Розділ 14 — Розділ 14. Те, у що я вірила, було дивним (2)

Леслі махнула рукою в бік Іана, а тоді підскочила й підхопила Анабель, яка безвільно лежала на спині вороного коня. Потім вона твердо промовила до сина, який усе ще дивився на неї з неймовірним подивом:

— Хіба ми не домовилися, що кожен іде своїм шляхом?

Хоч вона вже давно не тримала меча в руках, колишня сила нікуди не зникла, тож герцогиня з легкістю занесла Анабель до маєтку. Навіть у несвідомому стані дівчина міцно стискала свій меч, важко й уривчасто дихаючи. Леслі з легкою усмішкою поглянула на її почервоніле обличчя.

Раніше вона не замислювалася про це, але тепер, дивлячись на Анабель, бачила власне минуле. Вічна «номер два», простолюдинка, що намагається наздогнати спадкоємця славетного роду мечників.

У Анабель ситуація була навіть гіршою: її родичі — суцільне сміття. До того ж вона вже двічі рятувала її сина. Хоча і Іан, і Анабель це заперечували б і навіть чути про це не хотіли, для стороннього спостерігача результат був очевидним.

«Як вона змогла інстинктивно виплекати в собі таку шляхетну лицарську честь у тій родині, що більше схожа на сміттєзвалище?»

Леслі зітхнула, відчувши, наскільки легким було тіло дівчини. Вона була такою худою, що здавалося, в ній ледь вистачає сил тримати меч.

«Ніби дивлюся на себе в дитинстві…»

Через травму Леслі більше не могла фехтувати, але спогади про ті часи були ще свіжими. Можливо, через схожість їхніх доль вона співчувала Анабель навіть більше, ніж власному синові.

«Я теж лише егоїстична матір» , — зітхнула вона, погладивши Анабель по волоссю. — «Можливо, моє серце крається ще й тому, що я бачу: вона не здатна перемогти мого сина» .

Судячи з двох попередніх турнірів та короткого спарингу на тренувальному майданчику, майстерність Анабель була значно нижчою за рівень Іана. І все ж те, як вона запекло продовжувала боротися, викликало водночас жалість і сум. Вона навіть відмовилася від нечесної перемоги, бо не хотіла битися з пораненим Іаном.

Як донька безсоромної Кейтлін та безвідповідального маркіза Абедеса могла вирости такою правильною? Леслі шкодувала, що раніше зовсім не звертала на неї уваги, вважаючи, що донька таких батьків неодмінно буде нестерпною.

«Я віддячу їй так само сильно, як сильно почуваюся винною» .

У її нудному житті з’явилася нова мета. Леслі вирішила стати тією, хто «розпестить» Анабель до невпізнаваності.

***

Я різко розплющила очі.

Голова йшла обертом, а перед очима розпливалися візерунки на незнайомій стелі. Останнє, що я пам’ятала, — як ми з Іаном їхали на одному коні до герцогського маєтку… Невже я померла? Можливо, я знепритомніла в сідлі, впала й розбила голову на смерть. Знаючи Іана, він би точно мене не притримав.

Чи це в мене душа від тіла відокремилася?

Я швидко підхопилася, оглядаючи себе. Моє лавандове волосся розсипалося по плечах поверх розкішної шовкової піжами.

— Що за… Де це я?

Поки я розгублено озиралася, двері розчинилися.

— Прокинулася, Анабель? — запитала Леслі. Я підскочила з ліжка.

— Що взагалі сталося?

— Ти випила зайвого, знепритомніла, тож заснула в нашому домі.

Коротше кажучи, я поводилася як остання п’яниця.

— Перепрошую за незручності. Я негайно піду.

Я зітхнула і вже збиралася йти, але Леслі схилила голову набік.

— Хіба в тебе немає похмілля?

— Є, але…

У голові памочилося, а шлунок неприємно підступав до горла. Тільки-но я хотіла сказати, що зможу дійти додому, як Леслі закинула гачок:

— Не хочеш чогось гаряченького?

Мої ноги завмерли. Я повільно підняла погляд і відповіла:

— Так. Чогось такого, що зігріє все всередині й дасть відчуття ситості…

— Ти розумна дівчинка. Коли я побачила тебе вчора в такому стані, мені теж захотілося випити трохи вина вночі. Тож давай лікувати похмілля разом.

Оце так жінка! Побачила п’яну гостю — і сама пішла пити. Справжня пані.

Так я і опинилася за столом із герцогинею Леслі, смакуючи пізній сніданок. Нам подали гостре томатне рагу з неймовірно ніжним м’ясом та добре протушкованими овочами. Витерши піт із чола, я вичистила тарілку до блиску.

— Ну що, Анабель, — з азартом промовила Леслі, — що ми будемо їсти далі?

— Ой, я насправді не вчилася етикету, тож не знаю…

— Відповідай за велінням інстинктів.

— Ну, після гострого завжди хочеться солодкого, хіба ні?

— Саме так!

Ми разом взялися за шоколадний торт.

— А далі?

— Потрібен трохи гіркуватий напій, щоб змити солодкий присмак.

— Ти генійка!

Так ми дійшли до чаю.

