Розділ 137 — Розділ 137. Після того, як я перестала бути твоєю суперницею (3)

— Монстр?

Найпершим зреагував чоловік-лицар, що перебував поблизу.

— Невже поблизу столиці з'явився монстр? Негайно веди нас...

— Ц-це... — зніяковіло промовила дівчинка з повними сліз очима, коли вперед виступив лицар. — Моя сестричка... вона купалася в річці, коли її схопили, тож вона зараз зовсім гола... Чи не могла б піти лише жінка?

Почувши це, Юїна Керлін виступила вперед, покликавши з собою кількох подруг, які крутилися поруч.

— Ми сходимо туди. Спершу доповімо принцу...

— А-але той монстр просто величезний!

Дівчинка широко розкинула руки, демонструючи розміри. Потім вона витріщила очі, вдивляючись у моє обличчя:

— Ой, а ви випадково не панна Анабель Рейнфілд? Я ж бачила вас на турнірі з фехтування!

Вона підбігла до мене дрібними кроками й покліпала очима:

— Насправді моя сестричка — ваша палка шанувальниця. Якщо ви підете разом із нами й урятуєте мою сестру, вона буде просто на сьомому небі від щастя! Добре?

Це була до неможливості шита білими нитками пастка.

«Хай ми з Ріхартом і не були близькими, але він справді добре мене знає. Послідовно підсовує мені саме те, перед чим я просто не можу встояти».

Якась маленька дівчинка, що прагне стати мечницею і бере з мене приклад, або ж дівчинка, що після турніру з фехтування, заявляє, що є шанувальницею саме мене, а не Іана.

Усі ці пастки б'ють точно в ціль, цілячись у слабкі місця колишньої мечниці з низькою самооцінкою.

«Визнаю, ти значно витонченіший і підступніший лиходій, ніж я».

Іан наразі ще не повернувся. Звісно, його допомога мені й не була потрібна. Я подивилася на Юїну, аби ще раз усе перевірити:

— Якщо бігти звідси до столиці з усіх сил, це забере менше ніж годину, правильно?

— Так, дійсно. Достатньо просто йти цією дорогою на захід.

Я посміхнулася й легенько ляснула по своєму мечу.

Схоже, це була остання пастка, яку підготував Ріхарт, і нарешті настав час перевернути всю його гру догори дриґом. Поглянувши на обличчя дівчинки, яка міцно стискала кошик із грибами, я звернулася до Юїни:

— Я розправлюся з монстром і відразу рушу до столиці. Не варто окремо розповідати іншим, просто їдьте прямо до міста. Зустрінемося вже там.

— А-але ж ваше поранення ноги...

— Усе гаразд. З одним монстром я точно впораюся. І перекажіть принцу Роберту та Іану, що я скоро наздожену їх, тож нехай ні про що не турбуються й чекають на мене в столиці.

Юїна мала розгублений вигляд. Оскільки я не належала до імператорської лицарської варти, вона не мала жодного права мені наказувати.

— Я вперше в житті зустрічаю свою шанувальницю. На знак вдячності я змушу її хвалити мене дуже довго й багато, тож нікому не треба йти зі мною, аби ми не бентежили одна одну.

Оскільки загін супроводу був великим і розтягнувся довгою колоною, і принц Роберт, і Іан зараз перебували доволі далеко.

Юїна перевела погляд з одного боку на інший і зрештою змушена була кивнути:

— Добре... Я зрозуміла.

— Дякую вам, Юїно.

— Ой, ви... ви назвали мене на ім'я!

— У столиці ми обов'язково влаштуємо чаювання. Я запрошу вас до маєтку Рейнфілдів.

Юїна палко закивала головою, а я невимушено натягнула повіддя. Потім подивилася вниз на дівчинку, яка терпляче чекала на нас, і мовила:

— Що ж, веди. Мої навички верхової їзди не настільки бездоганні, щоб садити тебе поруч... Тож ти біжи попереду, а я їхатиму слідом.

— Так! Дуже дякую!

Невдовзі я відокремилася від загону й рушила за дівчинкою.

