Розділ 141 — Розділ 141. Після того, як я перестала бути твоєю суперницею (7)

Неймовірно.

Судячи з виразу обличчя Брейдена, це аж ніяк не було схоже на жарт.

«...»

Я на мить ошелешено замовкла, вирішивши, що краще буде змінити тему.

— Я чула, що поки ми поверталися до столиці, ви дуже добре піклувалися про мою родину. Дякую вам. Особливо я вдячна за те, що про всяк випадок ви не дозволяли їм залишати маєток герцога Вейдрос.

— Ну, цей борг можна повернути, одружившись.

— ...

— Ахаха, це жарт. Тобі ж ніяково, так? Насправді я бодай викинув слова «благаю, будь ласка», але все ж...

На щастя, шлях разом із Брейденом виявився коротким. Не встигли ми пройти й кількох кроків, як перед нами постала вишукана будівля сховища.

Усе-таки маєток герцога Вейдрос був неймовірно величезним. Хоча останнім часом я часто сюди приходила, але навіть не здогадувалася про існування цього місця.

— Я так хотів хоч якось задобрити тебе з боку нашої родини, але мені здалося, що ні смачна їжа, ні гарний одяг не матимуть особливого сенсу. — Брейден добродушно розсміявся й продовжив: — Леслі пропонувала звабити тебе тим, що ставши герцогинею, ти зможеш їсти багато смакоти, але це точно не спрацювало б.

В імперії не було нікого, хто б не знав про славу дому герцога Вейдрос, тож намагання привабити мене «смачною їжею» було, у певному сенсі, виявом неабиякої турботи про мене як про простолюдинку.

— Хм... А ще, оскільки суперником Іана у коханні, здається, є принц Роберт, дозволь зауважити ще дещо на нашу користь... — він заговорив із надзвичайно серйозним виглядом: — Хоча я невдовзі й передам йому титул герцога, Іан усе одно буде значно вільнішим за принца Роберта. Адже фінансове становище імператорської родини не те що не покращиться, а обіцяє стати ще скрутнішим.

— Що?

Як одну з громадянок імперії, мене це неабияк стурбувало. Проте Брейден лише доброзичливо посміхнувся:

— Ну, принц Роберт людина здібна, тож якось упорається. Зрештою, яке нам до того діло? Натомість ми з дружиною вчора весь вечір сушили голови над тим, як би це краще справити гарне враження на панну Анабель.

— О, ем...

— І ось до чого ми дійшли...

Брейден навстіж відчинив двері сховища. Побачивши видовище, що постало перед моїми очима, я мимоволі ковтнула слину.

— О... Це...

Усередині було виставлено всілякі види мечів. Навіть із першого погляду було зрозуміло, що це надзвичайно вишукана, доглянута й чудова зброя.

— Анабель.

З-поміж виставлених мечів усміхалася пані Леслі.

— Якщо після одруження з Іаном тобі стане геть нудно, приходь сюди. Хіба від цього нудьга не розвіється вмить?

Не те щоб Іан був аж такою занудою, проте його батьки явно недооцінювали власного сина.

— Я не хотіла тиснути на тебе... Але мені було настільки тривожно, що я просто не могла нічого вдіяти. Уперше мій син змушує мене так хвилюватися, — зітхнула пані Леслі. — Він же постійно вдає із себе джентльмена й через ці свої вагання може взагалі втратити в твоїх очах усю чоловічу привабливість...

Я вкотре переконалася, що інтуїція у пані Леслі була нікудишньою. Адже джентльменська поведінка Іана безслідно зникла ще в день балу.

— Ми не змушуємо тебе виходити заміж просто зараз, але обов'язково подумай про майбутнє. Головне — не кидай його через те, що він нудний. Буде найкраще, якщо ти дозволиш нам просто віддати його тобі.

Брейден промовив це цілком серйозно, а тоді з усмішкою позадкував до виходу:

— Що ж, бажаю вчительці та учениці гарно провести час. А я піду провідаю Іана. — він зробив пальцями жест у формі серця в бік пані Леслі, а тоді додав: — Здається, він тренується затятіше, ніж будь-коли, бо справді хоче виграти у панни Анабель. Хіба не повинен бодай один із батьків бути на боці сина?

З цими словами Брейден зник. Залишившись наодинці з пані Леслі, я окинула поглядом численні мечі й ніяково посміхнулася:

— Ахах, і що це герцог таке каже... Очевидно ж, що пані Леслі також уболіває за Іана.

Мої власні батьки палко підтримували мене, тож мені не було потреби ділити з кимось чужих батьків.

— Взагалі-то, спершу так і було, — з легкою посмішкою відповіла пані Леслі. — Коли я вперше зголосилася навчати тебе, я думала, що було б чудово, якби ти стала для мого сина хорошою суперницею. Адже зайва самовпевненість наодинці із собою зрештою стає отрутою. До того ж, щиро кажучи, я й уявити не могла, що твоя майстерність зросте аж настільки.

Тон пані Леслі став настільки серйозним, що я не знайшла, що відповідей.

— Але зараз я справді не маю палкого бажання, аби Іан неодмінно переміг. Це щира правда.

— О... Ем...

— Свого часу я навіть дивитися на мечі не хотіла, і мені було настільки боляче, що я взагалі не ходила на тренувальний майданчик, проте навчаючи тебе, я здолала це. Схоже, навчаючи тебе, я й сама непомітно зцілилася.

І справді, судячи з того, як невимушено вона стояла в цьому сховищі, пані Леслі більше не відчувала відрази до зброї.

— І якщо відкинути стосунки вчительки та учениці... Я все життя уникала свого статусу герцогині. Хоч я й не соромилася свого простого походження, проте й не могла протистояти цьому як слід. Але дивлячись на тебе, мені тепер стало соромно за свою тогочасну поведінку.

