Розділ 135 — Розділ 135. Після того, як я перестала бути твоєю суперницею (1)

— Ваша Високосте!

Біля зруйнованої стіни сиділи лише ми. Щойно пролунав гуркіт, як перелякані лицарі миттєво кинулися до нас.

— Я в порядку.

Звісно, Роберт не постраждав. Адже Іан, підхопивши його, перестрибнув у безпечне місце.

Насправді і Роберт, й Іан очікували на цей теракт. Я натякнула їм про це ще до того, як прилюдно запросила повечеряти разом.

«Схоже, сьогодні під час вечері станеться напад, націлений на мене. Якщо ви довіряєте Іану, чи не могли б ви разом зі мною стати приманкою? Потрібно буде потерпіти страх лише якусь мить...»

Роберт, звісно ж, охоче погодився.

«Якщо це прохання панни Анабель, я готовий виконати що завгодно. Ваша заслуга в тому, що ми дісталися сюди, просто невимовна.»

Проте він не зміг приховати свого дещо тривожного погляду, яким скосив на Іана.

«Але рятувати мене буде Іан, а не панна Анабель? Хм... Сподіваюся, я можу довіряти характеру Іана, з яким ми стільки років товаришуємо?»

На це Іан похмуро відповів:

«Навіть якщо це переможений суперник у коханні, я ні за що не дозволю Анабель рятувати його. А в усьому іншому — довіряйте моєму характеру.»

«Я візьму до відома, що твій характер змушує тебе окремо наголошувати на слові “переможений”».

Хай там як, усупереч короткочасним сумнівам принца Роберта, Іан вихопив його з-під уламків стіни без жодної подряпини.

Володіючи рефлексами, які дозволяють миттєво ухилитися від будь-якого нападу, за умови заздалегідь передбаченого теракту й поготів не було про що хвилюватися.

Те саме стосувалося й мене. Стрімко перекотившись серед уламків стіни, що падали, я зітхнула й подумала:

«Треба ж, а думки в людей працюють абсолютно однаково. Що в Ріарда, що в Ріхарта».

Схоже, прагнення влаштувати напад на людину, яка завжди сідає на те саме місце, у всіх було ідентичним. Роберт, оточений лицарями, струбовано подивився на мене, оскільки я все ще розпластано лежала після перекочування.

— Але, схоже, Анабель поранилася.

— Так... Щось із моєю щиколоткою не те. Трохи пізніше мені варто піти до військового лікаря з нашого загону.

Охопивши рукою щиколотку, я кволо підвелася.

— Проте я цілком можу самостійно пересуватися. Будь ласка, не знижуйте швидкість руху через мене. Якщо кілька днів не буду перенапружуватися, усе минеться.

Звісно, це була брехня. Я теж зовсім не постраждала.

Я просто вдала поранену, аби підіграти Ріхарту, як він того й хотів.

«Ну давай, лютуй собі досхочу, скільки заманеться. А ти...»

Я подумки уїдливо посміхнулася:

«Тепер тобі остаточно гарантовано статтю за замах на вбивство членів імператорської родини».

Тобто тюремний фінал, який чекав на мене в оригінальному романі, тепер точнісінько так само наздоганяв Ріхарта.

Утім, усвідомлення цього не приносило особливого задоволення. Адже це були підступні пастки, у яких чітко відчувалася жива людська злоба, смертельна для будь-якого мечники.

«Ось так я опинилася на місці своєї колишньої жертви...»

Коли я згадала, що колись і сама намагалася вчинити так з Іаном, це здалося мені кармічною розплатою. Я потерпала від тих самих методів, які збиралася використати проти іншого.

— Анабель, ти справді в порядку?

Після цієї події я продовжувала вдавати, ніби шкутильгаю, через що Іан ні на мить не знаходив собі місця й повсякчас тримався поруч.

— Абсолютно в порядку. Якщо так сильно хвилюєшся, можеш перевірити сьогодні вночі, коли ми залишимося наодинці.

В Іана вмить спалахнули вуха, а я подумки похитала головою.