Я розуміла, що Іан, повернувшись і помітивши мою відсутність, не на жарт здивується, проте він добре знав мою справжню силу, тому навряд чи буде панікувати.

До того ж я заздалегідь натякала йому, що щось подібне може трапитися.

«Саме тому Іан і намагався весь час бути поруч зі мною... проте він настільки схожий на Леслі, що просто терпіти не може, коли я голодна... і оскільки він заявив, що ні за що не дозволить мені їсти щось несмачне, то сам поїхав по їжу...»

Звісно, я чудово знала, що саме чекає на мене на тій дорозі, якою мене вела дівчинка.

«Навіть на краще, що Іана зараз немає. Якби він пішов зі мною, це могло б зіпсувати весь план».

Аби по-справжньому провчити Ріхарта, я мала особисто поставити крапку в цій справі.

Щоб згодом кардинально перевернути суспільну думку, необхідно було створити чітку картину, ніби вони напали на мене — звичайну простолюдинку. Якщо ж у це вплутається ще й Іан, усе виглядатиме як звичайний напад на загін принца Роберта.

«Вони там у столиці, мабуть, уже щосили готують ґрунт серед аристократів-дискримінаторів, формуючи потрібні чутки, тож нехай тепер скуштують власної ж отрути».

Я уїдливо посміхнулася подумки й тихо поїхала слідом за дівчинкою.

Це сталося тоді, коли ми відійшли досить далеко від великого тракту й заглибилися в лісову хащу.

«Як і очікувалося».

Варто було нам оминути крутий поворот на стежці, як спина дівчинки миттєво зникла з очей. Водночас з усіх боків почали чітко проступати ознаки присутності убивць.

«Отже, розпочинаємо».

Я розслаблено й упевнено посміхнулася. Це була чудова нагода як слід розім'ятися перед товариським поєдинком з Іаном.

— Ой лихо? Схоже, хтось намагається на мене напасти...

Зважаючи на численні ознаки присутності, які відчувалися звідусіль, він найняв чимало справжніх майстрів. Я міцно перехопила повіддя й навмисно голосно пробурмотіла:

— ...А я ж іще зовсім не відновила свої сили...

Щойно ці слова злетіли з моїх вуст, як убивці злетіли з дерев і кинулися в атаку. Я вдарила коня під боки й почала втікати на захід, наче в паніці.

При цьому я не забувала давати їм ілюзію наздоганяння, тримаючи мінімальну дистанцію, ніби мене от-от схоплять. І одразу ж величезна кількість найманців кинулася переслідувати мене по п'ятах.

***

— Мерилін, твоє серце зараз не на місці, так?

Леслі, дивлячись на заповнений сукнями та тренувальними костюмами флігель, співчутливо посміхнулася до Мерилін. Вона якраз завітала сюди, аби випити з нею чаю.

— Не хвилюйся так сильно. Кронпринца, який схибився на чорній магії, уже схопили, а поруч з Анабель перебуває Іан, який схибився на ній самій.

— Не знаю. Мені ніяк не вдається заспокоїтися. Минулої ніч я так і не змогла заснути.

Мерилін, не знаючи, куди подіти свою тривогу, без упину крутила в руках кравецький ніж і бурмотіла:

— Напевно, це тому, що я вже одного разу втрачала її. Через почуття провини за те, що не змогла захистити дитину, яка щойно з'явилася на світ, я тепер більше ні за що на світі не хочу розлучатися з нею...

Леслі співчутливо кивнула. Це була тривога, яку вона, як людина, що ніколи не втрачала своїх дітей, ніколи не зможе повністю збагнути.

— Судячи з листа, який надійшов тоді, вони мають прибути вже сьогодні?

— Гадаю, щонайпізніше пообідді. Якщо вони поспішатимуть, то десь за годину?

Леслі завітала до флігеля саме тому, що на сьогодні було заплановано повернення загону принца Роберта.

— Я розумію твоє бажання вийти назустріч, але потерпи ще трохи. Оскільки ще не всіх спільників кронпринца Каллона схопили, краще не залишати маєток. До того ж й чутки містом ширяться якісь дивні.

