Розділ 136 — Розділ 136. Після того, як я перестала бути твоєю суперницею (2)

— Ну, а тепер...

Ріхарт тріумфально звернувся до маркіза Абедеса:

— Залишилося лише викрасти Анабель Рейнфілд на підходах до столиці. Сподіваюся, ви задіяли ту кількість найманців, про яку ми домовлялися?

— Так. Я найняв у кілька разів більше убивць, ніж згадував Елвен.

Попри таку рішучу відповідь, маркіз Абедес тривожно зітхнув.

— Але, Ріхарте, через усю цю справу ми витратили надто багато коштів із бюджету маркізату. Якщо ми не зможемо вчасно покрити векселі, всі наші копальні перейдуть іншим за безцінь...

— Зрештою, ці гроші ми просто затребуємо в герцогського дому Вейдрос як викуп за Анабель Рейнфілд, — змахнув бровами Ріхарт, відповідаючи так, наче в цьому не було нічого особливого. — Зараз саме той час, коли потрібно поставити на кін усе. На наше щастя, фізичний стан Анабель Рейнфілд зараз має бути вкрай жахливим, тож викрасти її буде зовсім не важко.

Він указав на одну з доріг на мапі й повів далі:

— Накажіть їм улаштувати засідку та схопити її ось тут. Детальний план виглядає так.

Це був шлях, на якому вирішувалося майбутнє їхнього роду. До того ж Елвен уже перебував під вартою в імператорській в'язниці. Маркізу Абедесу нічого не залишалося, окрім як скоритися словам Ріхарта.

— Передайте їм, щоб усе пройшло бездоганно. За будь-яку ціну, хай там що.

— А-але, можливо, варто дати їм інструкції на випадок, якщо щось піде всупереч нашим очікуванням...

— Зараз управління ризиками для нас — це недозволена розкіш. До того ж хіба можна надійно довіряти тим, кого найняли за гроші? Вони можуть не викластися на повну й відступити, виправдовуючись якимись «непередбачуваними обставинами».

Очі Ріхарта хижо зблиснули, і він рішуче відрізав:

— Накажіть їм за будь-яких умов зробити все можливе задля її викрадення.

***

Коли ми минули останній заїжджий двір, столиця опинилася буквально перед нами. Я все ще продовжувала обережно вести коня, вдаючи, ніби в мене пошкоджена щиколотка.

Щобільше, я навіть попросила військового лікаря з нашого загону накласти мені пов'язку. Тож тепер для будь-якого стороннього ока я виглядала як людина з травмованою ногою.

— Будь ласка, потерпіть іще трохи. Столиця вже зовсім близько.

Моя акторська гра була настільки переконливою, що один із лицарів, який не знав справжнього стану речей, співчутливо звернувся до мене.

До того ж я була далеко не новенькою у симуляції поранень.

Свого часу, коли я ще поводилася як мерзотниця стосовно Іана, я неодноразово використовувала стратегію, коли під час тренувального бою вдавала важку травму, змушуючи його повернутися спиною, а тоді підступно нападала ззаду.

«Як згадаю, аж ніяково перед Іаном».

З огляду на таке минуле, ставати коханою Іана було з мого боку дещо безсоромно.

Але якщо вже Іан сам заявляв, що готовий стати божевільним, аби лише бути зі мною, я теж вирішила просто жити як безсоромна дівчина.

— Справді. Столиця вже зовсім поруч, — ввічливо відповіла я лицарю, який заговорив до мене.

Протягом усієї подорожі мене супроводжували воїни імператорської лицарської варти, проте вони не прагнули зближуватися зі мною. Зважаючи на те, що я не належала до їхнього ордену, це було цілком природно.

Утім, я не почувалася через це самотньою.

«З чотирнадцяти років мене взагалі ніхто не цікавив, окрім Іана Вейдроса».

Самотність була для мене звичною справою від самого початку.

«Навіть поза тренуваннями... у мене просто не було нагоди з кимось заприятелювати».

