звуку.

У його нинішньому становищі будь-яка імпульсивна заява могла лише погіршити ситуацію, тому діяти належало виключно після ретельного планування.

«Маркіз Абедес стовідсотково спробує вийти сухим із води. Але я повинен зробити так, щоб вони залишалися в грі», — холодно міркував Каллон, який за своєю природою не довіряв нікому, навіть найближчим поплічникам.

«Зрештою, ворожнеча між родом Абедес та Анабель настільки глибока, що вони просто не зможуть мирно співіснувати. Особливо після того хаосу, який влаштувала Маєна».

Маєна свого часу примудрилася випустити в простолюдинській пресі статтю під гучним заголовком: «Маркіз Абедес схиляє коліна перед родиною Рейнфілд».

До того же тепер Анабель і могутній рід Вейдрос сприймалися світським товариством як єдине ціле.

«Їхнє протистояння має загострюватися й далі. Якщо маркіз Абедес зможе добре розправитися з Анабель, він цілком здатний стати лідером для всіх прихильників чистоти крові й аристократичних привілеїв. І посеред цього хаосу в мене з'явиться шанс усе повернути».

Оскільки він усе ще залишався офіційним спадкоємцем престолу, негайна страта йому не загрожувала. Він продовжував обережно зважувати кожен крок.

«Щойно Ріхард опритомніє, він обов'язково щось вигадає. Якщо його план спрацює, дім маркіза врятується від повного знищення, а конфлікт спалахне з новою силою. Але якщо він зазнає фіаско...» — Каллон роздратовано гриз ніготь. — «...Тоді мені дійсно кінець».