Розділ 140 — Розділ 140. Після того, як я перестала бути твоєю суперницею (6)

Ланелла віднині перебувала в тісній в'язниці імператорського палацу.

«Ах... Це справді надто нестерпно».

Вартовий уже обмовився, що оскільки вона безпосередньо причетна до чорної магії, уникнути смертної кари їй не вдасться. Ба більше, правитель Каронді, нібито вже подав клопотання, вщент заповнене іменами постраждалих.

Було тяжко проводити час, не маючи змоги бодай щось вдіяти і просто споглядаючи свій неминучий кінець. Особливо болісно стало після того, як її запроторили в одиночну камеру імператорської в'язниці.

Під час конвоювання вона принаймні могла бачити краєвиди надворі, а тут, у затиснутому з усіх боків просторі, час тягнувся жахливо повільно.

До всього цього додавався голод, який неабияк дратував. Саме тоді наглядач із похмурим виглядом вигукнув, жбурнувши тарілку:

— На, це твоя їжа.

На кинутій вартовим тарілці лежала буханка запліснявілого хліба. Проте Ланелла, для якої навіть такий шматок був порятунком, квапливо схопила хліб і почала несамовито його гризти.

Аж раптом пролунало:

— Ой, лишенько-лишенько.

— Боже мій... Подивіться-но на це опудало.

— Ах... Матінко рідна...

Ланелла, яка рвала хліб зубами наче звір, здригнулася й злякано завмерла від несподіваних голосів. З тихим звуком недогризок хліба сам собою випав із її рук.

Люди, з якими вона разом виростала в притулку, стояли там цілою хмарою.

— Ц-це не вкладається в голові... До в'язниці імператорського палацу просто не могли впустити таку силу-силенну народу...

Оскільки після затримання в Каронді вона жодного разу не змінювала вбрання, її арештантський одяг геть зносився й тхнув, а через брак води для вмивання вигляд вона мала просто жахливий.

Ланелла вже змирилася зі смертю, проте зараз їй захотілося померти негайно. Подібної ганьби вона не могла уявити навіть у найстрашніших снах.

— Оскільки моя донечка — винятковий талант.

З-поміж вихованців притулку виступила Мерилін.

Її блискуче фіолетове волосся було вишукано підняте догори, а сама вона з'явилася обвішана всілякими коштовними прикрасами та в неймовірно розкішній сукні.

— В імператорському палаці мені наказали чинити за власною волею, розумієш?

Поруч із Мерилін стояв Оскар, який випромінював красу зрілого чоловіка й з презирством споглядав Ланеллу згори вниз.

А за ними стояли Аарон, Анабель і навіть якась незнайома свята.

Поруч із родиною Рейнфілдів, які буквально сяяли, друзі з притулку почали навперебій сипати докорами:

— І після цього ти ще називаєш себе людиною?

— Кажуть, ти підмінила немовля? Вчинила таке, а потім ще й приїхала до столиці, аби замовляти сукні у Мерилін?

— А ми ж так вихваляли тебе, називаючи доброю Ланеллою...

«Добра Ланелла».

Це було єдине, на чому трималася самооцінка Ланелли в притулку.

«Ланелла, яка ні в яке порівняння не йде з лихою на вдачу Мерилін. Оскар, мабуть, сліпий».

Причина, чому Ланелла змогла вистояти навіть після того, як Оскар її відкинув, полягала в тому, що всі вважали її кращою за Мерилін.

Тому, щойно з'явилися ознаки того, що Мерилін починає жити краще за неї, вона просто зненавиділа це видовище і зробила все, аби Мерилін виглядала якомога жалюгіднішою та нещаснішою.

Проте зараз, коли вона сама впала нижче дна, Мерилін завітала до неї в усій своїй величі, маючи абсолютно все.

Ба більше, привівши з собою людей, разом із якими вони виросли в притулку.

— І-ідіть геть! А-а-а-агр! Забирайтеся, кому кажу!