Звісно, хоч Леслі й говорила спокійно, вона так само не могла приховати свого хвилювання.

На відміну від звичайних днів, вона навіть не торкнулася вишуканих солодощів до чаю, що було для неї вкрай рідкісним явищем.

— Потерпи ще зовсім трохи. Анабель знає про почуття своєї родини, тому теж поспішає...

Леслі не встигла договорити. До кімнати, важко дихаючи, забіг Аарон, тягнучи за собою якогось слугу.

— Мамо! Зараз моя старша сестра... Ой, пані, ви теж тут!

Обличчя Аарона було настільки стривоженим, що Мерилін миттєво схопилася на ноги.

— Що таке? Що трапилося? Що з Анабель?

— К-кажуть, вона вже прибула до столиці!

Леслі також поспіхом звелася й подивилася на Аарона:

— Загін принца Роберта вже прибув? Так швидко? Усі цілі?

— Ц-це... — Аарон зніяковіло повів очима. — З усього загону принца Роберта вона прибула абсолютно сама... і зараз за нею женеться понад п'ятдесят убивць, яких вона без вагань знищує... Тому я зараз збираю лицарів нашого ордену, щоб рушити їй на допомогу. Хоча й не впевнений, чи буде в цьому хоч якийсь сенс.

Мерилін пропустила повз вуха фразу «без вагань знищує», натомість слово «убивці» гостро врізалося в її свідомість, і її губи почали дрібно тремтіти.

Аби повернути душевний спокій, вона міцно стиснула кравецький ніж, який досі крутила в руках.

— ...Я теж йду. Моя донька в небезпеці, як я можу просто сидіти тут і чекати!

— Але, мамо, ви ж не маєте бойових навичок, аби протистояти найманцям. Якщо ви підете, це лише створить зайвий клопіт для моєї сестри...

Поки Аарон намагався делікатно відмовити її, Леслі раптом узяла Мерилін за руку.

— Ходімо, Мерилін.

Вона невимушено відібрала меч у слуги, якого привів із собою Аарон, і мовила:

— Навіть якщо через травму ноги я вже не та, що колись, захистити двох-трьох людей мені цілком під силу. Твоя донька, за яку ти так сильно хвилювалася, нарешті повернулася до столиці, тож ми маємо негайно зустріти її. Покличте також Оскара.

Леслі витончено змахнула мечем, перевіряючи зброю, і з рішучим виразом обличчя вигукнула:

— Веди нас, Аароне!

***

Я виманила із занедбаної лісової стежки всіх убивць, які намагалися напасти на мене, і притягнула їх за собою аж до самої столиці.

Звісно, по дорозі мені знадобився неабиякий акторський хист.

Аби вони не полишили спроб і продовжували переслідування, мені доводилося філігранно тримати швидкість — так, щоб я залишалася на межі досяжності. Крім того, я кілька разів хапалася за свою щиколотку й болісно морщилася, демонструючи, ніби варто їм лише скинути мене з коня, як перемогти мене не становитиме жодних труднощів.

«Вони точно вирішили, що це їхній останній шанс, де все поставлено на карту. Ріхарт навряд чи дав їм інструкцію відступити, якщо їм не вдасться викрасти мене до в'їзду в столицю».

Знаючи характер Ріхарта, він точно не довіряв найманцям, а тому замість умов для відступу просто спалив за ними мости, наказавши: «Вона не здатна як слід тримати зброю, тому викрадіть її за будь-яку ціну».

Якби вони знали мою справжню силу, то ні за що б не зважилися на такий безумний крок.

Моя стратегія — вдавати, ніби я ведуся на всі інтриги Ріхарта, паралельно приховуючи власні можливості, — повністю себе виправдала.

Щойно ми наблизилися до столиці й попереду почали з'являтися перші перехожі, я одним стрімким рухом зіскочила з коня й оголила свій меч.

Тепер у мене більше не було потреби прораховувати складні плани на далеке майбутнє чи ретельно вигадувати підступні стратегії.

Нарешті настав той момент, коли я могла відкрито й гордо продемонструвати свою майстерність перед усіма людьми.