— Коли настрій хороший, треба з’їсти щось смачне, щоб підкріпити його. А що робити, коли настрій поганий?

Я, натхненна цією гастрономічною філософією, впевнено відповіла:

— Звісно, треба з’їсти щось смачне, щоб забути про поганий настрій!

— Чудово. А що робити після того, як ти вже поїла смачного?

— Треба знову з’їсти щось смачне, щоб не псувати смак у роті.

— Точно! А якщо з’їла щось несмачне — заїсти це смачним, щоб очистити рецептори.

За цими розмовами минув час, настав полудень. Я все ще була в чужій піжамі. Хоч я і збиралася піти одразу, як прокинуся, мене ніби причарували.

— Гм… А де мій одяг? Мені вже справді час.

— О, я поверну його, — хитро всміхнулася Леслі, — якщо пообіцяєш сходити зі мною ще в одне місце.

— Куди саме?

— До ще однієї представниці роду Рейнфілд, яка філігранно володіє «холодною зброєю».

«Ще хтось із Рейнфілдів? Крім Оскара та Аарона?» — я лише спантеличено кліпала очима.

***

Ми з Леслі прибули до ательє без вивіски. Всередині було настільки розкішно, що я мимоволі зніяковіла. Здавалося, я єдина пляма в цьому вишуканому закладі.

— Вітаю вас, — привіталася жінка середніх літ із фіолетовим волоссям та зеленими очима. — Я Мерилін Рейнфілд.

Мерилін виглядала як справжня власниця елітного ательє: її сукня була навіть пишнішою за вбрання герцогині, а макіяж — яскравим і владним.

«Сюди краще не приходити з вимогою повернути гроші за товар» , — подумала я.

Проте голос жінки був спокійним і сповненим гідності.

— Дякую, що зачекали, Мерилін, — мовила Леслі. — Вибач, що звалилася на голову без попередження.

Потім вона представила мене:

— Це Анабель Надіт. Знаєш її?

— Так, — Мерилін зміряла мене поглядом і безпристрасно кивнула. — Здається, я бачила її разів сім у місті, і вона завжди була в одному й тому самому одязі. Ви привели її, бо вам теж це очі муляє?

— Саме так. Те, що воно однакове — пів біди, але воно ж зовсім старе й поношене.

Я почала виправдовуватися:

— Та ні, я не в одному й тому самому ходжу. В мене є дві пари майже однакових костюмів, я їх чергую…

Очі Мерилін округлилися.

— У вас справді лише два комплекти одягу? — вона ледь не пирснула зі сміху.

— У нас мало часу, — перебила її Леслі, дивлячись на годинник, — уже друга половина дня.

— Розумію. Тоді до справи.

Нарешті до мене дійшло: герцогиня Леслі вирішила витратити на мене купу грошей! Не знаю чому, але відмовлятися було б нерозумно.

Вони почали обговорювати замовлення.

— Тренувальні костюми… Гм, це не зовсім мій профіль, — завагалася Мерилін.

— Справді? Ну, тоді почнемо з того, на чому ти знаєшся. А костюми замовимо в іншому місці.

— Ні-ні! Я вивчу це питання й пошию їх сама.

— Так буде краще. Поки що в Анабель є два костюми, тож це не горить. Правильно, Анабель?

— Так, звісно, — швидко підтвердила я.

Мерилін одразу потягла мене до окремої кімнати. Помічниці миттєво обступили мене й почали знімати мірки. Отримавши дані, Мерилін взялася до роботи. Її рухи були стрімкими, але в руці вона тримала… ніж. Я думала, кравчині зазвичай користуються ножицями.

— Мені так зручніше. Дивно, еге ж? — зауважила вона.

Її руки розтинали тканину з неймовірною швидкістю. Тепер я зрозуміла слова Леслі про те, що обоє Рейнфілдів вправно володіють гострими предметами. Майстерність Оскара вражала, але техніка Мерилін була не менш захопливою. Тепер зрозуміло, звідки в Аарона такий талант до меча — це спадкове.

— Лавандовому волоссю пасують такі ніжні кольори. А не цей мишачий сірий, — промовила вона, прикладаючи зразки тканини до мого обличчя. — Кажуть, у всіх членів родини Абедес таке волосся?

— Так… — похмуро кивнула я.

Маркіз Абедес та двоє його синів мали такий самий відтінок волосся, як і я. Хоча вони мене за рідню ніколи не вважали. Зрештою, я теж бачила в них лише мішок із грошима, тож наші стосунки можна назвати «справедливими».

— У мене теж фіолетовий підтон, тому я знаю: нам личить значно більше кольорів, ніж цей жахливий сірий.

Схоже, мій тренувальний одяг її справді дратував. Дивлячись на всю цю розкіш навколо, я знову позаздрила Аарону.

«Боже, він справді народився із золотою ложкою в роті…»

Якби я народилася в такій сім’ї, фехтування було б для мене просто хобі. Тепер зрозуміло, чому Аарон перестав брати участь у турнірах після того, як програв Іану в першому ж раунді. Навіщо так надриватися, якщо тобі не обов’язково бути першим?

— Для початку зроблю один зразок, — промовила Мерилін, виблискуючи гострим лезом ножа.