Ланелла затулила вуха й заверещала, проте сховатися від поглядів цієї навали знайомих із притулку було неможливо. Дехто навіть привів із собою дітей, повчаючи їх: «Житимеш неправедно — станеш отакою».

— Ідіть! Забирайтеся! Геть! Мерилін, ти, люта потворо, тобі нарешті полегшало на душі від того, що зробила мене такою нікчемною? Га? То вбий мене вже! Убий негайно!

Вона видавала дикі крики й сипала прокльонами, проте люди по той бік ґрат лише з іще більшим презирством дивилися на неї.

— Мені ще не полегшало. Як мені може полегшати, коли я двадцять два роки жила, не бачачи власної доньки? До того ж, ти не помреш так легко. Смертний вирок тобі винесуть, але саму кару максимально відтягнуть. Знаєш чому?

Мерилін прошепотіла це крижаним голосом:

— Бо дім герцога Вейдрос узявся відшукати твоїх біологічних батьків.

Почувши це, Ланелла здригнулася й припинила свої істеричні конвульсії. Мерилін лагідно посміхнулася й додала:

— Я знаю, що ти палко прагнула знайти своїх біологічних батьків. Твої батьки, щойно знайдуть тебе, одразу побачать, до якого стану ти скотилася. Перед власними батьками ти молитимешся лише про те, аби якнайшвидше померти.

Позаду весело підхопила Сесіанна:

— Про перевірку на батьківство можете не хвилюватися. Я приїжджатиму сюди на виклики у будь-який час, аби провести її.

Після її слів якась подруга збоку щиро розреготалася:

— Ой, яка ж здібна дівчина йде в невістки!

— І не кажи. Тепер нам більше не доведеться слухати, як Лудін вихваляється своєю невісткою.

— Що? Син Лудін одружився? Коли?

Оскільки друзі не бачилися купу років, вони раптом почали обговорювати власні життєві новини. Для Ланелли, яка понад усе мріяла, аби це жахіття швидше скінчилося, це було справжнім катуванням.

— Пригощайтеся й розмовляйте.

Нік почав роздавати розкішні ланч-бокси, які приготував Оскар:

— Розважайтеся досхочу й не поспішайте, гаразд?

— Ой, та навіщо було так турбуватися... Але яка ж гарна упаковка! Це нове меню ресторану Рейнфілдів? Ви тепер і ланч-бокси продаєте?

Коли одна з подруг зацікавлено розглядала ланч-бокс, Нік усміхнувся й відповів:

— Ні, я загортав їх власноруч, тому навряд чи вони з'являться у продажу.

— Ти... власноруч усе це зробив?

Подруга, яка згадала про численних працівників ресторану Рейнфілдів, запитала з недовірою, проте Нік хвацько затягнувся старою люлькою й відповів:

— Звісно. Ти хоч знаєш, які зараз витрати на робочу силу?

— ...Слухай, хіба ти не казав, що став якимось там лордом?

— Яке це має значення? Треба заощаджувати, щоб добре жити.

Що голоснішим ставав щасливий сміх друзів зрілого віку, то сильніше Ланеллу поглинали безмежна нікчемність та біль.

***

Я вважала, що найбільшим покаранням для Ланелли буде «зазнати приниження від моєї матері перед друзями з того самого притулку».

Бо коли я слухала розповіді дядька, мені здалося, що Ланелла мала глибокий комплекс неповноцінності щодо моєї матері.

А найкраще комплекс неповноцінності розпалюють, звісно ж, чужі погляди. Тому я зібрала людей і довірила матері цю роль — «ефектно висловити осуд наостанок».

Міркуючи над тим, яке ще покарання обрати для Ланелли, я вирішила трохи скористатися силою дому свого коханого.

Адже здібні підлеглі дому Вейдрос точно зможуть відшукати біологічних батьків Ланелли.

— Не знав, що бути просто декорацією — це таке полегшення, — невимушено зауважив Аарон, виходячи з карети.