На шляху до лісу Смахо я була надто напружена, тож не звертала уваги на інших, а тепер, під час повернення до столиці, біля мого боку за найменшої нагоди повсякчас з'являвся Іан.

— Перепрошую... панно Анабель.

Лицарка, яка, здавалося, мала б просто висловити слова співчуття й поїхати далі, раптом зам'ялася й підійшла трохи ближче, наче збираючись із духом.

Побачивши її рішучий вираз обличчя, я схвильовано подумала:

«Н-невже вона хоче зі мною потоваришувати?»

— А де зараз пан Іан?

«Ну звісно ж... Вона просто шанувальниця Іана. Усі мечниці однакові».

Я подумки поховала свої надії й відповіла:

— О, зважаючи на обсяг моєї попередньої трапези, він вирішив, що я вже зголодніла, тож поїхав по смаколики... При цьому він заявив, що хай там як, а якість моїх солодощів він має перевірити особисто...

Усвідомивши, що моя відповідь видається надто детальною й схожою на вихваляння непотрібною інформацією, я під кінець дещо приглушила голос:

— Кхм, кхм. Проте він скоро повернеться...

— М-мене звати Юїна Керлін!

— Що?

— Ну, це...

Раптове знайомство дещо спантеличило мене, тож я безпорадно перепитала з дурнуватим виразом обличчя.

Юїна, помітивши моє замішання, зніяковіло звела очі й поспіхом додала:

— Чи чули ви, що сталося з Лагіаном?

Відтоді як з'ясувалася правда про те, що Лагіан був лише схибленим послідовником Іана, я взагалі перестала зважати на нього. Проте почувши, що є якісь новини, я відчула цікавість.

— З Лагіаном? Щось трапилося?

— Кажуть, у нього проявилися побічні ефекти від зілля.

Побачивши мою зацікавленість, Юїна захоплено почала пояснювати:

— Щойно Лагіан улаштував справжній галас і почав кричати, тож військовий лікар рушив оглянути його. Схоже, це наслідки вживання того... незаконного препарату. Його почуття рівноваги критично погіршилося, тож кажуть, він більше ніколи не зможе належно фехтувати.

— Що? Невже побічні ефекти настільки тяжкі? — здивовано запитала я.

В оригінальному романі про такі серйозні наслідки не згадувалося.

Оскільки незаконні зілля не проходили офіційної перевірки у Магічній вежі, вони завжди мали ті чи інші побічні ефекти, тому їх не вживав ніхто, окрім шукачів легкої наживи.

Однак, наскільки я пам'ятала, наслідки від цього конкретного зілля мали б обмежуватися звичайним зниженням базової витривалості.

— Справа в тому, що його тіло вже дуже тривалий час перебувало під впливом заборонених препаратів, поширених у князівстві Еділан. Якесь зілля для надмірного збільшення м'язів чи щось таке?

Дізнатися, що його колосальна мускулатура також була результатом дії наркотиків, стало для мене шоком. Я була впевнена, що хай там як, а до своїх м'язів він ставився з абсолютною щирістю...

— Тому, за словами лікаря, побічні ефекти проявилися з подвійною силою.

— Ах, ось воно що.

Навіть попри те, що він був іноземцем та найманцем Каллона, через що міг розраховувати на певне поблажливе ставлення, кар'єра Лагіана як мечника була повністю знищена.

Зважаючи на його фанатичне захоплення Іаном, він здавався людиною, яка щиро любила зброю, тому мені було трохи... втім, ні, не шкода, я просто подумала, що той, хто піднявся завдяки зіллю, від зілля й загинув.

— Перепрошую, панно Анабель, — озвалася Юїна з рум'янцем на щоках, поки я поринула в роздуми. — Дякую, що поспілкувалися зі мною. Насправді я... я дуже хотіла потоваришувати...

— Що? Зі мною?

— Так. Ви неймовірно вправно володієте холодною зброєю, а ваша невтомна наполегливість під час тренувань справді вражає...