Я мала на увазі лише те, щоб він оглянув мою щиколотку, коли не буде зайвих очей, проте його думки, схоже, зачепилися за фразу «вночі наодинці».

Тому тієї ночі, коли Іан завітав до моєї кімнати, я запитала його знову:

— Іане, послухай.

— Що таке?

— Ти справді нормально до цього ставишся? Я ж казала, що колись сама збиралася вчинити з тобою все це.

На моє серйозне запитання Іан відповів без найменших вагань:

— Помилитися може кожен. Мені здається, що сміливість відверто визнати свою помилку робить тебе ще прекраснішою. Насправді тоді я закохався в тебе ще сильніше.

— Але ж ти подібних помилок не робиш.

— Це правда. Саме тому я б не зміг отак узяти й висповідатися в провині, яку цілком можна було приховати.

Іан продовжував ніжно погладжувати мою цілу щиколотку. Потім він тихо всміхнувся й промовив:

— Ти ж знаєш. У мене немає хисту до брехні.

— Це так.

— Та й бажання брехати теж немає.

— Мабуть.

— Усе, що я кажу, — чиста правда. У цьому сенсі...

Він глибоко посміхнувся, мружачи очі:

— Я кохаю тебе, Анабель.

Я чула ці слова вже безліч разів, проте щоразу мені було приємно їх чути. Зрештою, я вирішила, що більше ніколи не буду виснажувати себе подібними тривожними розпитуваннями.

Коли я тихо відповіла на його посмішку, він повільно перемістив руку, якою гладив мою щиколотку, вище й ніжно торкнувся моєї щоки.

— Якби я не зустрів тебе, спектр моїх емоцій залишався б у дуже вузьких межах.

У його червоних очах було лише моє відображення.

— Завдяки тобі я пізнав усе — від крайнього роздратування до абсолютного блаженства. Щоразу, коли з моєї душі виривалися почуття, про існування яких я б ніколи в житті не дізнався, якби не ти, я просто губився й не знав, що вдіяти.

У його словах не було якихось особливих пишномовних епітетів чи надто солодких фраз, проте в них відчувалася така щирість, що я першою легенько поцілувала його.

Звісно, цей легкий поцілунок, як завжди, затягнувся доти, доки я геть не вибилася з сил.

Хоча ніхто з нас не мав остаточної впевненості в результаті майбутнього товариського поєдинку, в одному я була переконана напевно. Схоже, ніколи не настане той день, коли я зможу перемогти його в ліжку.

***

Саме тоді, коли загін принца Роберта вже мав прибути до столиці, містом почали ширитися дивні чутки.

— Ти чув ці плітки? Кажуть, Анабель Рейнфілд насправді взагалі не хоче брати участь у товариському поєдинку.

— О, я теж чув щось схоже. Подейкують, вона й до лісу Смахо поїхала навмисно саме під час турніру з фехтування.

— Схоже, їй страх як не хотілося зазнати поразки втретє. Тому поміж людьми кажуть, ніби вона навіть спокусила пана Іана.

Ці чутки найпалкіше ширилися саме в аристократичних домах, відомих своїми дискримінаційними поглядами.

— Я так і знала. Молодий герцог Вейдрос просто піддався на її підступні хитрощі, от і все.

— Здається, у чоловіків роду Вейдрос це спадкове — втрачати голову через простолюдинок. Хіба сам герцог Вейдрос свого часу не взяв собі за дружину простолюдинку?

— Отож-бо й воно. Якою б дивовижною вона не була, вона ж росла без належного виховання.

— Ох, ну справді... Простолюдинська кров нікуди не дінеться. Та й сам молодий герцог наполовину має простолюдинську кров.

Аристократи-дискримінатори й без того перебували в повному занепаді духу через ув'язнення імператриці та арешт кронпринца.

Ба більше, після того як Маєну відпустили під заставу, вони остаточно втратили колишній запал.

За таких умов погані чутки про Анабель стали для них найкращим приводом, аби знову згуртуватися.

— О, до речі, я дізналася ще дещо.

— Що саме?

— Подейкують, ніби Анабель Рейнфілд планує втекти прямо перед товариським поєдинком.

— Та невже?! Справді? Але чому?