Вона повільно підійшла й міцно обійняла мене, а тоді щирим голосом прошепотіла:

— Колись поплічники імператриці часто принижували мене, і коли ти дала їм відсіч, я в душі була неймовірно щаслива. Тому, перш ніж бути матір'ю Іана, я підтримуватиму тебе як простолюдинка, що народилася без нічого.

Моє серце так переповнилося емоціями, що я не могла вимовити ні слова, просто притискаючись до пані Леслі.

Людина, до якої я спочатку горнулася лише через співчуття, а потім тішилася тим, що вона годує мене смакотою, зараз цінувала мене понад усе на світі.

— Я не вважаю, що твої навички зросли лише через джерела чорної магії. Я думаю, що Бог просто з запізненням дав тобі ту силу, якою ти мала володіти від самого початку. Хіба я не знаю, скільки ти тренувалася?

— Пані Леслі.

Перш ніж розпочати останнє тренування перед дружнім матчем, я тремтячим голосом промовила:

— Я справді викладуся на повну. Аби мені не було соромно перед пані Леслі, яка першою зголосилася навчати мене.

— Так. Але якщо попри мою підтримку ти зрештою програєш... — пані Леслі моторошно посміхнулася й прошепотіла: — Повернеш борг, ставши моєю невісткою.

...Неймовірно. Кажуть же, що подружжя стає схожим одне на одного.

Я відчула легкий розпач у душі. Що ж мені робити, якщо я теж стану занудою?

***

Іан стояв віддалік у саду за сховищем і споглядав зі спини Анабель, яка разом із Леслі вправлялася з мечем.

«Ах».

Навіть із першого погляду було помітно, що вона знову змінилася.

Після того, як було повністю знищено бамбуковий ліс, її вміння миттєво зникати з поля зору неймовірно вдосконалилося.

«Здається, я міг би дивитися на це ціле століття й не втомитися».

Іан, наче заворожений, споглядав її розвіяне світло-фіолетове волосся й мимоволі ковтнув слину. Анабель повернулася до маєтку Рейнфілдів лише вчора ввечері, проте здавалося, ніби минули роки.

«Коли ми поверталися до столиці, то весь час були разом».

Він мав безліч запитань: чи не заснула вона знову з відчиненим вікном, чи не заплела поспіхом волосся, так і не висушивши його до кінця через лінощі.

«Завтра наш дружній матч, тож, можливо, сьогодні вона не горить бажанням зустрічатися».

Не знаючи думок Анабель, він не наважувався просто так з'явитися перед нею.

Хоч він колись і згадував про можливість здатися, Анабель упродовж восьми років докладала неймовірних зусиль, аби перемогти його.

Коли він перебував поруч і бачив це зблизька, обсяг її тренувань вражав іще сильніше.

«Якщо ми зустрінемося, мені байдуже буде на той матч, я просто захочу її обійняти...»

Тієї ночі, коли Анабель пішла до маєтку Рейнфілдів, Іан усвідомив, що вони занадто довго перебували в одному просторі.

Настільки, що думка про необхідність домовлятися про зустріч деінде завдавала йому майже нестерпного болю.

«Не треба тиснути на неї, але мені жахливо необхідна обручка».

Як же у нього все палало всередині щоразу, коли на її пальці блищала каблучка з магічним артефактом, подарована Робертом! Згадуючи про це, він хотів прикрасити каблучками хоч усі десять її пальців.

Тому трохи раніше, поки Анабель разом із родиною ходила на зустріч із Ланеллою, Іан особисто замовив обручку.

Коли ювелір запитав про розмір, Іан просто намалював на папері коло зі словами: «Десь отак?» — він був геть необізнаний у тонкощах купівлі прикрас, проте бездоганно знав кожну лінію тіла Анабель.

«Але це не означає, що я діятиму так, як радив батько...»

Він хотів, аби принаймні освідчення відбулося виключно за його власним задумом, без чужих порад.

Звісно, порівняно з ідеями Брейдена, це могло здатися менш ефектним чи зворушливим, проте він вирішив дотримуватися власної думки.

Дивлячись на Анабель здалеку, Іан тихо усміхнувся:

«Не минуло й доби, а в мене вже починається сильна ломка».

Якщо згадати часи, коли Анабель була ще Анабель Надіт і раптово перестала з'являтися перед ним, він уже тоді майже одразу відчув порожнечу.

Він подумки ще раз пообіцяв собі, що у завтрашньому поєдинку викладеться на повну.

Це було не лише проявом поваги до майстерності та мистецтва меча, а й результатом того, що зараз він справді більше не міг визначити межу різниці в їхніх силах.

«Час повертатися. Якщо залишуся тут ще на мить, то не стримаюся, підбіжу й обійму її».

Іан стримав тихе зітхання й рушив до затишного саду, де вони завжди тренувалися вдвох із Анабель.

Це був той самий сад, де напередодні дуелі з Лагіаном вони щодня проводили спаринги, і де він відчував тривогу в душі, але водночас його серце шалено калатало від захвату, бо він міг бути з нею цілими днями.

У віддаленому саду, як і завжди, нікого не було. Саме в мить, коли він із легкою посмішкою згадував ті часи, пролунало:

— Давненько я тут не була.

Він абсолютно не відчув жодної присутності, проте до його вух долинув голос, за яким він так сумував увесь цей час.

— У зв'язку з цим...

Відчувши тепло тіла, яке м'яко притислося до нього ззаду в обіймах, Іан миттєво спалахнув.

— У мене завтра важливий матч, не хочеш потренуватись зі мною?

Його кохана вміла витончено підібрати слова навіть для того, аби просто сказати, що прийшла побачитися.