Я лише вражено кліпала очима, не знаючи, що й сказати. Моє попереднє сподівання, що вона заговорила задля знайомства зі мною, виявилося чистісінькою правдою.

Справді, у мене ніколи не було одноліток серед друзів. Щобільше, люди, які тримали в руках меч, зазвичай узагалі уникали розмов зі мною.

Адже всі вважали мене позбавленою лицарської честі вічною другою, підступною божевільною, яка зациклилася лише на Іанові.

— Спостерігаючи за вами зблизька, я, здається, збагнула, чому пан Іан закохався у вас. Хай там як, людина, яка настільки віддано працює над собою, завжди викликає захоплення.

Останнім часом через удаване поранення я не тренувалася, проте від самого виїзду зі столиці й до кількох днів тому я дійсно щодня виконувала свої звичні вправи.

— Я й не знала, що ви викладаєтеся на повну аж до такої межі... Ми всі, споглядаючи за вами, потай картались і переосмислювали власні зусилля.

Мої повсякденні тренування за своїм обсягом і справді змушували навіть Леслі серйозно дивуватися.

Проте похвала від Леслі та добрі слова від однолітки-мечниці сприймалися зовсім по-різному.

— Н-невже?

Не звикши до подібних компліментів, я відчула, як мої вуха налилися яскравим рум'янцем. Побачивши мою явну сором'язливість, Юїна щиро посміхнулася й додала:

— Через різні обставини нам раніше було важко підійти, проте не лише я, а й інші лицарі дуже прагнуть поговорити з вами панно Анабель. Поділитися досвідом про мистецтво меча й таке інше.

— Ой, ну то треба було просто підійти й сказати...

Для мене, яка ніколи не мала друзів, цей крок назустріч був неймовірно хвилюючим.

До того ж раніше їм просто було важко наблизитися до мене, і вони не були диваками, як Аарон, всі вони були абсолютно нормальними людьми.

— Я ж надзвичайно проста в спілкуванні людина, чому ж ви заговорили лише тепер?

— Після подій у лісі Смахо пан Іан повсякчас перебував поруч із вами, тому ми просто не наважувалися підійти. Хай там як, а пан Іан для нас — постать, з якою навіть просто зустрітися поглядом уже ніяково.

«То ось чому вона на самому початку запитувала, де Іан!»

Моє серце шалено забилося від усвідомлення, що вона шукала його не як прихильниця, а лише для того, щоб нарешті поспілкуватися зі мною.

«Вона ж прямо зараз пропонує мені дружбу, так? Здається, моє життя нарешті стає по-справжньому звичайним».

Юїна сором'язливо вказала на дорожній вказівник, що з'явився при дорозі, й мовила:

— Проте ми заговорили лише тоді, коли вже майже дісталися столиці.

Я подивилася на вказівник і ковтнула суху слину. Наприкінці цього шляху височіла столиця, де я нарешті мала побачити свою дорогу родину.

Тепер усі найважчі справи були позаду. Я могла разом із родиною повернутися до маєтку Рейнфілдів і насолоджуватися спокійним повсякденням.

Більше не потрібно ламати голову, немає могутніх ворогів чи якихось грандіозних обов'язкових цілей.

І, можливо, тепер у мене навіть з'являться друзі. Те, що серед моїх одноліток є хтось, хто прагне наблизитися до мене, здавалося просто фантастикою.

Маленькі радощі, які я завжди вважала «чужим щастям», тепер розгорталися прямо переді мною.

«І... до того як ми ввійдемо в столицю, Ріхарт обов'язково зробить свій хід».

У столиці завжди вирували натовпи людей. Інакше кажучи, для мого викрадення в нього залишалося зовсім обмаль часу.

«Ця ділянка дороги здається доволі безлюдною...»

І справді, невдовзі до нас вже щосили бігла якась дівчинка.

Вона мала абсолютно безневинний вигляд, була вбрана в убогий одяг, а під пахвою тримала кошик із грибами.

— Допоможіть, будь ласка! Там з'явився монстр і збирається зжерти мою сестру!