— Ну так простолюдинка ж, що з неї взяти. Не здатна відповісти за власні слова, тож коли відчула, що програє, вирішила просто втекти.

Хоча ці слова хтось пустив ніби ненароком, вони миттєво розійшлися містом, адже Анабель протягом восьми років мала далеко не найкращу репутацію.

Навіть попри те, що імператор особисто дарував їй вино за заслуги у знищенні чорної магії, період, коли вона поводилася як мерзотниця стосовно Іана, був занадто тривалим.

Це був ідеальний ґрунт для гасел дискримінаторів у стилі «простолюдини ніколи не змінюються».

— Чи можете ви відповісти за свої слова?

Однак знайшлася людина, яка сміливо виступила проти цих пліток. Це була Сесіанна.

— Я запитую, чи можете ви відповісти за слова про те, що Анабель збирається втекти? Перш ніж шукати в чужому оці порошинку, варто побачити у власному тріску.

Щоразу, коли вона бачила групи аристократів, які приходили до храму на пожертви й обговорювали подібні речі, вона рішуче підходила до них і висловлювала свою думку.

— Боже вчення не десь далеко. Воно полягає в тому, аби вірити в доброчесність ближнього і мати чисті помисли.

Проте хоч би як Сесіанна намагалася протистояти громадській думці, спираючись на Божі заповіді, її можливості були обмеженими. Адже людська природа така, що люди не бажають слухати правильні речі, натомість прагнуть смакувати чужі брудні таємниці.

Звісно, були й ті, кого абсолютно не обходили жодні чутки.

— Хай там що базікають, мені аби вона лише повернулася живою й неушкодженою. Поки не побачу її на власні очі, серце буде не на місці.

Попри звістки про те, що з Анабель усе гаразд, Оскар щодня картався від тривоги й молився на всі чотири сторони світу*.

*동서남북으로 기도하다 — це буквальний переклад ось цієї фрази, яка означає відчайдушно чогось просити, молити за це; не змогла підібрати відповідний наш фразеологізм, тому лишаю як воно було в оригіналі.

Він проводив надто багато часу на кухні, стверджуючи, що під час молитов слід підносити створювані з усім серцем страви. Зі сльозами на очах він вправно й вільно крутив ножем, бурмочучи собі під ніс:

— Та грець із тим товариським поєдинком, нехай тікає, якщо не хоче битися. Головне, щоб повернулася жива й здорова.

Окрім Оскара, була ще одна людина, яка з холодною зброєю в руках чекала на безпечне повернення Анабель. Це була Мерилін.

— Доню моя, тільки-но повернися. Я змушу тебе перевдягатися кожні три години.

Зачинившись у кімнаті, вона власноруч перебирала найрізноманітніші сувої тканин і бурмотіла:

— За двадцять два роки я так і не змогла пошити для власної доньки бодай сукні, цілу вічність створюючи одяг для чужих людей. Тепер, коли я закрила ательє, шитиму для Анабель досхочу. Які б плітки не ширилися, хто б що не казав, аби тільки повернулася неушкодженою...

Тим часом кпини й насмішки навколо імені Анабель розросталися дедалі сильніше, а людиною, яка докладала всіх зусиль для роздмухування цих настроїв, був Ріхарт, який безвиїзно перебував у маєтку маркіза Абедеса.

Навіть після ув'язнення Елвена Ріхарт продовжував діяти під прикриттям того, що досі перебуває без тями.

«Тепер залишається лише успішно викрасти Анабель Рейнфілд...»

Зачинившись у маєтку маркіза Абедеса й вислуховуючи звіти своїх посіпак, Ріхарт самовдоволено посміхнувся.

«Тоді аристократи-дискримінатори зможуть знову перехопити ініціативу в суспільстві».

Усе йшло як по маслу. Закладка, яку вручили Анабель, вибухнула, а зілля для розсіювання аври меча, за словами підлеглих, їй успішно підлили.

А звіт, що надійшов щойно, зробив його серце ще більш задоволеним: доповіли, що після нападу з руйнуванням стіни в заїзді Анабель тепер помітно шкутильгає.