Батьки вирушили до ресторану Рейнфілдів, аби як слід надолужити згаяне з друзями з притулку, яких сто років не бачили.

— Балачки цих тітоньок та дядечків були дуже кумедними. Проте, сестричко... ти хіба не йдеш додому?

— Ні. Мені треба зайти в одне місце.

— Ага.

Щойно Аарон побачив, куди спрямований мій погляд, він одразу ж розплився в посмішці:

— О, ти йдеш провідати свого коханого в маєток герцога Вейдрос.

На його обличчі вже було написано, що він заздалегідь готує підколи. Аби не потрапити в цю пастку, я лише знизала плечима:

— Зовсім ні. Я йду провідати пані Леслі. — я посміхнулася й помахнула своїм мечем. — Завтра ж наш дружній матч. Іан — суперник, якого не так легко здолати.

Ну, це не було цілковитою брехнею.

Тепер, коли з третім джерелом чорної магії нарешті було покінчено, я отримала змогу випробувати свою найвищу майстерність.

Можливо, єдиною людиною у цьому світі, перед якою я можу викластися на повну й перевірити межі своїх можливостей, залишався саме Іан.

Ба більше, оскільки для цього створили всі умови, не було жодної причини не викластися на максимум.

Моє серце тріпотіло від думки, що я зможу продемонструвати пані Леслі свою остаточно вдосконалену майстерність.

— Хіба в тебе сьогодні не вихідний? Чому б тобі не піти на побачення?

— Ах...

Аарон усе ще мав такий вигляд, наче помре, якщо не пожартує з нас із Іаном.

Проте, яким би дивакуватим не був Аарон, він не був настільки позбавленим здорового глузду, аби у свій вихідний відмовитися від прогулянки з коханою лише заради того, щоб поїхати на місце служби й підколоти сестру.

— Хм, усе зрозуміло.

Ось так ми й розійшлися з Аароном, і я наодинці рушила до маєтку герцога Вейдрос. Я не стала говорити про це Аарону, проте, звісно, збиралася зустрітися й з Іаном.

Я була переконана, що Іан, міркуючи в стилі: «Вона, мабуть, уперше за довгий час спокійно проводить хвилини з родиною, тож не варто їй заважати», зараз просто махає мечем на тренувальному майданчику.

— Вітаємо, панно Анабель.

— Доброго дня.

Вітання вартових, які раніше тільки й робили, що наздоганяли мене, коли я перелазила через паркан, тепер стали цілком звичними. Я бадьоро крокувала до тренувального майданчика, коли раптом переді мною постала знайома постать.

— Панно Анабель, давно не бачилися.

На шляху до тренувального майданчику із лагідною посмішкою стояв Брейден.

— Г-герцогу?

Це була наша перша зустріч після того, як я почула його слова про те, що він прийме мене як невістку, навіть якщо я виявлюся іншопланетянкою. Мені чомусь стало ніяково, і я прикусила нижню губу.

— О, доброго дня...

Брейден задоволено прийняв моє вітання й м'яко запитав:

— Мені потрібно завітати в одне місце, чи не бажаєш піти зі мною?

— Проте мене покликала пані Леслі...

— Я якраз іду до Леслі. Зараз її немає на тренувальному майданчику.

Ну, раз так, нічого не вдієш. Я нерішуче рушила слідом за Брейденом. Водночас я не втрачала пильності.

Мене не полишало передчуття, що під час цієї прогулянки ми якось невимушено призначимо дату весілля.

— Панно Анабель, чи немає у нашого Іана якихось вад?

— Жодних. Ваш син завжди бездоганний.

— Ну... Хоч про нього й ширяться чутки як про божевільного, якому подобається отримувати на горіхи, проте я ретельно працюю над громадською думкою.

— Працюєте над громадською думкою?

— Кажу всім, що йому подобається отримувати на горіхи виключно від Анабель.